Олена Кульчицька: бути художницею

Опубліковано: 2017.07.07 | Коментарів: 0 | Переглядів: 98
7 березня 1967 уродженка Бережан, що на Тернопільщині, при смерті дізналася про нагородження Шевченківською премією. Без її творчого доробку важко уявити мистецтво Галичини ХХ століття. 
 
Нині, як ніколи, важливим є сучасний погляд на величну постать уродженки Бережан Олени Кульчицької, на ту величезну працю, яку вона здійснювала сама та разом із сестрою Ольгою, не лише як митець образотворчої ниви, але й як художник–проектант і реалізатор творів ужиткового мистецтва, невтомний збирач і науковець–дослідник, пройнятий безмежною любов’ю до традицій народного мистецтва, до рідної землі, яку за жодних умов не бажала залишити.
Видатна художниця пережила важкі часи поетапних історичних катаклізмів, які особливо загострилися в кінці ХІХ і на початку ХХ століть. Саме вони спричинили потужні хвилі еміграції українських художників, ефект поступового спустошення мистецької Галичини, втрати багатьох самобутніх творчих особистостей. Нині ми дедалі більше відчуваємо реальну міру вдячності тим, хто у важкі часи не залишив рідної землі і продовжував творити на батьківщині. Оцінюючи виставку нашої землячки 1943 року в Львові, український мистецтвознавець, дослідник стародавнього українського мистецтва Михайло Драган відмітив: «Якщо Іван Труш пробив нашому мистецтву вікно до Європи, то Олена Кульчицька відчинила йому двері навстіж, розкрила обрії у галицькому новітньому мистецтві і поклала підвалини під його розріст в усіх можливих і практикованих в Європі формах”.
 

Дитинство

Олена Львівна Кульчицька — виняткова постать української культури, творча діяльність якої була і залишається визначальною не тільки для її доби, а й для поступу прийдешніх поколінь, прожила довге життя Людини і Митця.
Прийшла вона на білий світ 15 вересня 1877 року в містечку Бережани в родині відомого галицького правника Лева Теодоровича Кульчицького — радника суду, адвоката, громадського діяча, члена багатьох товариств та Марії Яківни з дому Стебельської, нащадків давніх українських родів, що зберегли, окрім родинних гербів, і дух українства.
Сім’я жила скромно, проте завдяки матері, Марії Яківні, навіть знайомі не підозрювали цього. Жінка прекрасно шила, забезпечуючи себе та доньок новим вбранням. «Ми з сестрою були панночками. Хоч би де з’являлися, привертали до себе увагу тим, що любили гарно, елегантно вдягатися. І дотримувалися вказівок виховання, даного батьками”, — запише Олена Львівна.
«У пізнанні природи і в способі спостереження її краси, безперечно, — як згадувала Олена Кульчицька, — багато завдячую своєму батькові який так дуже любив природу й умів учити пізнавати її. Перші захоплення приходять ще у дитинстві, над усе любила я квіти. Було їх довкола багато, а при тому мій батько все приносив нам прегарні китиці квітів”.
Олена була третьою дитиною в сім’ї. Мати поводилася з доньками досить суворо, молодшій навіть здавалося, що вона «більше любила сина» Володимира, старшого з-поміж дітей. 
З дитинства Олена любила малювати. На розвиток її мистецького обдарування мали вплив уроки батька, який сам цікавився живописом, мальовнича природа рідного бережанського краю, пам’ятники архітектури, поетика народних пісень, казок, переказів.
Олена часто малювала Ольгу — старшу на 4 роки сестру, залишивши майже сотню її портретів, виконаних у різних техніках: «Оля при фортепіані”, «Оля в червоному”, «Сестра при вікні”... У сестер Кульчицьких навіть долі схожі. Обидві так і не вийшли заміж, викладали дівчаткам у школі: Ольга — ручну роботу, Олена — малюнок.
«Мама була дуже працьовита й вимагала, щоб ми вміли працювати, — згадувала художниця. — Ми з сестрою Ольгою повинні були самі ляльок одягати. Батько дістав нам «Журнал мод і крою». Тому наші ляльки мали різні «модні» строї, включно до українського і японського”. 
До речі, щоденники Олени Кульчицької можуть конкурувати за виразністю з картинами: рядки ємні, вивірені, чіткі. записувала свої враження, роздуми, плани — починаючи з 1930-х років. А після смерті старшої сестри Ольги Олена ще 27 років зверталася до неї в листах. Саме Ольга наполягла на подальшому навчанні сестри, вважаючи її талановитішою, аніж вона сама.
По приїзді до Перемишля, сестри Кульчицькі стали найбільш активними членами місцевих товариств, зокрема «Союзу українок». Помешкання Ольги та Олени були культурним осередком, з якого виходили творчі збудники і задуми. Жоден поважний почин у культурному та громадському житті міста не обходився без сестер Кульчицьких.
Разом з іншими жінками Ольга засновує фахову школу для дівчат, в якій навчає шити і вишивати. Там же працює й Олена. Згодом Кульчицькі закладають першу на тих теренах килимарську робітню. Протягом 1909–1938 років сестри Кульчицькі виконали майже 80 високомистецьких килимів, які експонувалися на виставках народних промислів та сучасного мистецтва у Кракові, Празі, Києві, Станіславові, Коломиї, Львові, Варшаві, Лондоні, Женеві, Чикаго та ін.
 

Життя, віддане мистецтву

1909 року Олена Кульчицька вперше виставила свої роботи у Львові. Успіх був незвичайний. Вона творила своєрідний літопис народного життя. Такими є живописні твори: жанрові композиції «Жнива”, «Діти зі свічками”, портрети «На прощу”, численні пейзажі, натюрморти. Знаменною віхою в житті молодого митця був 1912 рік, коли вона вперше взяла участь у Київській українській художній виставці. Офорти «При лямпі”, «Біля криниці”, дереворити «Довбуш”, «Зима”, цикл «Історія княжих часів”, «Українські письменники” значно наблизили наше малярство до Європи. 
Перша світова війна 1914 року знайшла своє відображення в графічних аркушах художниці, об’єднаних у цикл «УСС 1914–1915. Твір Олени Кульчицької «За море” (1914) відкриє нову в українській естампній графіці того часу тему української еміграції. До цієї теми вона буде повертатися і в роки Другої світової війни.
Олені Кульчицькій в багатьох творах притаманна філософічність… За громадянську позицію в роки Першої світової, за її участь у харитативних акціях у таборах для інтернованих українців Олена разом з Ольгою, іншими громадськими діячами Перемишля були ув’язнені в Баранові.
Провідною темою графічної спадщини художниці другої половини 1930-х років стала релігійна проблематика. Художниця створює цикл дереворитів «Святі української церкви”, в яких відтворює образи святих Володимира, Ольги, Андрія, Бориса та Гліба, Йосафата, гравюри «Христос — «Хрещення України–Руси”, “Поцілунок Юди”. Найбільшим досягненням художниці того часу є її художнє оформлення поеми Івана Франка «Мойсей”, що стало шедевром у її мистецькій спадщині.
На порозі ХХ століття вона відродила в Україні естампну графіку, передусім — в техніці офорту, надавши їй відразу у своїй творчості подиху великого мистецького явища. За свій півстолітній творчий шлях художниця виконала в цій техніці понад 120 творів, залишаючись донині неперевершеним майстром українського офорту.
Її метою було звернути увагу суспіль­ства на архітектурні скарби, які мала Галичина, і запобігти нищенню багатьох церков. Під час Другої світової війни Олена Кульчицька малює дзвіницю і церкву Преображення Господнього в селі Двірці, Гошівський монастир, церкву Покрови Пресвятої Богородиці, Моршин, храми Самбірщини…
Наприкінці 1938 року Олена Кульчицька з сестрою та матір’ю переїжджає до Львова і оселяється у будинку біля Святоюрської гори. Саме тут, у Львові, з яким були пов’язані нові плани і надії, художниця пережила найбільші втрати — смерть матері і сестри Ольги. Це горе стало початком болісних роздумів, навіть — духовної кризи, яку Олена Львівна переживала протягом багатьох років. То ж розраду шукала в праці.
Спочатку праця знайшлася для неї в Музеї етнографії, де вона виготовила сотні зразків національного одягу різних регіонів, часових відмін. Дивувала колег — на велелюдних церковних святах чи ярмарках могла безпомилково розпізнавати зодягнених у відповідні строї жінок — з того чи іншого вони краю, навіть із якого села.
Коли у 1940-х до Західної України знову прийшла Червона армія, Кульчицьку запрошують викладати до Львівського поліграфічного інституту. Вона стає професором, народним художником України. Та її твори на виставки приймають неохоче, бо в них не було «радянської ідеї».
«Це була прекрасно збудована, підтягнута й струнка дама. Видно, дбайливо слідкувала за своєю фігурою, — згадує львівський художник Дмитро Крвавич. — Одяг Кульчицької був шитий у дуже добрих кравчинь». У партчиновників, які носили однотипні сірі костюми, вона викликала роздратування. Якось на зборах у львівському міськкомі партії працівник комбінату образотворчості Холенков, творчі здобутки якого зводилися до малювання гасел, кинув на адресу Кульчицької: «Это бездарная старуха, которая совершенно не умеет рисовать». У залі промовчали. Відтоді Олена Львівна жодного разу не була в Спілці художників.
1952 року знамениту художницю радянська влада позбавила професорської практики. Але вона ще приходила до рідної Поліграфії, когось консультувала, засідала в журі, оцінюючи курсові та дипломні проекти майбутніх оформлювачів книги. Студенти підписували листа на захист Олени Кульчицької, а її знову звинувачували все в тому ж: небажання поборювати націоналістичні прояви в мистецтві.
І водночас Кульчицьку обирають депутатом Верховної Ради УРСР, присуджують високе звання народної художниці...
 

90–літній Шевченківський лауреат...

Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка засновано 20 травня 1961 року Постановою Ради Міністрів УРСР. Нею нагороджували видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії.
Восьмого березня 1967 року, як завжди, оголосили лауреатів Шевченківської премії — тоді вона називалася Республіканська премія імені Т.Г. Шевченка. Про те, що Олену Кульчицьку нагородили, в Радіотелеграфному агентстві України знали на день скоріше. А вона вже при смерті лежала. Данило Фігель, секретар, дізнавшись про нагородження, відразу пішов до Олени Львівни. І потім розповідав: “Я прийшов до неї, вона лежить у ліжку з закритими очима, майже на мій прихід не реагувала. Я взяв її за руку: “Пані Олено, Вас нагородили премією Шевченківською… Ви чуєте?” — кілька разів я її запитав. Я побачив, як вона кліпнула віями: “Чую!..” Вночі 90-річна Олена Кульчицька померла”. Похована в родинній гробниці (яку сама проектувала) на Личаківському цвинтарі у Львові. Поруч з нею спочивають її батьки Лев Ручка Сас Кульчицький, мати Марія Кульчицька, брат Володимир Кульчицький, надрадник директора Скарбової палати у Львові, сестра Ольга–Меланія — учителька Української гімназії в Перемишлі.
 

«Щоб по мені плакала трембіта»

Олена Кульчицька була веселою й відкритою жінкою. Як так сталося, що вона все життя була сама? У щоденнику малярка зізнається, як у дитинстві закохалася у військового, якого за кольором мундира назвала Незабудкою. А її студент Мар’ян Магдибура згадує, як під час етюдів у Карпатах Кульчицька довго вмовляла гуцульського парубка-красеня вдягнути святковий стрій і попозувати. Той погодився, але в лісі — щоб сусіди не сміялися. Доки він перевдягався, Олена Львівна раптом скочила на його коня. Той став дибки, почав гарцювати. Усі дуже злякалися, а наїзниця лише сміялася. Чи не хотіла вона привернути до себе увагу хлопця? У Львові пліткували, що Олена Кульчицька живе з одним скульптором, який так її кохає, що служить за домогосподарку. Після її смерті він нібито створив у її квартирі музей.
«Хотіла б я, коли помру, — мріяла художниця, — щоб по мені плакала трембіта, щоб сказала моїм любим Карпатам мене не чекати, я вже більше до них не прийду».
За матерілами Інтернет-видань
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу