Олександр СИЧ: Націоналізм – це мій спосіб життя

опубліковано: 2021.01.23 | Коментарів: 0 | Переглядів: 51
Політично і науково націоналізм – це не тільки історія ОУН і УПА, бо переважно у нас його так сприймають. Націоналізм – це і сьогодення, і перспектива. Всупереч совєцьким пропагандистським стереотипам і сучасним ліберальним трендам, націоналізм може бути ефективним і конструктивним у державному будівництві.

Не досягнуто основної мети реформи місцевого самоврядування, яка полягає в тому, аби об’єднані громади стали фінансово самодостатніми. Треба не тільки банально об’єднати населені пункти, а й внести такі зміни до бюджетного законодавства, які б наповнювали бюджети громад так, щоб вони справді були самодостатніми і не стояли з простягнутою рукою, мов ті жебраки, перед вищими органами влади, пише Галичина.

Райони у нинішньому стані виглядають своєрідним апендиксом, таким собі «п’ятим колесом» у структурі місцевого самоврядування, оскільки їх створено без визначення повноважень, що є цілковитим абсурдом.

Катастрофічне ослаблення інституцій держави – це дуже загрозлива тенденція. Прочитання «казки Зеленського» дедалі більше викликатиме нудоту. У найближчій перспективі Україна буде переживати, символічно кажучи, 70-ті роки СРСР, тобто застій. Чинний режим, очевидно, протягом цього року остаточно спрофанує свою концепцію «нових облич». Трендовим стане запит на фаховість у державному управлінні.

Такі думки в інтерв’ю для газети «Галичина» висловив голова Івано-Франківської обласної ради, доктор політичних, професор ІФНТУНГ Олександр СИЧ.

Ефективний націоналізм

– Пане Олександре, із врахуванням того, що ми зустрілися з Вами після двох знакових подій у Вашому житті – обрання втретє головою Івано-Франківської обласної ради та успішного захисту докторської дисертації, щиро вітаємо Вас з ними. Що означають для Вас ці досягнення?

– Дякую за вітання. Перш за все, це такий проміжний життєвий підсумок у двох головних сферах мого публічного життя, себто у політичній і науковій. Також це проміжний підсумок моїх шукань у темі націоналізму. Без зайвого пафосу, для мене націоналізм – це мій спосіб життя. Відповідно я для себе давно виробив принцип, що в житті треба робити те, що тобі подобається і те, до чого прагне душа. Інакше ти марнуєш своє життя, яке, в принципі, і так є коротким. Тому я намагався реалізовувати і в житті, і в науці, і в політиці свої націоналістичні принципи. Політично і науково націоналізм – це не тільки історія ОУН і УПА, бо переважно у нас його так сприймають. Націоналізм – це і сьогодення, і перспектива. Яким націоналізм мав би бути сьогодні й у перспективі? Таке завдання ставлю для себе і в науці, і в політиці. Протягом свого тридцятилітнього політичного життя я намагався довести, що всупереч совєцьким пропагандистським стереотипам і всупереч сучасним ліберальним трендам, націоналізм може бути ефективним і конструктивним у державному будівництві. І люди повинні ставитися до нього не тільки як до славної історії, а як до вагомого чинника у будівництві Української держави. А сам націоналіст може бути успішним управлінцем, політиком, депутатом.

Своєю науковою працею я намагався довести, що націоналізм має бути саме таким. Моя дисертація – це не декількарічна формальна технічна праця для отримання наукового ступеня, а результат наукових пошуків протягом декількох десятків років. Свої ідеї я спочатку висловлював у розрізнених наукових публікаціях, а відтак синтезував їх у докторській дисертації. А бачення того, яким має бути націоналіст при владі, я намагався повсякчас демонструвати, маючи статус депутата чи управлінця різного рівня.

Ще з початку 1990-х років пам’ятаю атмосферу, коли, попри тотальну критику комуністів, популярною була теза про те, що без них усе-таки неможливо обійтися, оскільки вони є досвідченими в управлінні державними справами. Я намагався довести, що не тільки комуніст, а й націоналіст може вникнути в складний механізм державної машини і нею керувати. Тому я прагнув бути успішним управлінцем і достойним депутатом.

«Підвішене» самоврядування

– Як очільник найвищого представницького органу влади в області, як би Ви оцінили нинішній стан місцевого самоврядування в контексті його реформування, зокрема завершення об’єднання громад і нового поділу на райони?

– Реформування місцевого самоврядування не вважаю завершеним. А відповідно стан місцевого самоврядування є «підвішеним». Ми можемо говорити про завершення адміністративно-територіальної реформи, про об’єднання населених пунктів в одну громаду і про зміну районного поділу. Але це не означає реформування місцевого самоврядування. Найперше, не досягнуто основної мети реформи місцевого самоврядування, яка полягає в тому, аби об’єднані громади стали фінансово самодостатніми. Я не помилюся, якщо скажу, що на 80 чи й більше відсотків територіальних громад і в нашій області, і в Україні не стали фінансово самодостатніми. Отже, основна мета реформи не досягнута. А це означає, що треба не тільки банально об’єднати населені пункти, а й внести такі зміни до бюджетного законодавства, які б наповнювали бюджети громад так, щоб вони справді були самодостатніми і не стояли з простягнутою рукою, мов ті жебраки, перед вищими органами влади.

Щодо районів, то в такому стані, в якому їх нині утворили, вони виглядають своєрідним апендиксом, таким собі «п’ятим колесом» у структурі місцевого самоврядування і державного управління, оскільки їх створено без визначення повноважень, що є цілковитим абсурдом.

Щодо обласних рад, то проблема задавнена, оскільки їм досі не повернули відібраного у 1995 році президентом Кучмою права формувати свої виконавчі органи. Й отримавши від виборців краю повноваження визначати політику розвитку області, депутати обласної ради не можуть повноцінно її втілювати в життя, оскільки не мають для цього інструментів.

Отож, повторюю, наразі стан місцевого самоврядування є «підвішеним», а його реформування не завершеним.

– Чи відображено належно інтереси громад в основному фінансовому документі країни?

– Державний бюджет аналізую як політолог крізь призму характеристики політичного режиму. Як відомо, класично розрізняють тоталітарний, авторитарний і демократичний режими. Звичайно, як би політичні опоненти не звинувачували один одного в узурпації влади (почергово змінюючись при ній), але сьогодні мова не може йти про тоталітарний режим. Водночас я вважаю, що упродовж усіх років Незалежності у нас режим так і не став демократичним. При цьому уточнюю, що термін «режим» вживаю в нейтральному розумінні, без якихось негативних конотацій, як набір методів управління державою. І кожного разу, зі зміною особи Президента та провладної партії в державі, ці методи дещо видозмінюються. Але щоразу вони за своєю суттю залишаються авторитарними – більш авторитарними, чи менш авторитарними і з якимись ліберальними нотками, але все таки авторитарними.

Я не перелічуватиму тут усі класичні характеристики авторитарного політичного режиму, але назву декілька з тих, які чітко проявляються у показниках Держбюджету-2021. Отже, перша – у спілкуванні з регіонами центральна влада за авторитарного режиму сповідує методи радше диктату, ніж консенсусу і партнерства. І друга – в управлінні державою дуже вагому роль відіграють вертикально побудовані силові структури. Якщо проаналізуємо сьогоднішню ситуацію, то побачимо, що центральна влада як у спілкуванні з регіонами та з місцевим самоврядуванням, так і загалом в управлінні державою, схиляється до методів диктату, а не до методів демократичного порозуміння.

Водночас місцеве самоврядування, на мою думку, за своєю суттю відображає рівень демократичності тієї чи іншої держави. Якщо воно розвинуте, то саме на рівні місцевого самоврядування працює пряма демократія, бо люди з-поміж себе обирають лідерів громад, депутатів і регіональне керівництво. Й тоді на підставі прямої волі людей будується управління державою. Тобто демократія є там, де народ обирає владу, а не там, де владу хтось призначає. Якщо сьогодні ставлення центральної влади до місцевого самоврядування з точки зору ресурсного забезпечення є зверхнім, то це означає, що вона обирає тенденції авторитаризму, а не демократії. Адже в Держбюджеті на 2 млрд. зменшено субвенцію для органів місцевого самоврядування, на 4,9 млрд. зменшено Державний фонд регіонального розвитку. Щоправда, у первинному варіанті мали забрати акциз на пальне, але, Слава Богу, хоч його залишили, й це буде істотною допомогою для місцевого самоврядування.

Загалом можемо констатувати, що витрати з Держбюджету на місцеве самоврядування зменшились. Я вже навіть не кажу про освіту, культуру, соціальну політику, які також постраждали. А це означає, що центральна влада не хоче бачити не тільки демократичного місцевого самоврядування, а й освіченого, культурного і соціально захищеного народу. Натомість збільшено фінансування на поліцію, прокуратуру, СБУ і, звичайно ж, на Офіс Президента та Верховну Раду. Тобто видатки збільшено на центральні органи влади і на ті силові структури, що їх захищають від народу. Це красномовне підтвердження тези, що влада в Україні є авторитарною і обирає у спілкуванні з народом не шлях консенсусу і порозуміння, а шлях диктату і використання в управлінні силових структур.

Ослаблення інституцій держави

– Пане Олександре, як політолог назвіть найяскравіші політичні події і тенденції, охарактеризуйте успіхи та невдачі 2020 року.

– Не буду оригінальним, бо кого б ви не запитали, кожен згадає про пандемію і місцеві вибори. Пандемія вплинула на всі сфери життя, а місцеві вибори дещо переламали політичні тенденції, започатковані у 2019 році. Найбільшим розчаруванням і невдачею є Зеленський і його політика, а також політика монобільшості у ВРУ. Якщо говорити про найбільший успіх, то це знову ж місцеві вибори, які відбулися без серйозних катаклізмів і продемонстрували новий підхід до справи державного управління. Бо якщо у попередніх президентських і парламентських виборах домінувала концепція вибору «нових облич», які начебто без досвіду можуть прийти прямо з вулиці й ефективно управляти державою, то до часу місцевих виборах люди вже добряче попеклися на цьому й почали орієнтувалися на фаховість та професіоналізм. Тому загалом місцеві вибори я можу характеризувати як успіх.

Якщо говорити про найвиразнішу тенденцію, то я б назвав катастрофічне ослаблення інституцій держави. І це дуже загрозлива тенденція, тому що, по суті, держава це і є інституції. А якщо вони слабнуть, то слабне сама держава. І тоді постає вагома небезпека загрози для існування Української національної держави загалом.

Не казатиму добре це чи погано, але, коли уряд формував проект нового районного поділу, то не було передбачено існування окремо Верховинського району. Але поїхали його представники під Верховну Раду з трембітами, з вимогами, і влада поступилася, залишивши його в тому проекті. Можу назвати десятки інших прикладів, коли та чи інша група громадян, захищаючи свої інтереси, тисне на владу і та відступає. А це означає, що влада не завжди приймає правильні рішення в управлінні державою, які можуть вразливо зачіпати ті чи інші верстви населення. І коли влада на будь-який тиск реагує відступом, то це свідчить про слабкі інституції. Як на мене, це домінуюча і дуже загрозлива тенденція.

– Чи можна вважати з огляду на результати місцевих виборів і на стан справ у країні, що «Казка Зеленського» наближається до завершення?

– Я вважаю, що її прочитання ще триватиме якийсь час, але дедалі більше викликатиме нудоту. І за великим рахунком епоха Зеленського закінчиться тим самим, що й епоха Ющенка.

Політичний вінегрет

– Якими є Ваші візії щодо найближчих перспектив Української держави?

– Якщо аналізувати їх із врахуванням політичних циклів, тобто до чергових загальнонаціональних виборів, то у цій найближчій перспективі Україна буде переживати, символічно кажучи, 70-ті роки СРСР, тобто застій. В умовах застою, у 2021 році пандемія і надалі залишатиметься основним дестабілізуючим чинником впливу на всі сфери життя: економіку, гуманітарну сферу, політику. Уряд намагатиметься боротися з пандемією, але його дії й надалі не матимуть адекватного характеру, триватиме політика «подвійних стандартів», і часто вони будуть і надалі навіть абсурдними та смішними… Якщо люди бачать такі подвійні стандарти, і особливо якщо їх демонструють представники найвищих органів влади і навіть чільники держави, то вони сприйматимуть їхні декларації щодо доцільності карантинних заходів, як пустопорожні і формально виконані владою обов’язки.

У політичній сфері, на мою думку, і далі посилюватимуться змагання різних олігархічних груп за вплив на владу, а, отже, і на частку економічного пирога. З огляду на це можлива відставка Кабінету міністрів, яка носитиме характер політичної гри, оскільки потрібно когось зробити цапом-відбувайлом і начебто перезавантажити владу. Насправді, йтиме мова про задоволення апетитів олігархів. Чинний режим, очевидно, протягом цього року остаточно спрофанує свою концепцію «нових облич». Трендовим стане запит на фаховість у державному управлінні. З огляду на те, який кадровий голод панує у владній команді, вона буде загравати з різними групами впливу – олігархами, опозицією тощо. І в результаті ми спостерігатимемо у виконавчій системі влади цілковитий політичний вінегрет. Очевидно, на задній план відійде змагання по лінії Зеленський – Порошенко. Натомість з огляду на те, що чинний режим буде доходити до екватора своїх повноважень, на політичну арену почнуть виходити нові команди, появляться нові політичні проєкти. Думаю, що чинна монобільшість у Верховній Раді розпадеться на декілька складових, на основі яких буде створено нові політичні сили і появляться нові політичні лідери. Ймовірно, що одним із таких лідерів може стати Разумков.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини