15 загиблих українських героїв квітня. ФОТО

опубліковано: 2019.05.01 | Коментарів: 0 | Переглядів: 66

Поки ми голосували і рубалися у фейсбуках за й проти кандидатів у президенти, вони — сиділи в окопах на східному рубежі, відбиваючи атаки окупантів. Вони — українські воїни, силовики, добровольці. П’ятнадцять із них загинули у квітні.Крім того, у квітні, за підрахунками “Новинарні“, штаб ООС та ДСНС повідомляли загалом про 39 поранених — на сім більше, ніж було “трьохсотих” у березні.

Порівняно з першим місяцем весни бойові втрати зросли на шість осіб. Про “весняне перемир’я” вже ніхто і не згадує. Традиційне “великоднє перемир’я” в другій половині квітня так і не почалося — вперше за кілька років Росія в Тристоронній контактній групі "відмовилася гарантувати“ режим тиші”. А просто взяти і “перестать стрелять” — не виходить, коли з “того боку” постійно “насипають”.

Серед наших загиблих у квітні — 13 воїнів Збройних сил, один парамедик з УДА та один піротехнік ДСНС.

Двоє (військовий ЗСУ та сапер Держслужби з надзвичайних ситуацій) підірвалися на мінах, решта — стали жертвами обстрілів.

Серед полеглих — одна жінка, Яна Червона. Вона стала сьомою жінкою-військовослужбовцем, яка віддала життя, захищаючи Україну у війні проти російського агресора з 2014 року.

Найбільших бойових втрат у квітні зазнала 54-та механізована бригада ЗСУ – п’ять загиблих. По двоє полеглих — у 93-й бригаді “Холодний Яр” і 79-й десантно-штурмовій.
Десять героїв загинули внаслідок бойових дій і підривів на Донеччині, п’ять — у Луганській області.

 

Без жодних бойових втрат (ні смертей, ні поранень) для Об’єднаних сил минуло тільки дев’ять діб квітня.

Це був місяць Великодня, найбільшого християнського свята, коли ми нарешті (хай і не всі) згадуємо про воскресіння праведників і життя вічне. А чотирнадцять полеглих героїв квітня — уже в місці світлім, місці квітучім. “Бо немає любові більшої за ту, як хто свою душу поклав за друзів своїх”.

А може, хтось і у Вальгаллі. Або у Вирії. Чи де там ще воїнам добре ведеться по смерті?

Воїни Яна, Олександр, Юрій, Дмитро, Іван, Микола, Олег, Роман, Володимир, Ігор, ще Микола, Олександр, Юрій, Сергій, ще Володимир… — згадайте їх поіменно. Подивіться на їхні фото. Прочитайте про їхнє життя та їхню смерть. Бо вони ж за нас життя віддали. За наші тилові вибори, паски і крашанки.

1. Яна Червона “Відьма”

“Мені інколи видається, що я й сама проти жінок на війні. Забороняти жінкам нічого не можна, звісно, але не жіноча це справа… Та й не чоловіча справа теж. Не людська. Війна – це щось таке брудне. Погане. Просто у нас вибору немає”.

Так казала у вересні 2019 року старший солдат, кулеметниця 3-ї роти 1-го мехбатальйону 54 омбр (рота Микити Ярового, у якій служили колишні добровольці ДУК ПС “Вовки”) Яна Червона, не менш відома за своїм характерним позивним “Відьма”.

Її знали, здавалося, всі журналісти й волонтери, які бодай раз проїздили через позиції 54-ї бригади: яскрава й запальна Яна полоняла своїм палким темпераментом раз і назавжди.

Шлях до війни для неї почався з харківського Євромайдану. “Спочатку я, як і всі, ходила на мітинги до пам’ятника Шевченку, — розповідала Яна в інтерв’ю “Цензору”.

“Потім ми марширували по місту, скандуючи “Харків — це Україна”, “Україна — єдина”… Згодом, коли в місті з’явилися проплачені тітушки з Бєлгорода і почалися бійки та стрілянина, я пішла до лав харківської Самооборони, до якої належу й досі. А далі…”

Далі було волонтерство. Коли почалися бойові дії на Донбасі, Яна з однодумцями почала збирати допомогу для бійців біля харківських супермаркетів. Далі — відвозити її на фронт.

“Ми були такі несамовиті, що нашу волонтерську організацію назвали “Дикі волонтери “Айдару”… Ця робота стала для мене виходом із безодні, в якій я не знала, що робити, щоб приносити користь, коли наші хлопці воюють”, — зізнавалася Червона.

А потім один із бійців у відвертій розмові кинув їй: “Вам, волонтерам, класно. Приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут у бліндажах, як ми…”

І Яна, яка по суті вже давно до цього була готова, підписала контракт із ЗСУ. Чоловікові, казала, просто не залишила вибору: залишила на нього не лише двох дітей, а й свою волонтерську діяльність: “Він знав, що раз уже я вирішила — то моєї думки не змінити. До того ж він завжди підтримував мої карколомні ідеї”.

Спершу Червона пішла в “Айдар”, але відчула, що як бійцю — без досвіду й необхідних навичок, зате з популярністю у “Фейсбуці” й впливовими знайомствами — їй там не дуже раді… Тому стала стрільцем у легалізованому в 54-й окремій механізованій бригаді ЗСУ підрозділі “правосеків”. Хоча спершу навіть автомат розбирати не вміла — “лише натискати на курок”. Побратими вчили її всьому одразу на позиціях.

Згодом, після виведення бригади на полігон, бійці “ПС” перевелися до батальйону “Донбас-Україна”. Там Яна Червона вперше у своєму житті пройшла стислий “курс молодого бійця” не під свист куль, а у відносному спокої – на другій лінії оборони.

“Відьма обрала собі посаду кулеметника у штурмовій роті, отримала свій РПК… І навіть не думала шкодувати про цей вибір, коли “правосєки” у повній снарязі та зі зброєю під час тренувань проходили черговий десяток кілометрів пішки у найпекельнішу літню спеку. Відьма робила дорогою селфі. Підбадьорювала всіх… А ще – саме на тих тренуваннях раптово з’ясувалося, що жінка, яка донедавна вміла “лише натискати на курок”, – стріляє влучніше за будь-кого з побратимів та посестер”, — згадує журналістка, учасниця бойових дій і товаришка Червоної Лера Бурлакова.

“Тепер добре те, що кожна жінка може вибирати, ким вона хоче бути у Збройних силах. Раніше такого не було, до червня 2016-го жінок відправляли переважно на кухню або на склад…

ТЕПЕР МИ МАЄМО ВИБІР, І Я ВЗЯЛА В РУКИ КУЛЕМЕТ“, — КАЗАЛА САМА ЯНА.

І жартувала, що як секретар за освітою, “просто замінила друкарську машинку на кулемет і почала “друкувати” в інший спосіб”.

Мама бідкалася, що замість елегантних блузок і взуття на підборах дочка обрала військову форму і важкі берці. А Яна й на передовій завжди примудрялася бути “при параді”: щодня з макіяжем, чистим волоссям, навіть манікюром. У відповідь на здивування журналістів дивувалася й сама: вода є, косметика є, то чому ж їй не доглядати за собою так, як хочеться? Байдуже, що навколо розриваються снаряди.

Зізнавалася, що найважчими для неї були криваві дні 2016-го, коли тільки за 18 грудня в боях на Світлодарській дузі “п’ятесятчетвірка” втратила одразу п’ятьох бійців.

Але про те, що пішла на війну, не пошкодувала жодного разу. Хоча про її завершення, звісно, мріяла.

Розповідала, як любила рибалити разом із чоловіком і як хоче після перемоги поїхати на риболовлю всією сім’єю, разом із дітьми. “Коли завершиться війна, я мрію знову побути просто мамою”, — казала Відьма.

Її донька, розмовляючи з мамою по телефону, часто запитувала: “Мамо, ти ж не дозволиш тим поганим людям захопити Україну?!” “Нізащо, донечко”, — відповідала Яна, намагаючись стримати сльози.

Вона вже ніколи не порибалить із дітьми і не побуде “просто мамою”. Але свою обіцянку перед донею виконала.

Яна загинула рівно за два тижні до свого дня народження — 16 квітня їй мало виповнитися 40 років. Але 2 квітня близько 13:30 внаслідок мінометного обстрілу позиції ВОП поблизу села Новозванівка Попаснянського району у спостережний пост влучили дві міни. Відьма та її побратим Олександр Мілютін загинули миттєво.

Попрощатися з Яною Червоною до пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові прийшло кілька тисяч людей. Поховали її на Алеї слави Харківського цвинтаря.

Залишилися мати, чоловік, 8-річний син та 7-річна донька.

 

2. Олександр Мілютін “Дєда”

Олександр Мілютін воював за свою малу батьківщину. Народився він 29 грудня 1968 року в селі Клишки Шосткинського району Сумської області, але ще малим переїхав на Донеччину. Спершу жив у Горлівці, дитинство провів у довколишніх селищах — Зайцевому, Травневому. А в школу ходив уже в Бахмуті (на той час — Артемівську), де з того часу постійно і мешкав.

Закінчив Ясинуватське ПТУ за фахом машиніста. У 1998-му відслужив строкову службу в Німеччині, а наступні 12 років служив в Артемівському СІЗО-6, де його згадують як людину приципову, добру і справедливу. На пенсію вийшов у званні старшого прапорщика.

У січні 2017 року Олександр підписав контракт із ЗСУ й пішов служити в 54-ту бригаду — молодший сержант, військовослужбовець 46-го окремого батальйону спецпризначення “Донбас-Україна”.

Товариші по службі розповідають, що він був людяним, дуже добрим і скромним.

“Дєда” у підрозділі був як негласний батько. Всіх вислухає, всім підкаже, всім допоможе, ніколи нікому не відмовить. Всі знали, що йому можна якісь свої секретики розказати, негараздами поділитись, бо він тріпатись не буде. Коротше, він був кльовий”, — каже побратим загиблого Микола Шафалюк “Бугай”.

“У мене завжди було таке враження, ніби Дєда — не східняк, а десь із глибинки Західної України, у якого батько ще в УПА воював. Тут, на Сході, небагато таких людей, які настільки щиро та безкорисно люблять Україну. Він був саме тим діамантом, за які ми тут воюємо”, — додає боєць.

І всі згадують про те, що 50-річний воїн був іще й вправним кухарем та дуже смачно готував.

“Я — Дєда, не Дєд! — завжди сердився і виправляв ти тих, хто перекручував і спрощував твій позивний, — написала в ніч на 3 квітня його однополчанка Тетяна Чудновець “Подоляночка”. — Дєда, вибачай. Я винна перед тобою. Ми проїхали це і подружились. А ти взяв і загинув.
Щоранку вдосвіта я першою знімала пробу з твоїх кулінарних трудів. Сніданки у нас були завжди готові до приходу перших ранкових “постових” — гарячі та смачні. Тушонка? Ні, фе, яка тушонка. Олів’є, плов, тушковане м’яско чи курочка. Обов’язкова перша страва щодня. Ми були у тебе балувані…
День тому фоткала тебе з дитячими малюнками і смаколиками. Ще зранку ти переймався річницею загибелі свого друга і нашого побратима друга Кузнєца. Відеокліп хотів зняти, підбирав фотки. В обідню пору ти приєднався до нього в Небесному воїнстві. Ми ще доїдаємо твій борщ. Смачнющий, гострий. І відкопуємо тебе”.

Олександр Мілютін загинув разом із Яною Червоною 2 квітня. Вогнем з СПГ та кулемету українські бійці зупинили висування двох ворожих груп піхоти, які відійшли під прикриттям вогню — за словами речника ООС, з мінометів калібру 120 мм. Кілька мін влучили просто в бліндаж (за словами командувача наєва — спостережний пункт), де перебували Дєда з Відьмою…

Поховали Олександра на цвинтарі Бахмута.

Залишилися дружина і двоє дітей.

 

3. Юрій Фармагей

Юрій Фармагей народився 6 травня 1972 року в селі Огіївка Гайсинського району Вінницької області. У сім’ї він був наймолодшим із трьох братів.

Після школи закінчив Теплицьке ПТУ, де отримав фах плодоовочівника. Строкову службу проходив на флоті, у Севастополі. Демобілізувавшись, повернувся до рідного села й працював у городній бригаді місцевого сільськогосподарського підприємства.

У 2015 році Юрій Фармагей був мобілізований до Збрйоних сил. А демобілізувавшись через півтора року, спокійно сидіти вдома не зміг. Відпочив кілька тижнів — і підписав контракт із ЗСУ, який 29 жовтня 2018-го продовжив ще на один термін.

За словами голови Кіблицької сільради Ігоря Пересунька, який знав Юрія з дитинства — разом ходили до школи, — під час останньої зустрічі у грудні Фармагей розповідав йому, що на передовій “знайшов себе”.

“Коли прийшла повістка 2015 року, він подзвонив до дружини, яка була на заробітках. Порадилися, що робити. Вирішили продати всю худобу і за ті гроші купити йому форму, бронежилет, бо треба ж було воювати. Під час першої ротації Юра мав контузію. Коли повернувся, не міг спати, жалівся, що війна не відпускає його. Вирішив краще бути там, аніж тут. У мирному житті місця собі не знаходив. Шкода його дуже — добряк-чоловік”. — розповіла газеті “День” однокласниця загиблого Людмила Цвігун.

“Він не любив фотографуватися, не любив слави, дешевого непотрібного піару. Він був для бійців братом, другом, побратимом і наставником. У його руках працювала будь яка зброя, з якою Миколайович був на «ти»”, — згадує Михайло Ухман.

За його словами, “кожного ранку і вечора Миколайович дивився на околиці Донецька і чекав моменту, щоб зайти туди як переможець”.

Не дочекався. 5 квітня біля села Піски, що в передмісті Донецька, відбувся його останній бій.

“Після 18-ї години, з метою виявлення системи вогню наших позицій у районі населеного пункту Піски, ворог відкрив вогонь зі стрілецької зброї. Номер обслуги кулеметного розрахунку старший солдат Юрій Формагій відкрив вогонь у відповідь зі штатної зброї, примусивши противника припинити обстріл. Під прикриттям стрілецької зброї противника діяв снайпер. Снайперська куля обірвала життя нашого захисника”, – розповів наступного дня представник прес-центру ОС.

Поховали бійця у рідному селі.

Залишилися старенькі батьки, дружина, дорослі дочка та син (він морський піхотинець, також служить в зоні проведення ООС) та двоє онуків.

4. Дмитро Стрекнєв

Солдат Дмитро Стрекнєв народився 9 липня 1997 року в селі Нижня Дуванка Сватівського району Луганської області в багатодітній родині — мав двох братів і двох сестер.

Закінчив Рубіжанський профліцей за фахом електрозварника, а 28 січня 2017-го вступив на військову службу за контрактом — гранатометником у 54-й окремій механізованій бригаді ЗСУ.

“Дмитро завжди був відчайдухом. Веселим, товариським, світлим. Він був справжнім патріотом. Думаю, він пішов за покликом душі, захищаючи нас із вами, луганчан у тому числі, і загинув за Україну”, – розповів “5-му каналу” вчитель хлопця Олександр Вдовін.

“Ми з ним зідзвонювалися буквально за три дні до смерті. Говорив, що будемо гуляти, як раніше. Але війна є війна… Молодий ще. Життя ще не бачив. А так любив жити, так любив мріяти”, – згадує друг загиблого бійця Дмитро Прокопенко.

21-річний Дмитро Стрекнєв загинув на рідній Луганщині.

6 квітня близько 23:30 бойовики обстріляли позиції 54 омбр біля хутора Вільний Попаснянського району з мінометів калібром 82 мм, АГС та великокаліберного кулемета (ВКК). Вогнем у відповідь українські захисники примусили ворога припинити обстріл, але Дмитра і 23-річного солдата Івана Лисицю дістали ворожі кулі, які виявилися для них фатальними.

Поховали воїна в Нижній Дуванці.

Залишилися батьки, брати і сестри.

5. Іван Лисиця

Станом на весну 2019 року в солдата, номера обслуги кулеметного розрахунку 54-ї бригади Івана Лисиці тривав уже третій контракт. Перший він підписав, коли йому виповнилося 18…

Іван народився 1996 року в селі Карпівка Широківського району на Дніпропетровщині, жив у селі Вишневому біля Кривого Рогу. А своє 23-річчя 3 квітня 2019-го зустрів у Луганській області, на передовій. Жити йому залишалося лише три дні…

“Як людина — він був воїн. Він був таким, що останнє віддав би. Утретє пішов на службу. Був патріотом. Не бачив себе ні вдома, ніде. Йому тільки автомат у руки дай — і він виконуватиме свою роботу…” — розповів побратим загиблого з позивним “Кіпіш”.

“6 квітня близько опівночі, з метою виявлення системи вогню наших позицій у районі хутора Вільний, ворог відкрив вогонь з мінометів калібру 82 мм, автоматичних станкових гранатометів та великокаліберних кулеметів.
Гранатометник солдат Дмитро Стрєкнєв та номер кулеметного розрахунку солдат Іван Лисиця спільно з товаришами вогнем у відповідь примусили ворога припинити обстріл.
Поряд з цим, внаслідок щільного вогню окупантів обидва військовослужбовці отримали кульові поранення, які виявилися фатальними”, – розповів наступного дня на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.

Поховали Івана у селі Широка Дача неподалік Кривого Рогу.

У сім’ї він був наймолодшим — залишилися батьки, двоє братів та сестра.

6. Микола Неживий “Механ”

57-річний хмельниччанин Микола Неживий був одним із найстарших бійців 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” — та й, мабуть, узагалі одним із найстарших воїнів на передовій.

Він народився 16 вересня 1961 року в селі Перчунове на Кіровоградщині, закінчив там школу, потім вступив до миколаївського училища. А коли пішов в армію, потрапив до Хмельницького — і після демобілізації вирішив там і залишитись.

Коли у 2014 році внаслідок російської агресії на сході України почалися бойові дії, Микола продав свій автомобіль, купив спорядження і пішов на війну добровольцем. Спершу служив у батальйоні “Айдар”, а 2015 року підписав контракт на службу в 93 омбр. Позивний “Механ” отримав від побратимів за те, що міг полагодити будь-яку техніку.

Як розповіли у прес-службі бригади, пан Микола пройшов найгарячіші точки війни у 2015-2016 роках. Боронив селище Опитне, воював у районі сумнозвісної метеовежі Донецького аеропорту.

Після виходу 93-ї до пункту постійної дислокації навесні 2016 року Микола Миколайович перевівся до 54-ї бригади та пройшов у її лавах запеклі бої на Світлодарській дузі.

У 2017 році сержант Неживий звільнився зі Збройних сил України. “Та з плином часу у домашньому затишку Микола все ж не міг спокійно спостерігати за російсько-українською війною, сидячи у мирному Хмельницькому – серце кликало його на фронт. Тому вже у лютому 2019-го Механ повернувся до рідної 93-ї бригади, знову на Донецький напрямок, де й поліг смертю хоробрих…” – ідеться в повідомленні 93 омбр.

Це сталося поблизу селища Опитне на позиції Об’єднаних сил “Зеніт” біля Донецького аеропорту.

Як пригадують побратими, Микола Миколайович завжди більше дбав про інших, ніж про себе. От і того фатального для себе дня, 8 квітня, Механ приніс поїсти молодим бійцям, які чергували на блокпосту. І саме тоді почався ворожий обстріл. У спостережний пункт влучила протитанкова ракета — Неживий загинув одразу, а двоє інших воїнів отримали поранення.

“Миколу поважали усі побратими. Свій патріотизм він показував не словами, а діями. Він був прикладом відваги для багатьох. Для молодших побратимів Микола Миколайович був як батько – ми на нього рівнялися, прислухалися до його порад…” — згадує військовослужбовець підрозділу Павло Воловик.

“Я добре пам’ятаю Миколу Миколайовича. Він часто заходив до нас у міську раду. Був свідомим патріотом. Не рвав на собі сорочку і не кричав про свої заслуги на кожному кроці — його любов до країни була абсолютно щирою. Він постійно був на передовій — заради своєї родини, заради свого міста, заради України”, — розповів під час прощання з бійцем на місцевому майдані Незалежності міський голова Хмельницького Олександр Симчишин.

Поховали Миколу Неживого на Алеї слави Хмельницького кладовища.

Залишилися дружина, донька та дві маленькі онуки.

Звитяжна бригада жорстоко помстилася ворогу за смерть Неживого.

7. Олег Бойцов

Олег Бойцов народився 28 листопада 1979 року в Слов’янську Донецької області, де й прожив усе життя.

Старшина служби цивільного захисту, старший сапер відділення піротехнічних робіт групи піротехнічних робіт частини піротехнічних робіт та гуманітарного розмінування аварійно-рятувального загону спецпризначення ГУ ДСНС у Донецькій області.

Починав службу пожежником у 37-й пожежно-рятувальній частині міста, врятував десятки людських життів. Але згодом ухвалив непросте рішення — стати піротехніком.

“Щодня чоловік ризикував власним життям, вилучаючи та знищуючи вибухонебезпечні предмети. Виконання надскладних та надзвичайно небезпечних задач з розмінування у зоні проведення операції Об’єднаних сил стало невід’ємною частиною життя Олега Леонідовича”, — зазначають у прес-службі ГУ Державної служби з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.

9 квітня у так званій “сірій зоні” біля селища Зайцеве група піротехніків виконувала свою звичну роботу — з обстеження й очистки території від вибухонебезпечних предметів поблизу насосної станції каналу “Сіверський Донець — Донбас”. Проте близько 10:30 пролунав вибух. Старшина Бойцов загинув, двоє його колег дістали тяжкі поранення.

Що за предмет вибухнув — досліджує прокуратура, яка відкрила кримінальне провадження за ч. 3 ст. 258 ККУ (“Терористичний акт”).

Товариші по службі згадують Олега як людину, яка завжди була готова прийти на допомогу, надати слушну пораду та підтримати у складній ситуації. “Усмішка та добрий гумор були його незмінними супутниками”, – кажуть у ДСНС.

Олега Бойцова поховали в рідному Слов’янську. В останню путь його проводжали вишикувані пожежні автомобілі з увімкненими сиренами та сотні друзів, знайомих і колег.

Залишилися дружина і двоє доньок.

 

8. Роман Чибінєєв

11 квітня в зоні проведення Операції Об’єднаних сил на Приазов’ї загинув 29-річний командир відділення десантно-штурмового взводу 79 одшбр Роман Чибінєєв — молодший брат Героя України Валерія Чибінєєва, який раніше також служив у цій військовій частині і був командиром роти снайперів.

“Ближче до півночі противник, користуючись негодою та темним часом доби, намагався провести розвідку боєм. З цією метою під прикриттям вогню зі стрілецької зброї та гранатометів група ворожої піхоти висунулись в смугу забезпечення.
Командир десантно-штурмового відділення старший солдат Роман Чибінєєв, який в цей час перебував на взводному опорному пункті, вчасно помітив переміщення противника. Разом з товаришами Роман відкрив вогонь по ворогу та примусив відступити.
Свій відступ противник продовжував прикривати вогнем з станкових протитанкових гранатометів та великокаліберними кулеметами.
Під час зміни позиції Роман отримав поранення, не сумісне з життям”, — розповів на брифінгу речник ООС.

Попри знаменитого брата, про самого хлопця відомо небагато.

“Полеглий воїн був вправним і навченим військовослужбовцем, який гідно виконував свої обов’язки, був вимогливим командиром і вірним товаришем для своїх побратимів. Влітку йому виповнилося б 30 років”, – зазначили у підрозділі “сімдесятдев’ятки”.

Роман Чибінєєв народився 4 червня 1989 року в Бердянську. Він був на рік молодший від Валерія. Хлопці рано втратили батьків, тому з 1993 року виховувалися у Бердянській школі-інтернаті.

“Роман був доброю, ласкавою, чуйною, відкритою дитиною, гарним другом, готовим завжди прийти на поміч”, – згадують у навчальному закладі.

Закінчивши у 2004-му дев’ять класів, Роман продовжив навчання у Бердянському професійно-будівельному ліцеї.

2016 року вступив на військову службу за контрактом до ЗСУ.

 

9. Володимир Лисаківський

Старший матрос, кулеметник 35-ї окремої бригади морської піхоти Володимир Лисаківський народився 4 серпня 1991 року в селі Красненьке Кривоозерського району Миколаївської області. Вищу освіту за фахом юриста здобув у Національному університеті державної податкової служби в Ірпіні (Київщина). У 2011-2012 роках проходив строкову службу у Внутрішніх військах МВС.

У квітні 2015-го Володимира мобілізували до лав ЗСУ, він воював на Донбасі. А після демобілізації так і не зміг знайти себе в цивільному житті й вирішив повернутися у Збройні сили, вже за контрактом. З 2017 року служив у морській піхоті.

11 квітня 2019 року ворог обстріляв позиції морпіхів біля села Гранітне (Волноваський район) із ПТРК, поранивши шістьох українських військовослужбовців. За життя Володимира лікарі боролися більше доби. На жаль, поранення виявилося несумісним із життям.

Поховали бійця в рідному селі Красненьке.

Залишилися батьки.

10. Ігор Ігнатенко “Цум” / “Батя”

У березні про ратну службу Ігоря Ігнатенка на околицях Авдіївки писала авторка “Новинарні” Анастасія Федченко: “…Високий, кремезний, блакитноокий. Він – один із тих, хто в складі 93 омбр “Холодний Яр” боронить околиці Авдіївки.

«Відколи оголосили перемир’я, важкого нічого не було, але стрілецька зброя працює, майже не замовкаючи, – говорить Ігор. – Чутно розриви ВОГів, щоночі автоматами прострілюють, із великокаліберних кулеметів».
Тож, запевняє він, українські вояки ходять у касках та бронежилетах і носять із собою аптечки, аби зайвий раз не дражнити долю.

Чоловік пішов на війну просто з Майдану. “У “Донбасі” був, у 56-й бригаді був, зараз у 93-й. Потягало мене. У Пісках був і біля Станиці Луганської. Тепер Авдіївка”, – говорить боєць.

Питаю, чому Ігорю не сиділося вдома тоді, у 2014 році?

«МИ Ж УКРАЇНЦІ І ПІШЛИ БОРОНИТИ СВОЮ ЗЕМЛЮ. ЯКЩО МИ НЕ ОБОРОНЯТИМЕМО ЇЇ, ТО НАВІЩО БУЛО ЗАТІВАТИ САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНИ І ВСЕ ІНШЕ? БАТЬКІВЩИНА Є БАТЬКІВЩИНА», – УСМІХАЄТЬСЯ АРМІЄЦЬ.

Сам він народився в Росії, батько – росіянин, мама – українка. Коли Україна здобула Незалежність, Ігор переїхав сюди, на Батьківщину. Отримав громадянство. І ніколи не думав, що доведеться воювати з тими, кого справді вважав якщо й не братами, то точно не ворогами. Однак не пробачив Росії агресію”.

Йому було 55, і його прозивали “Батя”. Однак старший (в усіх сенсах) сержант Ігнатенко не скаржився, що важко копати чи укріплювати позиції. “Якби було важко, я б на печі сидів”, – сміявся чоловік у розмові з журналістами.

Ігор Ігнатенко народився 17 листопада 1963 року. Після переїзду з РФ жив у місті Василівка Запорізької області.

З 1992 року брав участь у відродженні традицій запорізького козацтва, був курінним отаманом Великолузького куреня Василівського району. У 2000-х очолював Василівську міську організацію партії “Вперед, Україно!”.

Був фермером, засновником фермерського господарства “Кіш”.

Активний учасник Революції гідності.

У 2014-му Ігор Павлович пішов на фронт до батальйону “Донбас”. У війську  мав позивний “Цум”. Із 2015 року служив у 37 омпб “Запоріжжя” 56 омбр. У червні 2018-го перейшов до 93-ї бригади ЗСУ “Холодний Яр”.

Загинув 12 квітня 2019 року на ВОПі на позиції шахта “Бутівка”.

“З метою виявлення системи вогню батальйонного району оборони окремої механізованої бригади, яка виконує бойові завдання на підступах до міста Авдіївка, надвечір ворог відкрив вогонь з великокаліберних кулеметів стрілецької зброї по одному зі взводних опорних пунктів. Водночас, для зайняття більш вигідного положення в смузі забезпечення, група ворожої піхоти під прикриттям вогню приховано висунулась в сторону наших позицій.
Номер обслуги гранатометного взводу старший сержант Ігор Ігнатенко разом із товаришами вчасно помітив переміщення противника та відкрив по ворогу вогонь, заблокувавши його у кількох сотнях метрів від наших позицій.
Для розблокування своєї піхоти та прикриття відступу противник посилив обстріл, застосувавши міномети калібру 82 мм. Одна з мінометних мін вибухнула поблизу позиції, де перебував Ігор, завдавши йому поранень, не сумісних із життям”, – розповів речник ОС на брифінгу.

За проявлену мужність під час захисту України Ігор Ігнатенко, за рішенням командування, представлений до нагородження посмертно.

Без батька і чоловіка залишилися дружина та двоє дорослих синів.

Похований у Василівці.

11. Микола Волков “Смурфик”

15 квітня в Дніпрі, у лікарні імені Мечникова, помер 20-річний  Микола Волков, позивний “Смурфік”, який трьома днями раніше отримав на Донеччині важке кульове поранення голови.

Про цю смерть не повідомляв прес-центр ООС. Адже Микола – доброволець із нелегалізованого підрозділу. Він був парамедиком медичного батальйону “Госпітальєри” та 2-ї роти “Тіні” 8 ОБ “Аратта” Української добровольчої армії (командир — Дмитро Ярош).

12 квітня в районі села Водяне у Волкова поцілив снайпер “ДНР”, пошкодивши велику частину мозку та кісток черепа. Хлопець був у комі, для його порятунку збирали кошти.

“На жаль, наш хоробрий Смурфік помер. Він відчайдушно боровся за життя останні дні. За нього переживали та молились тисячі людей. Дякую всім за вашу небайдужість та підтримку Смурфіка”, – написала у соцмережі волонтер-медик, керівник “Госпітальєрів” Яна Зінкевич.

Волков був відправлений на передову після проходження вишкілу у батальйоні “Госпітальєри” в червні 2018 року.

Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі. Закінчив у рідному місті електромеханічний технікум, здобувши фах електрика.

Належав до руху ультрас ФК “Маріуполь”. Впродовж чемпіонату України 2017/2018 “відкатав “золотий сезон” — відвідав усі матчі своєї команди, включно з виїзними, що є великим досягненням для 18-річного вболівальника.

“В червні 2018-го він пройшов у наш навчальний центр, із 1 липня поїхав на свою першу ротацію у складі нашого батальйону (в селище Піски – “Н”), — розповіла Яна Зінкевич. — З осені 2018 року був прикріплений до 8-го батальйону “Аратта” УДА та щоденно ніс тяжку ношу добровольця-парамедика. Він не мав медичної освіти, але за покликом душі став парамедиком і рятував життя. Це надзвичайно щирий та одночасно мужній хлопець…”

Останнім часом Микола виконував завдання в районі рідного Маріуполя.

Залишились батько, брати та сестри.

Поховали добровольця на Алеї Слави Старокримського кладовища Маріуполя.

12. Олександр Цапенко “Студент”

 

Солдат Сашко Цапенко був наймолодшим у 5-й роті, тому й отримав позивний “Студент”. Контракт зі Збройними силами України він підписав торік — навесні 2018-го, у віці 19 років.

Побратими по 54 омбр у розмовах із журналістами згадують Сашка бойового, відповідального і старанного, бо “про армію мріяв з дитинства”.

“Він був наш “маленький”, але моторний, давав фору тим, хто служив і воював значно довше, ніж рік”, — каже командир 5-ї роти з позивним “Крєпиш”.

Цапенко загинув, не доживши три тижні до 21-річчя. Навічно юний навідник-оператор.

…54-та механізована бригада зараз тримає оборону в Попаснянському районі Луганської області. 21 квітня Україна голосувала на виборах —військові нас прикривали. І на “нулі” вдень панувало певне затишшя. Але в ніч на 22-ге число “привітати” “п’ятдесятчетвірку” спробували окупанти.

“…З метою виходу в фланг взводного опорного пункту окремої механізованої бригади в районі населеного пункту Новоолександрівка група ворожої піхоти розпочала пересування до смуги забезпечення. Навідник-оператор солдат Олександр Цапенко в цей час знаходився на ВОПі і вчасно виявив переміщення противника. Разом із товаришами Олександр відкрив вогонь по ворогу, примусивши його до відступу. Противник, прикриваючи відхід піхоти, почав обстрілювати наші позиції з мінометів калібру 82 мм. Одна з мін вибухнула поблизу позиції Олександра, завдавши Цапенкові поранення, не сумісні з життям”, – розповів на брифінгу представник прес-центру Об’єднаних сил.

За проявлену відвагу солдата Цапенка мали представити до нагородження (посмертно).

Олександр народився 13 травня 1998 року в смт Широке Дніпропетровської області (під Кривим Рогом). Там відбулася панахида за полеглим героєм. Поховали Сашу на Алеї слави цвинтаря сусіднього села Широка Дача.

Залишились наречена, мама і троє сестер.

13. Юрій Коновод

Юрій Миколайович Коновод був справжнім патріотом України. Ветеран війни в Афганістані, шкільний учитель історії, він ще на початку 2014 року сказав учням на уроці: “Якщо почнеться війна проти України, то я піду відразу ж, без роздумів”. І він пішов… Щоб захистити свою країну ціною власного життя.

Юрій Коновод народився 9 серпня 1964 року в селі Ланна Карлівського району Полтавської області.

Як

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини