Дорога Ростислава Михайловського до Храму Слова

Опубліковано: 2017.07.28 | Коментарів: 0 | Переглядів: 111
У бібліотечній кав’ярні центральної бібліотеки ім. Т. Шевченка 23  липня відбулася година пам’яті, приурочена сороковому дню смерті Ростислава Михайловського, члена Національної спілки журналістів України, члена Національної спілки краєзнавців України, новеліста, поета, пісняра, автора більше десяти книжок літературно-художнього та історично-дослідницького характеру.
 
У творчому арсеналі літератора Ростислава Михайловського — близько десяти виданих ним книжок. Це — поетичні збірки «На жорнах часу», «Перехрестя семи вітрів», «Ти для всього світу — таємниця», «Дорога до храму слова», збірка пісень (у співавторстві з Сергієм Андрущаком) «Калуш весняний», спортивні хроніки «Підгорецький футбол: погляд з минулого в майбутнє», «Від «Сокола-Батька» до «Фортуни», «Історія негівського футболу», краєзнавчі дослідження «Негівці — історія жива», «Негівська церква Воздвиження Чесного й Животворного Хреста». Знаємо, що в стадії підготовки до друку була його нова поетично-прозова збірка «Серце рідного дому». На заході була презентована і нова книжка для дітей Ростислава Михайловського «Легенди старого міста», приурочена до 580-ї річниці м. Калуша, яку автор, на превеликий жаль, уже не побачив.
Ростислав Михайловський, попри його деяку портретність, безумовно був особистістю. Причому особистістю обдарованою, з різнобічними нахилами: газетна, радіо- й те­ле­журналістика, поезія й проза, спортивні захоп­лен­ня й музично-пісенні уподобання. Компанійський й комунікабельний, він мав доволі широке коло спілкування, чим, власне, насичував й урізноманітнював власне життя та діставав стимул до творчості. Понад 35 років Ростислав Михайловський працював вчителем, зокрема, понад 25 років він віддав праці в ЗОШ №6 . Тут він трудився, щоденно доїжджаючи з рідного села Негівці. В колективі заслужив репутацію ініціативної людини, громадського й культурного діяча.
Село Негівці, в якому проживав змалку і вважав своєю віт­ців­щиною, не є його місцем народження — на світ з’явився 10 травня 1957 року в Заполяр’ї, в російському місті Норільську, куди були виселені в час української партизанки його батьки. Із їх розмов і спогадів, з домашнього виховання, треба думати, й постав той високий патріотичний дух, що повсякчас керував його помислами.
Закінчив Івано-Франківський державний педагогічний інститут ім. В. Стефаника (1983). Працював вчителем на Львівщині. У 1985-1990 рр. — викладачем української мови та літератури у Калуському ПТУ №6. З 1990 року — вчителем української мови і літератури ЗОШ №6 м. Калуша.
Його серце перестало битися близько до опівночі 17 червня 2017 року.
Модератором заходу “Його дорога до Храму Слова” була педагог, літератор, член Національної спілки письменників України, Заслужений вчитель України, депутат обласної ради Оксана Тебешевська.
Добрими, щирими спогадами про Ростислава Михайловського поділилися однокурсники Петро Боднарчук, Ірина Турій, Людмила Дороніна; журналісти Петро Шевчук, Дмитро Іванців, калуські літератори Ольга Івасів. Іван Ткачик, Олеся Франко, друзі, знайомі. На жаль, ще дуже багато він так і не встиг зробити, хоча сподівався компенсувати все на заслуженому відпочинку. Романтик за натурою, лірико-сентиментальний, він вражав вишуканою простотою слова і своїм умінням бачити красу людської душі. Тож, мабуть, на часі видання підготовлених до друку книг Ростислава Михайловського, що і буде гідною пам’яттю про цю людину і про його творчий доробок.
Світлана ДМИТРИШИН
 

Із книжки Ростислава Михайловського “Серце рідного дому”

Рід наш лелечий

(легенда)
Давно це було: в Карпатах, на Гуцулії, поселився граф. Мав він красуню дружину. Та народила йому сина. Щоб немовля швидше виростало, виносила його графиня із гражди на вершину високої гори.
Та одного разу, коли вони з сином милувалися чудовим карпатським краєвидом, налетів великий гірський орел беркут і схопив маля. Почав підноситися високо-високо в небо.
Де не візьмись пара лелек. Чи відчули вони, як голосить графиня, чи були в них з ним свої порахунки, але вони кинулися на нього, і почали з різних сторін клювати його та бити крилами. Орел міцно тримав дитину і не відпускав. Тоді лелеча пара дзьобами вчепилася в немовля і почали виривати його з пазурів орла.
І їй... це вдалося. Міцно тримаючи згорток з малим, приземлились біля ніг згорьованої графині. Та кинулася до нього. Дитя, нічого не розуміючи, що з ним сталося, простягало до неї рученята, впізнавши маму. Притиснувши сина до грудей, дякувала небу і білим птахам з чорними ознаками за неймовірний порятунок її кровинки.
Повернувшись в замок, про незвичну пригоду розповіла чоловікові. Граф вирішив назавжди прибрати орла беркута з їхнього сімейного герба. І замість нього внести пару лелек. А так, як чудесний порятунок відбувся якраз в день святого архангела Михаїла, то батько прийняв рішення і внести його туди як покровителя роду.
І тоді герб набув такого вигляду: посередині брами замку стоїть Божий воїн архангел Михаїл, а по краях обох веж — лелеки.
Сам граф став називатися графом Михайловським. Від нього згодом пішов рід Михайловських, який з того часу почали називати лелечим.
Розповідали, що всі чоловіки цього роду після переходу в інший світ ставали лелеками. Це передавалося з покоління в покоління.
Може це і красива легенда, але коли помер мій батько, Іван Дмитрович Михайловський, то на наш поріг кожного дня ... цілий рік прилітав лелека. І тоді мама Марія чи то жартома, чи то всерйоз говорила: батько знову прилетів додому...
 

Сплачений борг

Притча
Петрик простягнув мамі аркуш паперу, на якому були написані розцінки за його послуги по дому і матеріальне заохочення за навчання в школі.
1. Прибирання кімнати — 2 грн. 
2. Похід в магазин за продуктами — 2 грн.
3. Догляд за сестричкою і відведення її в дитячий садочок — 3 грн.
4. Похід за ліками для бабусі — 3 грн.
5. Догляд за домашньою птицею та домашніми тваринами — 3 грн.
6. Винагорода за хороші оцінки в школі — 3 грн.
7. Винагорода за зразкову поведінку в школі — 3 грн.
8. В підсумку — 19 грн.
Мама взяла аркуш і, уважно прочитавши написане, присіла на ослінчик біля столу та на зворотному боці написала:
1. За те, що носила під серцем дев’ять місяців — 0 грн. 
2. За те, що народжувала в муках — 0 грн, 
3. Годувала грудьми — 0 грн. 
4. Ночей не досипала — 0 грн.
5. Доглядала під час хвороби — 0 грн.
6. Варила їжу, прала, відправляла в школу — 0 грн.
7. Купувала одяг, взуття — 0 грн.
8. Всього — 0 грн. 
Закінчивши писати, мама подала хлопчику написане.
Він несміливо взяв і, пробігши очима написане, в куточку аркуша написав: «Сплачено!».
 

Ти

Ти — сонце ясне в небі синім.
Ти — спів прекрасний 
                 в колі журавлинім.
Росинка ти — світання золотого,
Ти – ключ до серця 
                    зраненого мого.
 
* * *
Хто моє серце ласкою зігріє, 
Наповнить його радістю 
                              й теплом,
Той мою душу неспокійну  
                            зрозуміє,
Відкриє щиру, неземну любов.
 
* * * 
Прости мені, мила, 
                    за болі душевні,
За печаль і зневіру в очах,
Лише ти, моя зоре небесна,
Воскресиш в мені віру в життя.
 
І очистиш, як Ісус мої рани,
Воскресиш спопелілу любов
Ти повір в мене, рідна й кохана,
Я, як фенікс, відроджуся знов.
 
* * *
Я хотів висповідатись
перед тобою,
як перед Богом.
Увійти в храм 
твоєї душі
І… очиститись.
Та він …осквернений.
 

Дмитру Іванціву

Є в тебе, мій друже, сім’я і дружина.
Кохаєш так щиро онуків й діток,
А я одинокий, як в полі билина,
Як зірваний вітром 
                 пожовклий листок.
Є в тебе, мій друже, утіха 
                              родинна
І затишний, милий,
                     домашній куток,
А в серці моєму 
                 печаль-домовина
Сум тіло холодить, 
                     як льоду шматок.
 

Вона для мене — наче друга мати

«Те що віддав — твоє»
Євангелія від Івана
 
Марії Василівні Булавинець-Василів, народній вчительці, патріотці України, присвячую
 
Роки летять нестримно, 
                            безупинно,
І світ бідніє без любові і добра, 
Все менше Людяного у Людині, 
А більше — заздрості, 
                    ненависті та зла. 
Та на заваді злу добро постане 
І шлях йому заступить до мети, 
Бо є під Калушем, 
   у мальовничих Добровлянах,
Із літери великої Людина, 
         що всім готова помогти. 
Проста, звичайна, 
                   інтелігентна жінка, 
Яка ніякої роботи 
              не цурається й села, 
Бабуся внукам, мати,
               патріотка-українка —
Уся із щирості,
         великої любові і добра. 
Їй ґречно дякують 
              дорослі учні  й діти, —
Як вчительці, 
           а як дружині — чоловік,
І як співачці, фольклористці, керівнику  “Просвіти”,
Хай Бог дарує їй ще довгий вік!
Вона для мене — 
                    наче друга мати, 
І так нагадує про найріднішу ту, 
Іду до неї в гості, як на свято,
І за поради дякую та 
                                доброту.

 

Присвята 

Закоханому у власні творіння, 
відомому прикарпатському скульптору Ігорю Семаку, 
присвячую
 
Дав Господь Бог йому 
                        талант і вміння,
Терпіння й мудрість, щоб освоїти
                              цей фах.
Він творить диво з глини
                            і каміння,
Скульптури оживають у його  руках.
 
Творці історії: минулі та сучасні,
Відомі діячі, герої та поети,
Немов живі: величні та прекрасні
На пам’ятниках,  
        барельєфах та портретах.
 
Він весь у пошуках, 
                у творчому горінні
Щоразу втілює в життя нові ідеї,
Закоханий у рук своїх творіння,
Як грек Пігмаліон в 
               прекрасну Гелетею.

 

Присвята 

Був поетом і громадянином.
 
Світлій пам’яті Івана Павліхи
 
Рядки складалися у рими,
Ішли із серця почуття.
Були в них сила незборима
Й глибока віра у життя.
 
Вкладав свій хист у гумор 
                                і сонети,
Любив свій край і рідну мову.
Був громадянином і поетом, 
Всього себе поклав 
                     служінню Слову.
 
 

Пам’яті поета

Михайловському
 
Летять у небі журавлі,
Курличуть нам сумні новини,
Що тут, у Негівцях, в селі
Нема поета з української 
                                 родини.
 
Покинув він свій рідний край,
Сказав журавликам: «Прощай. 
На крилонька мене візьміть
І в царство Боже занесіть.
 
На цій землі я сіяв і орав, 
Пшеничне поле віршами засівав.
Щоб родилось добірнеє зерно
Людям на щастя, радість і добро.
 
Щоб пшеничний колос 
                      в полі дозрівав,
Щоби московський чобіт 
                    землю не топтав,
Щоб у лузі калина червона цвіла,
Щоби Україна вільною була.
 
Чом, чом, земле моя,
Мене так швидко в обійми 
                              ти взяла,
У мене залишилась 
                     незасіяна рілля,
Чому мені таку коротку 
                       долю ти дала?
 
І де б я в світі не бував,
Тобі я, ненько, присягав,
Творив я щирі молитви:
— О милий Боже, Україну 
                              збережи.
 
Бо вже скінчився мій 
                      життєвий плин,
Мне покликав Божий Син,
Небесна сотня й воїни ОУН-УПА,
Герої-кіборги, яких забрала 
                            в нас війна.
 
За мою душу помоліться.
Я залишаю Вам свою любов.
Один до одного горніться,
А Мати Божа візьме Вас 
                     під свій покров.
 
Я залишаю цей прекрасний світ,
Річки і поле, й рідну Україну, 
І люблячий свій рід, 
І на краю села хатину».
 
Прийшла Твоя уся родина,
Складає свої щирі молитви
За душу твою й добрі справи,
Поки живі ми — з нами Ти.
 
А небо плакало, й 
                     замовкли птиці, 
І чорна звістка ранила серця,
Слізьми вмивались учні 
                             й учениці:
Немає їх Учителя, померла 
                        доброта Отця.
 
Ти в школі рідну мову викладав,
Любив футбол й вірші складати.
Й свою любов Ти учням віддавав,
Навчав, як в світі жити і творити.
 
Скажи нам, Боже, як 
                         це передати,
Тут кожен спогад позбавляє сил,
Він так багато мав іще зробити,
Та раптом вітер свічку погасив.
 
Господь з Тобою, друже. 
                        Між людьми.
Ти залишаєшся Учителем і 
                                Братом,
Якщо нас чуєш — молитви 
                                прийми,
Візьми в дорогу в Божії палати.
 
“Прощайте, друзі по перу,
Вибачте, що я вас залишаю.
Я крилонька свої зітру,
Бо я на другий світ вже поспішаю.
 
Бо вже відкрились небеса
Там, де мої рідні спочивають.
Там рай — незвідана краса.
На сина Ростислава вже чекають.
 
Я буду у небесному раю
Псалми Давидові співати.
А ви у рідному краю
Молитись й Україну захищати”.
 
О, як Тебе для нас не вистачає
Сьогодні в школі, 
                    в Негівцях в селі.
Лиш біль утрати серце крає,
Що не співатимуть 
                     Тобі вже солов’ї.
 
Ми будемо молитися до Бога
І тисячу свічок запалимо Тобі.
Хай буде світлою Твоя дорога,
Мир і спокій Твоїй добрій душі.
 
Іван ХОМИН, 19 червня,с.Сівка-Калуська
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу