Вітаутас Вайтекаускас: «Як я вивчав українську мову»

Опубліковано: 2017.06.30 | Коментарів: 1 | Переглядів: 271
Протягом останніх 25 років ми чули безліч розмов і дискусій про українізацію на всіх рівнях, незрідка дуже пристрасних, проте спостерігали обмаль реальних кроків, що й дало свої результати в тому числі трагічні (в Криму і на Донбасі). Ми ще раз побачили: якщо не давати грошей на українські школи, театри, телеканали, газети і журнали, на книжки, то потім доведеться знаходити значно більші (набагато більші!) кошти на українські гармати, танки і набої. Так вважає Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА і переконаний: «Нічого не дадуть жодні закони з «мовними інспекторами», якщо політична верхівка держави не буде давати нації зразків шанобливого ставлення до української мови, а через неї – до культури. На що тут можна сподіватися, коли можна зробити блискучу кар’єру, не будучи здатним скласти до купи кілька українських речень, коли у Верховній Раді є цілий політичний блок, що спеціалізується на публічно-демонстративному ігноруванні державної мови України.»
Добре про цю ситуацію сказав письменник Іван Малкович: «Правда така, що наша держава недостатньо дбає про українську мову. Все починається і закінчується велемовними пустопорожніми фразами. Нас, носіїв української, до сьогодні ще багато хто трактує, як дивакуватих аборигенів. Ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голови на почуте українське слово». І це не перебільшення. Щоб з цим стикнутися не треба їхати у традиційно російськомовні регіони. У столиці —  та ж ситуація.
Так, ми на словах говоримо про велич української мови, але намагаємося зрозуміти, поспівчувати сусіду-росіянину, який живе в Україні 30-40 років, і «нє понімаєт» державної мови.  Але є позитивні приклади. Наприклад, литовець Вітаутас Вайтекаускас досконало опанував українську, і вивчення української мови для нього стало улюбленим заняттям , а не зайвим тягарем. Шанобливому ставленню до української мови у Вітаутаса Вайтекаускаса варто б повчитися багатьом українцям.
 
"Разом з мамою у далекому 1968 році після закінчення третього класу литовської школи ми переїхали до батька військовослужбовця в Новоград-Волинський. На той час колишній історичний Звягель, місце народження Лесі Українки — спокійне районне містечко з асфальтовим (жах!) покриттям тротуарів. Життя в російськомовному оточенні поблизу військового містечка, навчання в російській школі та зустрічі з українською мовою лише на недільному ринку породили в голівці десятирічного хлопчика доволі логічний висновок: українська мова — це ужиткова мова селян, крім того, вона якась «не правильная», викривлена російська (яку вивчив ще у Литві дітлахом у дворі). 
Треба визнати, що попри шалену фізичну активність та природну цікавість, я, певне, по татові був типовим лінюхом жемайтісом, тобто характерним представником цього своєрідного жмойтського, жмудського субетносу литовського народу.
На остаточне рішення мами полишити Батьківщину та переїхати задля збереження сім’ї, відірвати дитину від рідномовної школи вплинуло моє усвідомлене бажання „гульок” з дворовими друзями, а не нудитися вправами на акордеоні. В тотожній ситуації моя пасербиця поломила на горбі свого сина і мого онука три грубезних патики, але переломила спротив проти гри на купленому в складчину та з участю рабських кредитних коштів стареньке піаніно. 
Ще однією моєю життєвою помилкою слід визнати лінощі з вивчення української мови та літератури, що вкупі з жалісливим ставленням шкільного керівництва до «збідованого» литовського хлопчика дозволили не вивчати українську мову та літературу. Це призвело до того, що на уроках української мови та літератури, якщо була негода, — грав у настільні ігри, щось читав, доки за пустощі не виставляли з класу.  Так цілий пласт культури народу майнув, наче той вареник, повз мене, а вхопити його вже у зрілому віці виявилося, ще важче, ніж у підлітковому. 
До слова, про це — далі, ефект такого „не вчення” був цікавий і вражаючий. Закінчив середню російську школу без четвірок, але й без золотої медалі, адже свідомо не пристав на пропозицію шанованого всіма керівника випускного класу „математика” Ізраїля Львовича вступити до лав  комсомолу на початку навчального року, а не „напередодні” нагородження. Це не завадило легко скласти необхідні іспити, твір російською мовою та почати навчання в литовській групі за спеціальністю „Товарознавство промислових (непродовольчих) товарів” торгового факультету Вільнюсь­кого державного університету. Незважаючи на те, що литовської мовної освіти буквально кіт наплакав — три класи початкової школи, — природний хист до мови, що всмоктується з грудним молоком, мовне оточення перших десяти років життя дали змогу без будь-яких застережень чи труднощів вчитися та закінчити виш. 
Специфіка фаху товарознавства — науки на стику багатьох галузей людського знання — була такою, що підручників з фаху литовською мовою було вкрай мало, тому наш доцент кафедри Йонас Прічінаускас постійно звертав увагу на правильне вживання литовських відповідників російських спеціальних термінів на відміну від суржикових варваризмів з переважним олитовченням за допомогою закінчення „–ас” чи „-іс”. Дався взнаки й природний потяг до лінгвістики — першою підлітковою мрією було стати перекладачем, що в той час було можливо тільки в Московському державному інституті міжнародних відносин. 
Після закінчення вишу мама зробила квартирний обмін з Новоград-Волинського на Калуш, а я, як справжній мамчин синок, що устрашився самостійного життя в столиці Литовськрї республіки, легко, за сімейними обставинами, перетворив свій червоний диплом на „вільний” на попередньо узгоджене місце роботи за фахом у торговельній організації Калуша. Перші дні роботи, жодних мовних проблем — мова спілкування, діловодство, звітність — все на російській. Працював на посаді інспектора організаційного відділу торгівлі та громадського харчування відділу робітничого постачання хімічного гіганта Прикарпаття — виробничого об’єднання „Хлорвініл”. Опікувався також ще важливою ланкою — роботою зі зверненнями та скаргами громадян. 
На третій день роботи начальник відділу Роман Васильович Середюк мені каже: „Ось, потрібно написати відповідь на критичну замітку про торговельні негаразди в міській газеті „Зоря Прикарпаття”, але через те, що газета друкується українською мовою, слід такою ж відписати”. Мій активний словниковий запас на той час складався зі „Здоровенькі були” та слів пісні „Червона рута”. Через тиждень вмовив керівництво закупити для відділу тритомний російсько-український словник та кожну вільну хвилину виписував незнайомі слова, будував між ними смислові зв’язки. Працював не за методом Лангеншейдта, як дослідник Трої поліглот Шліман, а за коренево-гніздовим методом, тобто, копіткого виписування та вивчення споріднених однокореневих слів. Такий практичний „заділ” без якихось спеціальних мовних курсів дав такий потужний імпульс, що не згас дотепер. Не обходилося й без мовних курйозів, ляпів. Особливо важко давався для литовця оте „г” з придихом, були й приховані насмішки, глузування, про які лише згодом здогадувався: приводом є неправильна вимова. Проте, були й неабиякі перемоги чи то над собою, чи то над оточенням, в сенсі сходження на мовну скелю. 
Одного разу з сусіднього кабінету звернулася голова комсомольської організації Катерина Мельник з проханням допомогти перекласти слово з російської на українську. Виявляється, у 80-х доповіді на партійних зборах читалися українською. Я на хвилинку замислився, а потім „видав” (без використання словника ) точний переклад. Але ж я цього слова ніколи в очі не бачив! Ось коли бабахнула „рушниця”, яку зарядили під час моїх пустощів на шкільних уроках української! Як пережив шок, — не знаю, ще душу гріло, що „прийшла коза до воза”, яка з мене насміхалася через неправильну вимову. 
Надалі, разом з спів­ро­бітниками-однодумцями ще до початку „перебудови” продовжував важливу роботу з унормування засмічених русизмами вже не литовських, а українських торговельних термінів. У ті роки це було значно простіше, адже була централізація, контроль, зрештою — просто порядок. Тепер знову на товарних ярликах „штрикають в око”  неправильне «пірожено», а не тістечко. 
Цікавий в цьому питанні державницький підхід у сучасній Литовській Республіці. Після здобуття незалежності питання впровадження Закону державної мови щодо мовної норми у літературі та засобах інформації, повсякденному житті, промисловості, торгівлі та побутовому обслуговуванні колеґіально вивчає, внормовує, затверджує заснована Сеймом (парламентом) Державна комісія литовської мови. Контроль за дотриманням в державних та самоврядних установах, підприємствах організаціях Закону державної мови, постанов Державної комісії литовської мови та інших правових нормативних актів, що встановлюють вимоги використання державної мови, здійснює Державна інспекція мови. Ця наглядова установа підпорядкована Міністерству культури Литовської Республіки та підзвітна Державній комісії литовської мови. Інспекція уповноважена розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні штрафи за різні порушення використання державної мови. Контроль суворий. Так, до виховательки одного з дитячих садків за порушення порядку використання державної мови був застосований штраф у розмірі 500 Лит (приблизно 145 Євро), за повторне порушення вона була звільнена з роботи. 
Проте, в сучасній Литві визріває спротив офіціозній бюрократичній політиці надлишкового всеохоплюючого нормування, постійного змінювання нелогічних правил наголошування, ґрунтуючись на мовних особливостях лише одного з чотирьох субетносів литовського народу — сувалків. Тепер литовці надають перевагу своїм рідним говіркам, а не історичній боротьбі зі славізмами («слов’янськими варваризмами» ) в традиції литовського просвітителя і педагога, мовознавця, текстолога, перекладача, «батька» штучної литовської літературної мови Йонаса Яблонскіса. Я шаленію, коли згадаю, що сучасною мовою «ґрєтінє» («згребаний» молочний жир) старолитовською — «сметона»! В литовську мову, культуру, як і в українську, без зайвих церемоній нахабно пруться англо-американські, італійські, еспанські та інші слова, поняття та конструкції, смерчі глобалізації несуть на Литву грозові хмари новітніх викликів литовській мові та самій лєтувібє — литовськості. 
Згодом моя ініціатива з унормування назв, що ґрунтувалася на прищепленій ще в роки студій ідеології поваги до мови, знайшла неочікуване, проте логічне продовження в перекладацькій діяльності. У день відправлення автора цих рядків 16.07.1986 р. на ліквідацію наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС у міській газеті „Дзвони Підгір”я” була надрукована ціла сторінка-вкладка з прозовими та віршованими перекладами литовських авторів Йонаса Мачюкявічюса, Сіґітаса Ґеди та інших. Надихнув мене на такий крок, практичну допомогу надав член Спілки письменників України поет, перекладач, літературознавець і публіцист Василь Ганущак (вічна йому пам’ять!). За його порадою в рік 130-річного ювілею І.Я. Франка  я замахнувся на переклад литовською поеми „Каменярі”. На жаль, перекладу литовською дотепер нема… Видана в Литві в грудні 2008 року литовською накладом 200 примірників невеличка збірка новел, віршів стриянина, що мешкає в литовському місті Укмерґє, письменника, журналіста, члена Спілки письменників України Любомира Франківа перемогла у XIII конкурсі письменників Східної Литви в номінації прозових творів. На жаль, потреба елементарного виживання перешкодила мені завершити майже готовий переклад виданого у Дрогобичі у 2009 р. роману цього ж автора „Слово Слов’янина”. Скільки себе пам’ятаю, не вщухає у мене прагнення створити, упорядкувати українсько-литовський та литовсько-український словник, двомовні розмовники. Приходить непохитне розуміння свого призначення, місії у теперішньому світі. Відчуваю: скеля терпляче чекає свого перекладача-каменяра... "
Вітаутас Вайтекаускас, м. Калуш
Фото зі сторінки у ФБ

 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

Замітив одну неточність —  на той час міськрайонний часопис носив Ім”я “Зоря Прикарпаття”. В 1989 р. на вулиці Підвальній відбулося гучне святкування 20-річчя газети, але про це — в іншому дописі.

Вітаутас_17.09.2017 1:34:55

інші новини розділу