Коли у тебе — тільки мить

Опубліковано: 2011.12.22 | Коментарів: 0 | Переглядів: 541

Я стою за порогом платної лабораторії. У руках — конверт, а в ньому — моє життя. Точніше те, що від нього залишилося. Через рік, місяць, тиждень — ще не знаю — мене не стане. Але зате я знаю, що не зможу побачити, як дорослішають і стають самостійними мої діти. Я не зможу відвести їх на випускний, не зможу благословити на щасливе життя перед одруженням, не дізнаюся, на кого будуть схожі мої онуки. Я не поїду на море, яке не бачила ще з дитинства, не стрибну з парашутом, не дізнаюся, чи виборе Україна колись право на проведення зимової Олімпіади в Карпатах…

Зате я точно знаю, що мій завтрашній день зовсім не буде схожий на сьогоднішній. Адже я розумію, що часу у мене залишилося зовсім небагато. Що поробиш, такі ми є: знаючи, що перед нами вічність, ми тратимо її без міри. Пригадую кожен день, який потратила на дурниці, і готова обміняти їх усі на один день життя після відведеного мені часу. Пригадаю години, проведені в магазині, кафе, — і з радістю віддам їх за можливість ще раз погратися з дітьми. Дурні балачки, нецікаві фільми, час, проведений в Інтернеті, — все це віддам за можливість допомогти тим, кому моя допомога була потрібна, але в мене не вистачило часу чи бажання її надати. Все своє життя я турбувалася про те, що забирає час і гроші, але не приносить щастя. Злилася, нервувала, сварилися з рідними та била посуд, переживала через те, про що завтра навіть не могла згадати. Обговорювала та оцінювала тих, хто мене ні про що не просив. І відкладала, багато відкладала на завтра, адже попереду була вічність. 

Але коли в тебе залишається зовсім мало часу, розумієш справжню ціну речам. Подзвонити до всіх, кого образила чи засмутила, чи погортати черговий глянцевий журнал? Заритися носом в дитяче волосся чи подивитися серіал? Обійняти чоловіка і відчути, як б’ється найрідніше серце, чи перевірити пошту в соціальній мережі? Приготувати рідним казкову вечерю, чи засидітися допізна на роботі, вирішуючи неіснуючі проблеми? Кинути кілька гривень жебраку-музиканту, який час від часу виграє мелодії на трубі на “П’ятачку”, чи пройти повз? Поніжитися в неділю в ліжку, чи піти до церкви? Тільки тепер розумію, що відчуває людина, якій залишилося зовсім трохи. Якийсь мудрець сказав: “Коли пісок стікає поміж твої пальців, можна перерахувати всі піщинки”. Так і я — готова цінувати кожну секунду, яку подарує мені доля. 

У мене в руках — невеликий конверт, а в ньому — результат біопсії: аномальних клітин не виявлено. Просто доки я відкривала конверт, все життя промайнуло перед очима. І одне з моїх “Я” — те, яке даремно тратило час, горде, трохи зарозуміле, — стало трішки менше. Тож якщо я знову зависну в Інтернеті, не допоможу комусь, відкладу щось важливе на завтра, будь ласка, нагадайте мені про цей конверт. 

Соломія ЯНОВСЬКА

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль: