Ціна життя

Опубліковано: 2018.01.31 | Коментарів: 0 | Переглядів: 326
 
        Він прокинувся дуже рано, хоча ніколи не міг цього зробити без будильника, котрий не раз вже постраждав, бо дзвонив посеред такого солодкого сну… та сьогодні все було не так, як завжди. Щось незрозуміле відчувалося в повітрі, тому воно насторожувало. Довго лежав у ліжку і думав про таке, що раніше й не спадало на думку. В голову лізли математичні формули, фізичні дані, слова англійською, яку він патологічно ненавидів і завжди пропускав уроки. 
        Ще трохи поніжившись у такому теплому і рідному ліжку, він глянув на годинник. Телефон був виключений і самотньо валявся біля ліжка. Уже декілька днів не бажав чути його звуку і голосів, які постійно чогось хотіли від нього. Стомився… Та ось на екрані з’явились дві руки, які потиснули одна одну, і він зрозумів – включений. „Hello Playboy” – привітання, яке він так любив, чомусь сьогодні дуже сильно розізлило його. Мимохіть глянув на пропущені дзвінки, але не знайшов серед них ті, які хоча б якось могли його зацікавити. Стрілки годинника доходили до шостої ранку. Дивно, йому здавалося, що він спав цілу вічність, хоча заснув біля третьої ночі. Сон уже давно втік - і слід простив. Цієї ночі йому не снились барвисті сни, він наче провалився у провалля, у суцільну темряву. 
        Максим (так його звали) подумав про тяжкий день на роботі. Потім відігнав ці думки від себе і, не знайшовши домашніх капців,  поплентався на кухню босоніж. Включив чайник, у ньому було мало води, тому він швидко закипів і наповнив паром усю квартиру. Поставив джезву на вогонь…                
        Свіжозварена кава з мелених зерен арабіки і солодкий дим сигарет змішалися, створивши дует смаку. У Макса було багато часу, тому він вирішив не поспішаючи насолоджуватись цими шкідливими звичками. Ніколи ще сигарета не приносила йому такої неземної насолоди!
        Хвилини збігали, а на роботу йти не хотілося – надто вже рутинно проходило життя. Але, як і щоранку, Максим пересилив себе… Він підійшов до шафи, кинув поглядом на полицю і дістав свої наймодніші джинси та оранжеву сорочку. Сьогодні йому хотілося виглядати якнайкраще.  Особливих причин для такого бажання не було, просто хотілося бути гарним. 
        У дзеркалі він побачив відображення молодого симпатичного юнака, чимось схожого на нього, але це був точно не він, погляд якийсь холодний і чужий. Декілька хвилин він стояв не рухаючись, але в цей момент задзвонив телефон: 
        - Алло, Макс?! Ти збираєшся на роботу? Тобі влетить від начальства! – прокричали в трубку. 
       «Чорт! Знову запізнююсь», – промайнуло в голові. 
        Тож, вхопивши наплічник і вкинувши туди мобільник, він вибіг з квартири з такою швидкістю, що ледь не забув замкнути двері. Спускатися ліфтом чомусь не хотілося, вирішив піти сходами, хоча жив аж на 13 поверсі. 
        Ось він і на вулиці. Осінь вже взяла своє, і після двох місяців лагідного сонця і тепла, холод нагадав про себе памороззю. Природа додивлялась свій сон, але сонце визирнуло з-за обрію, і день вже не здавався таким морозним.
         Макс здригнувся від несподіваного пориву вітру, але одразу ж опанував себе і закурив сигарету. До роботи йти було хвилин з тридцять, тож він звично попрямував по такому знайомому йому шляху. За звичкою натиснув на кнопку свого mp3-плеєра, але почувши перші ноти «Ван Дайка», одразу виключив його. Сьогодні йому хотілося слухати шелест листя, яке ще трохи вкривало осінні дерева, чи спів пташок, які забарилися в місті. 
        Так він поволі йшов і думав про вічне: життя, кохання, всесвіт. Він – людина третього тисячоліття, людина, що обожнювала земні гріховні втіхи, усі технічні новинки і модних друзів. 
        Дивно воно якось!  
        Чомусь саме сьогодні захотілося якихось змін… Що такого сталося? Розум не знав, але свідомість відчувала. 
      Макс йшов, роздивляючись навколо: вже другий рік він ходить цією дорогою, але жодного разу не помічав дитячого майданчика, на якому за хорошої погоди вовтузились малюки; компанії молодих дівчат і хлопців, що вже зранку пили пиво і курили цигарки на лавці у дворі; бездомних цуценят, що ніяк не могли поділити шматок якогось зіпсованого м’яса. 
       Знову замислився, але тут дзвінок перебив його думки: 
       - Ти здурів? Бачив котра година?! Щоб через дві хвилини був на місці, а то шукатимеш нову роботу!
       «Ненавиджу», – промайнуло у Максимовій голові. Він би давно змінив роботу, але платили там непогано і більш перспективних варіантів на горизонті не з’являлось. Знехотя він пришвидшив крок. 
       Знайома будівля….офіс….зручне крісло….комп’ютер  на своєму місці – відкинувся назад і потягнувся. Але розслабитись не дадуть, на календарі п’ятниця – найінтенсивніший день у його конторі. 
       Посипались мільйони дзвінків, документів, клієнтів, зустрічей. Аж голова обертом. Чомусь уже декілька днів вона страшенно боліла, наче висувала протест його життю.
        Коридор, чашка кави (шкода, що не арабіка) і сигарета. Не знав, навіщо курить, давно хотів кинути, але ніяк не наважувався. На хвилину забув про головний біль, згадав літо, і на душі стало трохи тепліше. Знову сигнал телефона – нагадування: «на 15.00 до лікаря». Точно, тільки б не забути...
        І тут він наче повернувся на три дні назад, у минуле. Лікарняне ліжко, дуже світло, запах медикаментів і люди у халатах; якийсь лікар говорить, щоб він не хвилювався. А потім багато аналізів, якісь електроди, прикріплені до голови, камера рентгену. І ось він уже сидить і слухає лікаря, як той просить прийти через три дні о 15.00. 
          Сигарета обпекла Максу пальці, і він здригнувся, інстинктивно піднісши їх до рота. Глянув на годинник... До прийому лікаря залишалось дві години, але добиратись було далеко, тож треба  вирушати.
         Цього разу поїхав на метро. Їхати було приблизно десять зупинок, тому  Макс вирішив подрімати. Та шлунок безперервно нагадував про себе, бо вже зо два дні до нього нічого, крім кави, не потрапляло. Тому подрімати не вийшло… 
         Притлумлюючи почуття голоду і хвилювання, Максим відчинив скляні двері обласної лікарні. Лікар уже чекав на нього в кабінеті. На столі було розкладено багато рентгенівських знімків і якихось папірців. Чоловік у халаті вказав Максу на стілець навпроти столу і перевів на нього свій погляд. Останній приховував у собі глибокий жаль і суцільну безнадію. 
        - Невже так погано? – не витримав Макс. Лікар явно затягував з розмовою, бо мав надзвичайно заклопотаний вигляд. 
       - Наскільки погано - невідомо, але те, що погано – це факт, – і знову пауза.                      Макс ніяк не зреагував, і лікар продовжив з виразом великої стурбованості:                       - У вас пухлина в мозку...
         Раптом у Максима всередині щось вибухнуло, а потім він на мить осліп і оглух, навіть не розумів, де він! Ніби вимкнули світло і помістили у вакуум без найменшого мілілітра кисню, суцільна порожнеча ... 
        Лікар швидко зреагував: тикнув хлопцеві під ніс нашатирю. Від різкого запаху Максим  отямився і почав потрохи розрізняти окремі слова чоловіка в халаті. Через мить він уважно слухав свої шанси:
      - Пухлина розташована біля головної артерії, і якщо вона буде збільшуватись, то... «кінець», – подумки закінчив фразу хлопець.
      - Але є надія – п’ятдесят на п’ятдесят, що все буде гаразд. 
      - Виріжте її, – несамовито вигукнув Макс, і сльози мимоволі покотились по неголених щоках 20-літнього юнака.
         - Неможливо, - похитав головою лікар, - вона розташована між півкулями мозку, таких операцій ми не робимо.
         - Як же? Що ж мені тепер.....? 
        – Ще є надія, якщо ви прийматимете ліки, але все зараз під  питання. Через місяць приходьте на повторне обстеження, а там будемо бачити.
          Через місяць?! Та як він може так спокійно говорити, бездушна тварюка. Я ж можу ПОМЕРТИ! Бідна мама, вона цього не переживе. Я не скажу мамі, нікому не скажу, навіть Їй.
                  Усвідомлення свого становища прийшло відразу, а разом з ним і несамовита злість: злість на себе, на лікаря за те, що поставив такий діагноз; на роботу, яка постійно виснажувала його; на того водія, через якого він потрапив у аварію... 
                Що ж тепер вдієш?! Залишалось чекати і сподіватись…
         У такі моменти задумуєшся над тим, яке цінне життя і як важко усвідомлювати, що можеш втратити його через щось чужорідне у твоєму тілі... 
                - Усе буде добре, я з тобою, – прошепотіла Вона в трубку, і він повірив.
                                                                                                                                                                                             Тамара ЧОЛІНСЬКА
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль: