«Я нарешті почула посмішку дівчинки, в якої за 15 років – 15 спроб суїциду»: Альона Кривуляк, координаторка кризових гарячих ліній

опубліковано: 2020.05.21 | Коментарів: 0 | Переглядів: 193

 

Спецпроект #потрібні_люди – серія інтерв’ю The Point (robota.ua) із представниками соціально значущих професій: небезпечних, складних і неймовірно цікавих. За кожним професійним вибором – унікальна історія. Ми запитаємо в наших героїв, чому вони обрали свою справу та які виклики, непомітні для оточуючих, приймають щодня. Про найскладніші та найліпші робочі моменти, професійні забобони, традиції, ґендерні стереотипи. Про складнощі, попри які вони бережуть вірність професії, та завдяки чому точно знають – навіщо.

Наша героїня – Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних гарячих ліній та соціальної допомоги Громадської організації «Ла Страда-Україна». Як це – підтримувати людей у найважчі моменти їхнього життя? Коли єдине, за що можна зачепитися, аби не зірватися в прірву – це незнайомий привітний голос у телефоні?

Про поклик серця, перші відкриття та «хрещення вогнем»

– Альоно, як розпочався ваш шлях у телефонному консультуванні?

– Допомога людям, які перебувають у складних життєвих обставинах, – це мій фах, адже я закінчила Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова за спеціальністю «соціальна робота».

До «Ла Стради» я долучилася в 2011 році, в межах практики на п’ятому курсі. На той момент була впевнена, що хочу працювати з дітьми, які мають позитивний ВІЛ-статус. Навіть заплакала, коли дізналася від викладачки, що маю практикуватися саме тут – зовсім не бачила себе в цьому напрямку. Сподівалася домовитися з кураторкою практики в «Ла Страді», щоб мені зарахували практику «для форми» (посміхається). Проте організація принципова в цьому питанні – була і є: ти або вмотивований/а фахівець/чиня, що чесно проходить практику, або шукаєш інше місце.

Тож довелося спробувати. Чудова кураторка прищепила мені любов до цієї справи. Практика завершилася, і я напросилася в «Ла Страду» волонтерити. І так, протягом року, я приходила сюди як волонтерка, а задля кишенькових грошей працювала промоутеркою та офіціанткою. Після завершення НПУ ім. М.П. Драгоманова, отримала роботу штатної консультантки.

– Згадаєте свій перший важкий кейс?

– Мій перший складний дзвінок випадково співпав із візитом журналістів. Пам’ятаю, як сильно хвилювалася: телефонував чоловік, який збирався розлучитися з дружиною і хотів дізнатися, як добитися проживання дитини з собою, бо дружина чинить над нею насильство. Переживання за абонента, методички під руками, націлені на мене камери – серце не на місці! Проте той дзвінок мене загартував – після нього я була готова до всього.

– А які у вас були перші персональні відкриття завдяки професії?

– Студенткою я три роки перебувала в аб’юзивних стосунках з бойфрендом. Проте усвідомила це тільки тоді, коли почала консультувати жінок, які потерпають від домашнього насильства: виявилося, що їхні моторошні історії починалися саме з того, що переживала я.

Також, тільки завдяки консультаціям, зрозуміла масштаби проблеми насильства в Україні і вирішила: якщо я можу комусь допомогти, моє місце – тут.

Про стійкість, силу голосу, команду й дорогих (у всіх сенсах) волонтерів

– Скільки людей працює в вашій команді?

– Наразі – близько 50 консультантів/ок та офісних працівників/ць у штаті, плюс 13 волонтерів та волонтерок. Також організація має національні тренерську та медіаторську мережі – представники та представниці яких працюють майже в усіх регіонах України.

– Щодо волонтерів – хто ці люди та чим вони вам допомагають?

– Проводять телефонне консультування, вуличні івенти, заходи в школах – наприклад, ми багато працюємо над темою протидії булінгу в дитячому середовищі. Це люди, які мають роботу, але хочуть у вільний час займатися соціально важливими проектами. Наприклад, у команді є успішний юрист із корпоративного права – він не має потреби в фінансах, але тішиться з того, що допомагає людям, які ніколи б не звернулися до нього по-іншому, адже послуги коштують шалених грошей.

Це надзвичайно замотивовані люди. Ми цінуємо наших волонтерів та волонтерок. Оскільки вони з нами на безоплатній основі, то ми прагнемо робити для них щось корисне і приємне: від дрібниць – наприклад, можемо поповнити рахунок на телефоні на знак подяки, до тімбілдингів та навчання, зокрема, міжнародного.

Навіть тональність твого голосу, навіть натяк на страх впливає на абонента/ку; немає візуального контакту, і все, що в тебе є – твій голос, яким ти можеш або допомогти людині, або занапастити її

– Які вимоги до штатних консультантів – щодо освіти, навичок, якостей?

– На гарячих лініях консультують психологи/ні, юристи/ки, соціальні працівники/ці та соціальні педагоги/ні, і таким фахівцям/чиням треба мати профільну освіту. Звичайно, для всіх нових працівників та працівниць ми проводимо школу консультантів/ок – адже робота має свою специфіку. Досвід у дотичній сфері є перевагою, але ми відкриті для студентів та студенток – із задоволенням запрошуємо на практику, а багатьох згодом – і на роботу.

Важлива мотивація працювати саме з нашою непростою категорією абонентів та абоненток. Нам телефонують жінки, яких щойно побили або зґвалтували. Дружини, які ховаються від побоїв у ванній і не знають, як врятуватися. Матері з дітьми, яких вигнав на вулицю чоловік, і їм немає куди піти. Діти, батьки яких чинять над ними насильство, тощо. Отже, консультант/ка має бути витривалим/ою психологічно – тільки в такому разі він чи вона зможе підтримувати інших. Навіть тональність твого голосу, навіть натяк на страх впливає на абонента/ку; немає візуального контакту, і все, що в тебе є – твій голос, яким ти можеш або допомогти людині, або занапастити її. Від твого голосу залежить подальше життя людини – це велика відповідальність, до якої треба бути готовим/ою.

А ще дуже важливі безоціночне ставлення та відсутність стереотипів. Ми не можемо звинувачувати людину, яка до нас телефонує, – наприклад, припускати, що жінка сама винна в тому, що опинилася в ситуації насильства. Ми не маємо права образити у відповідь. Отже, треба бути емоційно стійким ще і з огляду на це: часто абоненти чи абонентки, зокрема, які є кривдниками, принижують, проклинають, погрожують. Ти маєш бути готовим/ою до всього, адже ніколи не знаєш, кого почуєш: того чи ту, хто от-от зважиться на самогубство і сподівається тільки на твою підтримку. Або того чи ту, хто вилається на тебе, щойно ти привітаєшся.

Звичайно, в нас не може працювати людина, яка вдома лупцює чоловіка сковорідкою, шарпає дружину чи знущається над дітьми. Ми запрошуємо в команду тільки тих, хто щиро сповідує наші цінності.

– Чи проводите ви зараз набір співробітників?

– Наразі штат укомплектовано, але ми ведемо базу кандидатів та кандидаток – просимо надсилати резюме та мотиваційні листи всіх, кого цікавить співпраця, і запрошуємо в команду, якщо маємо нагоду.

– Який ґендерний розподіл у вашій команді?

– На Національній дитячій гарячій лінії чоловіків – близько 40%, на Національній гарячій лінії з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації – 20%. Є категорія абонентів та абоненток, яким комфортніше говорити про свої проблеми саме з чоловіками-консультантами.

Про стереотипи в темі насильства, небезпечні свята й те, до чого не звикаєш

– Чи коректно вважати, що по допомогу до вас звертаються насамперед жінки та дівчата?

– Звернень від чоловіків та хлопців дійсно менше – близько 25% на Національній дитячій гарячій лінії та 15% – на Національній гарячій лінії з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації. Але не тому, що в них менше проблем. Просто чоловікам набагато складніше в цьому зізнатися через стереотипи, які передаються з покоління в покоління. Я досі спостерігаю на дитячих майданчиках, як по-різному батьки реагують на збиті колінця доньок та синів. Однаково боляче і дівчаткам, і хлопчикам, проте «принцесочкам» на ранку дмухають і купують цукерку, а «захисникам» кажуть – «ти мужик, не реви». Ми самі будуємо такі стереотипи і вчимо дітей певним моделям поведінки.

Загалом, за нашою статистикою, жінки частіше страждають від фізичного та сексуального насильства, чоловіки – від психологічного. Є також категорія літніх чоловіків, які потерпають від насильства з боку дорослих дітей та онуків, зокрема – з алко- та наркотичною залежністю. Зазвичай ідеться про економічне насильство (наприклад, забирають пенсію) та фізичне (коли люди чинять опір, щоб лишити якісь копійки на хліб).

 

– У чому складність у роботі з цією категорією – зрілих абонентів? Ми частіше чуємо про насильство батьків над дітьми, а тут – навпаки.

– Такі люди часто звинувачують в усьому себе – впевнені, що погано виховали «кровинку», а тому мають мовчки нести тягар. Про звернення в поліцію й чути не хочуть. Є й інші обмеження – наприклад, притулки та центри соціально-психологічної допомоги зазвичай приймають молодих жінок, насамперед із дітьми, але не літніх людей, адже мають вікові обмеження. Це велика проблема. Виходить, ці люди можуть, наприклад, безкоштовно отримати послуги адвоката, притягнути кривдника до кримінальної відповідальності або отримати від поліції терміновий заборонний припис. Але втекти від небезпеки їм нікуди.

До речі, у нас є волонтери та волонтерки, яким більше 70 років – вони дуже допомагають у консультаціях абонентів свого віку, під час листування онлайн чи поштою.

– Певно, консультації з кризових питань – надзвичайно виснажливі психологічно. Скільки годин триває зміна?

– Чотири години – і навіть це забагато. Проте навантаження протягом зміни буває різним. Наприклад, на Національній дитячій гарячій лінії консультант/ка може прийняти 125 дзвінків, а може – 3-4, але щодо бажання вчинити суїцид, які одразу виснажать емоційно. А консультант/ка має бути емпатійним/ою – отже, якщо він чи вона не зможе продовжувати роботи, його замінить колега чи коліжанка.

– Наскільки активно люди звертаються за допомогою, з огляду на нашу культуру – не виносити сміття з хати?

– Так, у нашому суспільстві дійсно поширене таке переконання. Але тенденція щороку змінюється на краще. Наприклад, люди почали частіше ідентифікувати домашнє насильство завдяки соціальній рекламі, сподіваються, що хтось може їм допомогти, а тому звертаються за підтримкою дещо активніше.

Також мене тішить, що ставлення до психологічної підтримки змінюється серед підлітків. Ми багато працюємо в школах і бачимо, що їм це цікаво та потрібно. І сучасні діти, порівняно навіть із моїм поколінням, вже не вважають, що звернутися до психолога може тільки «хворий» або «хвора».

– В екстрених служб – пожежних, поліції, «швидкої», зазвичай саме вихідні та святкові – найважчі, зокрема, через зловживання алкоголем. А як у вас?

– Так, це пікові періоди, наприклад, домашнього насильства. Коли ми почали працювати цілодобово, були впевнені, що в новорічну ніч ніхто не зателефонує – адже всі вдома, святкують із родинами… Проте консультантка, яка лишилася чергувати, приймала дзвінок за дзвінком з вечора до ранку.

За період введення в Україні карантинних заходів, пов’язаних із поширенням пандемії COVID-19, кількість звернень стосовно фактів домашнього насильства зросла на 40%, у порівнянні із докарантинним періодом

– Чи дійсно під час введення карантину ситуація з домашнім насильством погіршилася?

– Так, ми прослідкували, що за період введення в Україні карантинних заходів, пов’язаних із поширенням пандемії COVID-19, кількість звернень стосовно фактів домашнього насильства зросла на 40%, у порівнянні із докарантинним періодом. Тому можна сказати, що карантин став певним каталізатором, фактором ризику у ситуації, пов’язаній з домашнім насильством. Близько 90% абонентів та абоненток, які страждають від домашнього насильства, і звернулися до нас у період карантинних заходів в Україні, страждали від домашнього насильства і до карантину. Але наразі такі випадки стали ще частішими і жорстокішими. Люди перебувають в одному приміщенні 24/7, а доступ до ресурсів допомоги став більш обмеженим – поліція на місцях не завжди спрацьовує так, як повинна; сусіди/ки, друзі/подруги, знайомі, родичі/ки часто відсторонюються і не надають руку допомоги, аби не підчепити коронавірус; доступ до шелтерів для постраждалих від домашнього насильства став більш обмеженим через відміну транспортних сполучень в усіх регіонах України.

– Які нові канали спілкування ви використовуєте – наприклад, підліткам ближчі соцмережі та месенджери?

– У нас є Facebook-сторінка, куди зазвичай звертаються дорослі з приводу дітей (батьки та вчителі). З підлітками ми активно спілкуємося на своїй Instagram-сторінці та в Telegram.

– Як люди зазвичай дізнаються про вас? Наприклад, підлітки стали активніше телефонувати та писати після виходу на екрани серіалу «Перші ластівки», присвяченого проблемі суїциду та булінгу, де демонструвався ваш номер.  

– Так, після «Ластівок» був «бум» звернень, і ця тенденція зберігається. Також наш номер пропонують пошуковики при запитах про насильство. Багатьом абонентам наш номер дають знайомі. Ми також хотіли б бути ширше представленими, наприклад, на інформаційних плакатах у школах.

– На вашу думку – що складніше: консультувати віч-на-віч або, як у вашому випадку, коли чуєш тільки голос?

– Є різні аспекти. Це складніше з огляду на те, що не бачиш очі, міміку та жести людини, чи відкрита її позиція. По телефону важче налагодити контакт – адже не можеш елементарно запропонувати склянку води. Заспокоїти віддалено людину в стані істерики дуже складно навіть досвідченим психологам та психологиням.

Водночас перевагою є те, що агресивні люди можуть тебе образити вербально, але не вчинять фізичної шкоди.

– Чи є випадки, які вас досі дивують, обурюють, засмучують? Тобто коли принцип безоціночного ставлення зберегти особливо важко?

– Так. Наприклад, у нашій культурі секс подружжя вважається обов’язком, а відтак – сексуального насильства чи зґвалтування у шлюбі бути буцімто не може. Для мене це досі є дисонансом. Я не розумію, як можна примусити людину займатися сексом, коли вона цього не хоче. Сексуальне насильство та зґвалтування – це не тільки про напад у темному парку. Безліч таких випадків стаються просто в домівках, проте в нас навіть не ведеться така статистика.

Все дуже просто: є принцип добровільної згоди. Людина або хоче займатися сексом, або ні. І неважливо, хто це пропонує – незнайомець або той, з ким людина перебуває в шлюбі 15 років. Це виключно питання особистої волі. Тому коли я чую про «подружній обов’язок», моє сердце донині щоразу обливається кров’ю.

Також дуже болісно реагую, коли батьки називають запотиличники та ляпаси методами виховання. Мовляв, інакше їхні діти не розуміють. Дуже часто це – спадщина з дитинства самих дорослих. Батьки ніколи не піднімали на мене руку. Якщо мій молодший брат розбив вікно – він має зрозуміти свою відповідальність, а тому гроші, які збирали йому на новий телефон, будуть витрачені на ремонт. Але принизити чи вдарити?.. Це те, чого я ніколи не зможу зрозуміти. Ми ніколи не підтримуємо в батьків ідеї, які виправдовують насильство над дітьми. Гідність людини – дорослої або маленької – понад усе.

– Яка є специфіка допомоги саме дітям? Наприклад, чи дійсно до вас звертаються насамперед діти зі «складних» родин?

– Ні, варто розвінчати стереотип про те, що допомоги потребують тільки діти з асоціальних сімей. У нас дуже багато звернень від різних дітей. Медаліст або медалістка із заможної родини так само може думати про суїцид. Наприклад, через втому, бо не має часу на відпочинок: батьки примушують тримати високу планку, і діти просто не витримують тиску. Якщо школяр чи школярка один раз не зробить геометрію – чи настане кінець світу? Ні. Але це розміють далеко не всі дорослі. Діти хочуть інколи просто нічого не робити, поплакати, пожартувати, потеревенити з друзями, «порубитися» в онлайн-іграшку, подивитися телевізор. Дитина не має ходити на сто гуртків і вигравати всі олімпіади, щоб заслужити любов. Тому такі «успішні» діти є однією з вразливих категорій, бо вони – заручники очікувань своїх батьків.

До речі, фізичне насильство над дітьми також дуже часто чинять зовнішньо благонадійні, фінансово забезпечені батьки.

Часто дітям бракує простого спілкування. Вони не відчувають тепла та підтримки. Я була «складним» підлітком, проте мої батьки завжди казали, що люблять мене. А нам діти часто зізнаються, що за все життя вони жодного разу не чули від мами й тата таких слів. Нам телефонують діти, щоб просто поділитися, що отримали гарну оцінку – і почути «Молодчинка!». Складно уявити, наскільки самотніми є ці діти в родині.

Моєму братові 10 років, і ми з батьками знаємо про нього все: улюблена комп’ютерна гра, що полюбляє дивитися і що читати, які гурти слухає. 80% батьків, з якими ми спілкуємося на заходах, гадки про це не мають. Діти, які не отримують підтримки вдома, мають дуже великий ризик знайти замість нашого телефону того чи ту, хто скористається довірою та заподіє шкоду. Тому ми закликаємо батьків звернути увагу на дітей: цікавитися їхніми справами, запровадити дні без роботи та без гаджетів і присвячувати час спілкуванню. Це питання безпеки.

Про дзвінки «з краю прірви», харасмент та взаємодію з державою

– Коли під час дзвінків ви розумієте, що ситуація критична – людина просто цієї миті стоїть на даху та планує непоправний крок. Як ви реагуєте?

– Це одна з найскладніших категорій абонентів та абоненток, адже ми розуміємо, що саме зараз від нас залежить рішення людини. Коли ситуація гостра – тобто людина вже сидить із лезом в руках або стоїть на табуретці – насамперед намагаємося «знизити градус». Просимо відкласти небезпечний предмет або вийти з небезпечної зони. Наприклад, піти з даху – бо через вітер поганий звук, а нам дуже важливо почути людину, підтримати, розібратися, що трапилося, що привело до таких думок. Намагаємося оцінити, чи є в оточенні той, хто зможе підтримати. Допомагаємо створити конкретний алгоритм – наприклад, консультуємо, до яких структур варто звернутися за допомогою, що саме сказати, як написати заяву до поліції, отримати безоплатну правову допомогу, знайти притулок для постраждалих від домашнього насильства тощо. В залежності від ситуації – можемо запропонувати, наприклад, дихальні вправи, щоб заспокоїтися, тощо. Кожний випадок оцінюється комплексно та індивідуально.

– Ви також консультуєте щодо сексуальних домагань?

–Так, насамперед ідеться про сексуальні домагання до жінок на роботі, на військовій службі або в вишах.

Наприклад, один із кейсів, який ми брали на супровід, стався в престижному університеті – щодо студентки з боку поважного професора. Під час неформального спілкування з іншими студентками ми дізналися, що це не єдиний випадок. Але на суді погодилася свідчити тільки одна дівчинка. Адміністрація навчального закладу на наші звернення відповідала: «Та ви що! Він же кандидат наук! У нього дружина і дорослі діти! Хіба така людина здатна на сексуальні домагання? Певно, ця студентка просто образилася на поганий бал».

Насправді про такі випадки ми чуємо постійно – під час проведення лекцій в університетах. Просто дуже мало студентів наважуються про це говорити, бо швидше за все саме їм доведеться пережити осуд суспільства, або вони бояться, що це негативно вплине на навчання.

Коли ситуація гостра – тобто людина вже сидить із лезом в руках або стоїть на табуретці – насамперед намагаємося «знизити градус»

– Скільки має тривати спілкування з абонентом?

– За міжнародними стандартами, одна розмова триває до години. Якщо випадок критичний – наприклад, стосується суїциду, тоді довше. Але навіть такі дзвінки треба резюмувати та підводити до висновку, узгоджувати подальші кроки для розв’язання ситуації.

– За яких умов система протидії насильству стане ефективнішою на державному рівні?

– Ситуація поступово прогресує. Наприклад, у 2018 році був прийнятий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», норми якого відповідають міжнародним стандартам. Проте, на жаль, Україною досі не ратифікована Стамбульська конвенція, покликана захистити інтереси постраждалих від домашнього насильства. Зокрема, тому, що в її тексті є слово «ґендер», і багато депутатів не розуміють його значення: асоціюють з ЛГБТ-спільнотою та не підтримують, адже, на їхню думку, це зруйнує традиційність української сім’ї. Насправді в цій конвенції йдеться про рівноправ’я та цивілізоване суспільство, а не ці уявлення з «ери динозаврів». Кожна людина має право жити з гідністю, право на безпечне життя. І найбільш вразливі категорії потребують захисту держави. Роботи в цьому напрямку ще дуже багато.

– Якої державної підтримки бракує вашій команді, щоб робота стала ще продуктивнішою?

– Ми функціонуємо за рахунок проектних пропозицій, які підтримують міжнародні донори, – фонди ООН, ЮНІСЕФ та інші організації, посольства, бізнес-структури. Наприклад, нашу Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації підтримує Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA), Bread for the World (Хліб Для Світу) та компанія Avon. Національну дитячу гарячу лінію підтримує Дитячий фонд ООН (UNICEF) та Bread for the World (Хліб Для Світу), а «Новий канал» зібрав для нас кошти після виходу «Перших ластівок» – ми були безмежно щасливі.

Наші колеги готові працювати на ентузіазмі за невеликі гроші чи навіть безкоштовно. Та ми могли б зробити набагато більше – однак не маємо на це коштів. Наприклад, наша Національна дитяча гаряча лінія працює по вісім годин у будні дні і ми безмежно вдячні Дитячому фонду ООН (UNICEF) за цю підтримку. Але ми знаємо, що можемо робити більше, і потреби дітей теж говорять про те, що ми маємо працювати довше або навіть цілодобово.

Щодо нашої держави, ми маємо партнерські відносини – наприклад, представники державних структур приходять до нас консультувати, допомагають із розповсюдженням матеріалів, розміщують банери з нашими телефонами на своїх ресурсах. Водночас за 23 роки роботи наша організація здобула величезний досвід та знання від кращих світових експертів, і ми були б раді отримувати державні замовлення, щоб мати більше можливостей надавати кваліфіковані консультації та ділитися експертизою. Проте в 2018 році держава вирішила створити свій колл-центр з тих самих питань…

Ми маємо можливість стати членом організації INHOPE, основний напрямок діяльності якої – боротьба з розповсюдженням дитячої порнографії. Але наразі не маємо потрібного зворотного зв’язку від кіберполіції, і дуже сподіваємося налагодити взаємодію.

Щодо ситуацій, коли діти повідомляють про випадки насильства в родинах. Ми як громадська організація не маємо повноважень перевіряти сім’ї або реагувати на такі випадки, але зобов’язані передати державним структурам: службам у справах дітей, відповідним підрозділам поліції інформацію. А потім часто дізнаємося від дітей, що представники служби або зовсім не приходили до них, або не спілкувалися з самими дітьми – а саме це і є найважливішим. Ми б не повідомляли служби, якби не були впевнені, що дитині може загрожувати небезпека. Отже, бракує координації дій та залученості в проблеми дітей.

– А як щодо притулків для тих, хто потребує захисту від домашнього насильства – їх досі замало?

– Ситуація з притулками дещо покращується – наприклад, Фонд ООН у галузі народонаселення за останні п’ять років створив 10 нових притулків. Це хороший результат, але ми досі не відповідаємо міжнародним нормам, згідно з якими на кожні 10000 населення має бути одне місце в притулку для постраждалих від домашнього насильства.

В Києві та області ситуація – більш-менш. Але є регіони, де такі притулки взагалі відсутні. В сільській місцевості ситуація лякає: щоб дістатися до притулку, жінці треба проїхати 200 кілометрів на автобусі, який ходить раз на тиждень, і вона часто не має на це коштів. Тому мене вражає, коли люди говорять: «Якби вона хотіла, давно б пішла від чоловіка, який її б’є». Все не так просто. Давайте поставимо себе на місце такої жінки: немає освіти, роботи, але є п’ятеро дітей і чоловік-алкоголік, який десь працює. Дільничний може приїхати на виклик, а може –  і ні. На що розраховувати цій жінці? Їй ніхто не дасть роботу та житло. Тобто вона платить щоденними побоями за можливість хоч якось прогодувати своїх дітей.

– Чи можна зауважити певні тенденції звернень – з огляду на зміни в суспільстві?

– Наприклад, з 2014 року окрема категорія, якій ми, на жаль, можемо допомогти тільки консультацією онлайн – люди, що живуть на непідконтрольній Україні території.

Також досить поширеними є звернення з родин мобілізованих військовослужбовців. Проте тут необхідно розвінчати міф, що саме участь у бойових діях провокує почати насильство в родині. Ми аналізуємо багато випадків і переконуємося, що в таких сім’ях ситуації насильства почалися ще до АТО/ООС, а пережитий стрес призвів до того, що насильство стало більш жорстоким.

Щодо дітей, також постійно з’являються нові ризики – наприклад, ті, з якими діти стикаються в інтернеті: кібербулінг або секстинг (розповсюдження особистих фотографій інтимного характеру – прим. ред.).

Ну і звичайно, запровадження карантинних заходів в Україні, пов’язаних з поширенням пандемії COVID-19, теж наклало свій відбиток на ситуацію домашнього насильства, призвело до загострення цієї проблеми. Про це вже згадували вище.

Про найважчі моменти, посмішку через телефон та «рятунок рятівників»

– Чи можете ви згадати один із найскладніших дзвінків у практиці?

– До нас зателефонувала жінка в стані алкогольного сп’яніння. Зазвичай такі розмови не мають якісного результату, адже у такому стані свідомість людини змінена (і завтра вона може взагалі не згадати нашу розмову). Але це був особливий випадок: жінка ніби випадково згадала, що її дитина вже третю добу спить. Звичайно, ми злякалися, що дитина загинула. Жінку до цього побив чоловік і вона дуже переживала за своє життя, але нам було дуже важливо допомогти і дитині – викликати поліцію та «швидку». Вона довго не хотіла давати адресу, а у нас немає можливості відстежити самотужки. На щастя, жінка погодилася дати адресу. Потім ми довго буквально примушували операторів поліції прийняти звернення – нас перекидали з Києва на чергову частину потрібного міста, незважаючи на критичність ситуації. Довелося  лякати керівництвом з Національної поліції України і скаргами, щоб на звернення нарешті зреагували.

Виявилося, що дитина жива, але їй зле через забиття грудної клітини, що було наслідком нанесення тілесних ушкоджень. Батьки ж три дні пили, билися і просто не зважали на те, що дитина іноді прокидалася та просила їсти.

Від госпіталізації мати відмовилася – просто надала «швидкій» розписку. Добре, що родину хоча б відвідували представники ювенальної превенції… Служба у справах дітей, оскільки це був вечір п’ятниці, – відреагувала тільки в понеділок.

– У таких ситуаціях – коли пересічній людині навіть епітети важко підібрати – як ви реагуєте? У вас опускаються руки чи, навпаки, хочеться «лупати сю скалу» ще завзятіше?

– Руки точно не опускаються. До нас звертаються люди у відчаї. Якщо ми здамося – куди вони зателефонують? Так, злить, що не завжди державні структури реагують так, як зобов’язані. Що у нас не вистачає повноважень та ресурсів, аби зробити більше. Ми маємо комплексно співпрацювати – гаряча лінія, поліція, служба у справах дітей, прокурори, судді, адвокати… Тільки тоді буде результат. Але ми охочіше шукаємо помилки інших структур і звинувачуємо їх у спільних невдачах. Працювати в цій сфері мають дуже замотивовані люди, які готові допомагати в режимі 24/7, навіть поза робочим часом. Мені б дуже хотілося, щоб у державних структурах було більше саме таких людей.

– А можете згадати одну з митей, коли усвідомили – ваша робота надзвичайно важлива?

– Коли я нарешті почула посмішку дівчинки, в якої за 15 років – 15 спроб суїциду. Вона звернулася до нас саме після виходу серіалу «Перші ластівки». Ми з нею довго розбиралися з причинами, працювали над тим, щоб отримати підтримку її мами – пояснювали, як встановити довірливий зв’язок, попросити про допомогу. Згодом я все-таки отримала від дівчинки зворотний зв’язок: вони з мамою домовилися піти разом у клініку, яку ми запропонували як ресурс допомоги за місцем проживання, щоб розпочати роботу з психотерапевтом. Коли я зрозуміла, що покращення в житті цієї дитини почалися – була щаслива, бо відчула, що дещо щасливішою стала вона: зроблено тільки перший, але важливий крок.

– Як ви підтримуєте свою команду, аби вберегти їх від вигорання?

– Наші колеги та коліжанки відвідують супервізії та інтервізії, навчання в кращих експертів. У команді завжди є кому замінити консультанта чи консультантку, якщо йому/їй потрібно просто випити чаю в тиші, щоб заспокоїтися. Ми працюємо з психологом, який підтримує наших консультантів багато років і добре знає специфіку роботи, а тому професійно допомагає в критичній ситуації зберегти рівновагу та віднайти мотивацію. Щиро обговорюємо всередині колективу все, що наболіло. А ще – постійно влаштовуємо тімбілдинги, на яких ніколи не говоримо про роботу. Звичайно, ми дуже цінуємо не тільки наших абонентів та абоненток, але і нашу команду. Тому ніколи не шкодуємо ресурсів на підтримку та розвиток.

Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації 0 800 500 335 або 116 123 (короткий номер з мобільного)

Національна дитяча гаряча лінія  0 800 500 225 або 116 111 (для дзвінків з мобільного)

 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини