Оля Бойчук: “Люблю цей дощ−серед хмільного літа”

Опубліковано: 2014.08.28 | Коментарів: 0 | Переглядів: 390

ЗЛИВА

Місто очікує зливи і грому.

Хтось поспішає додому. Чи з дому?

Як перелітні птахи

 

Спітнілі дахи видихають на хмари

А ті вже не хмари -  сумирні отари

докупи скликає чабан.

 

Старий чемодан ледь розплющує віко.

У спину періщить. В калюжі ще мілко

а тре» її переплисти

 

Намоклі листи забіліли лататтям.

Намоклі взуття, парасоля і плаття,

а хочеться далі іти:

 

від самоти вибігати  у місто

в прозі дощу слухати  музику Ліста

сховатись травою в туман

 

Старий чемодан стоїть на долівці

напханий ситно. А я на бруківці

поміж перелітних птахів.

 

Піт із дахів капле бодро і  дзвінко.

Чабан не гримить, сонно дує в сопілку.

Не поспішає ніхто.

 

Прочинила вікно,а мені на долівку

зронила голубка малесеньку гілку,

майнувши  сіреньким крилом.

 

ЛЮБЛЮ ЦЕЙ ДОЩ

Люблю цей дощ−серед хмільного літа

холодні спогади гарячої пори,

коли журба любов’ю розігріта

і час втікає краплями води.

 

А босоногі спогади зриває,

мов спілі вишні, вітер навмання,

а злива обіймає, роздягає…

пірнає в трави зляканим ягням.

 

То небо плаче голосом знемоги,

то мрія снить у шелесті трави.

Люблю цей дощ. Лоскочу босі ноги

в обіймах сліз плакучої верби.

 

НАТОМЛЕНИЙ ВЕЧІР

Натомлений вечір чекає останнє метро.

Сьогодні  достатньо мандрівок обуреним містом.

Примружені очі  виловлюють дальні авто,

каштанові пасма із вітром стрибають у твісті.

 

Сліпим кошеням переслідує стишений крок,

пораненим птахом висить невагомо у тиші.

Мовчать перехожі, лиш місяць, неначе пророк:

«Назавтра осиплються цвітом розвітрені вишні».

 

Натомлений вечір дрімає в останнім метро,

сліди від чобіт засипає пилюкою вітер.

Вона посміхнулась в  відчинене навстіж вікно...

Він пише «люблю» пелюстка́ми засніжених літер...

 

ЖІНКА БЕЗ ВІКУ

Жінка без віку у літньому сарі.

Сталі думки. У долонях зі сталі

завтрашній день.

Надпитий портвейн

лишила, як спогад про день, що минає.

І часу не гає. А день  не встигає

намарне кудись утекти.

Має квитки на літак до Мілана.

Тримає валізу, тримається прямо,

а ноги відмовились йти.

Палити мости не вміла ніколи.

Ховала минуле в халяви з-під поли,

нічим не гасила запал.

«Б»-термінал. Квиток на удачу

сховала в кишені квітчастого клатчу.

No changes. No pain.

Допила портвейн. І сотні людей

почули, як виклик: «Я  житиму далі!»

із уст тої жінки, що в літньому сарі.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль: