Галина БЕЛЕЙ на шляху до Парнасу

Опубліковано: 2014.08.29 | Коментарів: 0 | Переглядів: 563

Авторка віршів — 20-річна Галина Белей. До 2008 року дівчина навчалася у Калуській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №10, відтак перейшла навчатися до Войнилівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Дівчина настільки полюбила слово, що обрала для себе фах журналіста, тож нині навчається на третьому курсі факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Розпочала писати вірші у 2010 році під псевдонімом Анна Вейн. З 2014 року почала роботу над впорядкуванням віршів для видання першої поетичної збірки. Друкувалася у літературно-художньому журналі “Дніпро”, альманахах “Оберіг” та “Берегиня”, антології “Сила жіночого серця” та літературних газетах. А нині з поетичним світом Галини Белей знайомимо читачів “Вістей Калущини”.

Мить єднання
Як у душі — гармонія єднання —
Пора забути правила чужі…
Всміхнися і засяй, мов сонце раннє,
і я збагну, що ти не збайдужів.

Хай небо стане чистим і безкраїм.
Присядемо на березі надій,
де сонний вечір стигло догорає,
де так розлого для відвертих мрій…

Сьогодні відпускаю
Пробач — зникаю.
Вільне поле бою.
Сам із собою зустрічай розмай.
Навіки пам’ять сповнивши тобою,
Сьогодні відпускаю. Прощавай …

Посеред поля — одинокий сонях.
Яка дзвінка, велична самота!..
Лишаюся промінням у долонях
І тугою в нескошених житах.

Багряне шаленство
Між нами загорілося шаленство:
зненацька, серед осені й журби
перетворився жовтень на блаженство!
Багряним листом сипали дуби.

Вуста ми смакували, мов цукерки:
уперше став солодким листопад.
Удень чекали жовтих феєрверків,
а кожну ніч — незмінно — зорепад!

Допоки не проріс чортополох…
Ми знов на Ви, але ти мій навіки.
Змиває дощ утомлені сліди...
Помовчимо — не піднімай повіки.
Цілюща тиша — ліки. Лиш не йди.

Отак лишись у пам’яті — коханим.
Дозволь ще мить подихати удвох,
Допоки в серці не відкрились рани
І не проріс гіркий чортополох.

Вірю і кохаю
Чекатиму світанку у очах
з надією, бо доля так веліла.
Уже не заховаєшся в дощах, —
Я їх пережила, переболіла.

А віхола гуляє за вікном...
Тебе нема, а я усе — чекаю,
немов у чорно-білому кіно.
Біліють скроні...Вірю. І кохаю...

Любов найперша
Зосталося на ніжність три хвилини,
А далі — облітатимуть сади.
Старі світлини. Доля швидкоплинна.
Лишися ще на хвилечку. Не йди.

Тремтить несміло серце у прощанні,
Спливає час, відведений для Нас.
З тобою у коханні — не останні,
Тож віримо, що промінь не погас.

Через провалля й кручі неминуче
Іще колись заб’ються в такт серця.
Любов найперша — стигла і жагуча,
Співуча, бо немає їй кінця!

Прощання з дитинством
Сміливо заглядаю в очі Долі,
Хоч юність ще торкається чола.
Життя дбайливо розділило ролі
І провело до щастя джерела.

Я прагну втамувати юну спрагу
І мудрості напитись на роки,
У ніжності знайшовши рівновагу,
З дитинством
я прощаюся дзвінким.

Здавалося…
Здавалося, що сонце не погасне
і вічно пломенітиме в очах,
що цілий світ — для нас,
і небо ясне веселкою заграє у дощах.

Але у ніч, коли цвіли морози —
Я загубила мрії про весну.
Де була ніжність — пролилися сльози:
Таки посмів покинути одну...

Молись
Буває, що життя ламає крила
у той момент, коли злетів увись.
І що поробиш — доля тут безсила.
Як маєш крила — Богові молись...

Як маєш розум — не міняй на гроші.
Цінуй хвилини — в них усе буття.
Достойно пронеси життєву ношу,
З любов’ю, що не кане в забуття…

Теплий бісер
У ринвах дощ замріяно хлюпоче —
Краплинами вирує у душі.
У небесах кружляючи пророче,
Відлунює польотом у вірші.

Що краще за легкий весняний вітер,
Який дощем торкається лиця?
Коли із неба сипле теплий бісер,
тоді вирує щастя без кінця...

Хто заборонить?
У теплій хаті на холодних шибках
Твій образ вимальовує мороз.
Торкає ніжно. В серці плаче скрипка.
Вже не втекти від цих метаморфоз.

Ти дивишся на мене заніміло.
Від погляду холодного — горю.
Хто заборонить мріяти так сміло
І запалити в серденьку зорю?!..

Реквієм
День 26-ий. Вітер. Листопад.
Холодним снігом почуття не стерті:
Горять мільйони пам’ятних лампад
За зниклими в голодній круговерті…

Молімося — тепер вони святі.
Вшануймо їхню пам’ять нині, друже.
Розіпнуті на сталінськім хресті —
Не відболять у віковічній стужі!

Найріднішій
Яка тендітна, мила й ніжна,
Твоя краса — як маків цвіт.
Твоїх очей зоря провідна
Для мене творить цілий світ.

Твої вуста “Люблю” шепочуть,
А моє серце враз горить.
Тобі лиш щастя напророчу,
До ніг прихилю цілий світ.

Моя матусенько рідненька,
Тобі низенько я вклонюсь.
Ти найдорожча є для мене,
За тебе Богу помолюсь…

Самотня зірка
Любов, ну хто я на землі без тебе?
Самотня зірка в небесах вечірніх…
Свою красу дарую лиш для тебе.
Тепло палає у очах покірних.

Холодний вітер,постать сіро-млява,
У мареві з’являється мені.
Не знаю, дійсність це, чи лиш уява,
Та ми всміхаємося, хоч може й уві сні.

Смарагдами горіли мої очі.
А ти зникав у сивій далині.
“Прощай”, — прошепотіти хочу,
Та голосу не чути в тишині.

Сльоза скотилась по щоці шовковій,
А я дивилася услід.
Ну хто тепер я без любові?
Самотня зіронька на небесах в ночі.

Пора нових надій
Люблю весну — пору нових надій,
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій –
Із нею ми здолаємо найважче.

До дна допито дні холодних чар.
В моїх очах уже квітує ніжність.
У юнім серці радість — ніби жар...
Озвучую рядком духмяну свіжість.

Лечу за небокраєм навздогін.
Думками дотягаюсь ген за хмари
І чую я світанку тихий дзвін.
Тривожать душу квітів дивні чари.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль: