Морська глибина

Опубліковано: 2012.08.08 | Коментарів: 0 | Переглядів: 353

Морська глибина… Це щось таке безмежне, незриме, величне. Ти й не встигнеш збагнути, що трапилось, як опинишся у її тенетах. І от, у її неосяжній владі і твоє серце, і твоя душа, і твій розум.

Вона манить, кличе, зове. І ти тонеш, опускаєшся все нижче і нижче, потрапляючи в її прекрасне підводне царство. Червоно-бурі, неначе застиглі на сонці краплі крові, водорості обплутують твоє серце, і ти, як би не хотів, уже ніколи не зможеш повністю виплутатись із їх павутиння.

Вона буває пристрасною, непередбачуваною. Її обійми можуть бути такими міцними, що тобі забракне повітря, стане важко дихати. Ти проситимеш, ні, благатимеш відпустити тебе, але вона залишатиметься невблаганною.

Але це ще не все. Інколи вона сердиться. Виносить тебе на поверхню розбурханого моря, і дужі розсерджені хвилі викидають тебе на берег, розбиваючи об гострі скали, які і без того забарвлені в яскраво-червоний колір — залиті кров’ю не одного розбитого серця.

Вона, як муза, надихає тебе, підносить до неба, наче мрія. Ти розчиняєшся в ній, забуваючи про все на світі, дякуєш за те, що пригріла тебе у своїх обіймах. Та часто вона приносить тільки біль та страждання, і ти ненавидиш її, проклинаєш щомиті. А вона, знищивши всі високі поривання душі, довго сміється над твоїми гіркими сльозами.

Вона непередбачувана. Ти ніколи не можеш знати, що чекає тебе попереду: радість чи смуток, сміх чи сльози, вічне щастя чи нескінченні страждання. Але, не звертаючи уваги на все це, ти все одно прагнеш хоч на хвилинку потрапити у її безодню. Інколи, забувши Бога, ми молимося до неї. Потім викидаємо на звалище, наче непотрібну ганчірку. А згодом шукаємо те, чого вже не повернути.

Вона вічна. Це початок і кінець. Це альфа й омега. Вона дарунок Божий. Й ім’я їй — Любов.

Наталія ПАВЛЕЧКО

 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль: