Любомир Білоус, депутат районної ради: “Поки в Україні є земля, село і хлібороб, доти є національна держава”

Опубліковано: 2017.06.23 | Коментарів: 0 | Переглядів: 838
Ця публікація — із серії “Депутатська трибуна”, яка вже багато років поспіль має в нашій газеті постійну прописку. У “Депутатській трибуні” кожен народний обранець, не залежно від політичних переконань і партійної приналежності, може висловити свою позицію, прозвітувати перед виборцями, закликати громаду до суспільно-корисних справ...
Нинішній гість “Депутатської трибуни” — Любомир Білоус, депутат районної ради, житель с.Пійло, старший викладач кафедри міжнародної економіки, менеджменту і маркетингу Івано-Франківського навчально-наукового інституту менеджменту Тернопільського Національного економічного університету (ТНЕУ).
Любомир Білоус ділиться своїми поглядами на політичні й економічні процеси у державі, озвучує проблеми своїх виборців, пропонує свої варіанти відповідей на запитання, що стоять нині перед односельчанами, громадянами України загалом. Він щиро вірить, що розвинуте село, прогнозована національна економіка, міцна сім’я збережуть Україну.
 

Про звичайні людські потреби, які в Україні стали мрією

“В усі часи розвитку сус­пільства і до цього часу головними для пересічних людей були і є кілька аксіом: жити в мирі та з вірою в завтрашній день, мати можливість і право на незалежність, розвиток і реалізацію своїх можливостей, потенціалу, вмінь, навиків тощо. Ці звичайні людські потреби багатьом здаються високими матеріями у наш час, коли більшість докладає надлюдські зусилля, щоб заробити на прожиття власної сім’ї, щоб прогодувати дітей і дати їм дорогу в житті, допомогти батькам матеріально, бо їх мізерної пенсії не вистачає на харчі, ліки й оплату комунальних послуг.
Кожен з нас  хоче відчувати себе щасливим, здоровим, впевненим у прийдешньому дні і захищеним  у своїй суве­ренній незалежній державі.  На жаль, для багатьох українців ці слова залишаються мрією,   сподіваннями. І нині, коли багатьом українцям доводиться злидарювати у власній країні чи бути рабом на чужині, окремі “елементи”, які клянуться служити Україні і її народу, добре заробляють на людських бідах і проблемах, використовують державні кошти для власного збагачення”. 
 

Що найбільше турбує сільську людину?

“Мені випала доля в 1998-2002 роках відстоювати інтереси і права виборців нашого району в обласній раді, тепер — в районній. Весь час старався допомогти там, де міг і вмів. З дитинства живу в селі, знаю про сумні і веселі будні селянина. Так, так, будні, бо навіть у свята і неділю селянин має обов’язок доглянути господарку, подбати про врожай, приборкати природні стихії чи долати їх наслідки. Крім цього, варто завжди пам’ятати, що селянин є носієм, зберігачем української культури, який крізь століття проніс  святість, традиційність, колоритність та розмаїття народної творчості. Село завжди було колискою достатку на столі для всіх і творчим натхненням для багатьох літераторів, світил в науці, освіті, індустрії, медицині. Багато режимів доклалися до знищення села. Тому збереження села як унікальної адміністративної одиниці уже давно стало глобальною проблемою в нашій країні.  Але, на жаль, недалекоглядні “політичні стратеги сучасності”вбачають адмінреформу, децентра­лі­за­цію не в розвитку села і сільськогогосподарської інфра­струк­тури, а в приєднанні до міських громад сільських територій, ресурсів, угідь, Селянину розповідають легенди  про політику оптимізації, але водночас замовчують факти про те, що така оптимізація призводить до зникнення сотень сіл в державі, до міграції і еміграції мільйонів наших співвітчизників у пошуках кращого життя на чужині. Задля політично-комерційних інтересів окремих кланів може відбутися руйнація самої суті села. І це при тому, що Україна володіє 33% чорноземів світових запасів, входить стабільно десятки років в п’ятірку світових лідерів на ринку виробництва багатьох видів агропродукції, зокрема зернових, кореневих, олійних культур, має найпотужніший робітничий і не менш потужний інтелектуальний потенціал.  Треба створити у нас, в Україні, умови людям, щоб вони  мали щану і повагу за свою працю,  гідну зарплату, щоб піднімали національне сільське господарство, а не чужинське в ролі остарбайтерів.  
Люди — не сліпі. Суспільст­во добре розуміє, що і як робить влада в державі. Результатом такої “роботи” є соціальне, моральне, ду­хов­не, фінансове становище простих людей як в селах, так і в містах”.
 

Є реформи, а є псевдореформи

“Мої виборці запитують, коли і яка сила здолає отой тупий популізм, що лунає від багатьох чиновників різного рівня про пріоритети розвитку сільгоспвиробництва, про земельну реформу, про  створення ринку землі і ін. Нині, коли активно дискутується питання про продаж землі, і політикам, і владі, і громадам сіл та міст слід пам’ятати, що земля для нашої держави — це сировинна і промислова, продовольча і індустріальна незалежність. але не плацдарм для вирішення особистих бізнесових чорних справ. 
Майже щотижня ми святку­ємо професійні свята. Давно вже не чути в наших селах про дні фермера, бо у нас їх — одиниці. (Я маю на увазі не лише Калуський район).  Нинішні поодинокі успіхи у сільськогосподарській сфері є лише заслугою тернистої та клопіткої праці окремих ентузіастів, а не влади чи бю­ро­кратичних структур.   “Новітні” реформи, які нам пропонують, вже давно працюють у розвинутих країнах,  де людина є особливим об’єктом поваги. У нашій країні теж вкрай потрібно проводити реформи. Їх мають робити фахові, вольові, мудрі люди, перевірені часом, діями, а не кишенькові посіпаки, що служать один одому, а не державі. Є досвід інших країн. Тож не варто видумувати велосипед, на якому вже дуже давно їздить півсвіту, не треба відкручувати у ньому окремі деталі чи робити колеса квадратними, бо він не поїде, розвалиться навіть на добрій дорозі. Реформам має передувати напрацьована законодавча база, яка б стала запобіжником і не дала б роздерибанити українські землі. Слід про це пам’ятати і політикам, і владі, і громадам. 
Нещодавно на виїзній сесії обласної ради яка відбулася 12 травня мова йшла про виділення коштів на виготовлення генпланів окремих сіл району, зокрема с. Пійло та с.Мостище. Тож моїх виборців зацікавило: це робиться для прискорення об’єднання цих сіл до Калуша чи для надання їм реальних можливостей самим об’єднуватися в сільські громади, як це давно заведено в світі, де дійсно діють програми розвитку села, аграрної сфери виробництва, переробки, індустрії кластерного розвитку громад тощо.
Мої виборці у розмовах зі мною часто нарікають на упереджене та незаслужено нерівноправне ставлення до селян в адміністративних, чиновницьких кабінет, особливо у закладах охорони здоров’я.
Медичні послуги селян і пенсійне забезпечення загалом не витримують критики, а реформи і їх наслідки не вписуються в жоден кодекс. У нас, в Україні, немічна людина не захищена державою. Кожного року районна рада приймає рішення про виділення депутатам коштів на депутатську діяльність. Цього року — 10000 грн. При добрих розкладах ці кошти мали б спрямовуватися на якісь справи, наприклад, на придбання книжок для бібліотеки, м’ячів для спортивних гуртків. Але при нинішніх реаліях кожен депутат намагається спрямувати ці кошти виключно на допомогу тяжкохворим, інвалідам, потерпілим від різного лиха. Звернень дуже багато, допомогти всім у депутата просто немає можливості”. 
 

Про родину, роботу і плани на майбутнє

“Майже 27 років я живу в прекрасному селі Пійло. Пишаюся своїм селом, своєю сім’єю. У нас з дружиною Богданкою троє дітей, діти вже дорослі, Олександра — юрист, зараз виховує синочка — нашого внучка Тимофійчика. Син Олег — економіст, випускник ІФННІМ ТНЕУ. Найменший —Богдан — студент ІФНМУ. Разом з нами живе найстарший член сім’ї — мама дружини Анастасія Петрівна, їй 86років.
Живемо, як усі, працюємо, тримаємо господарство, пора­ємося на землі, садимо картоплю, сіємо зернові, допомагаємо дітям, внукові, радіємо їхнім успіхам та пере­живаємо за їхній завтрашній день.
Все своє життя я присвятив роботі, сім’ї, дітям, науці, громадській діяльності. Важко розставити за порядком, що на першому плані, бо завжди я робив все одночасно, але послідовно, професійно, навчався у мудріших і завжди боровся з негативними явищами. Так мене сформувало життя, так навчали батьки, мудрі вчителі та і просто люди, з якими працюю, живу, спілкуюсь. Загальний стаж роботи — понад 32 роки, з них 20 років — на державній службі. Майже 10 років я — на освітянській ниві. Працюю старшим викладачем кафедри міжнародної економіки, менеджменту і маркетингу Івано-Франківського навчально-наукового інституту менеджменту (ІФННІМ) ТНЕУ. Маю честь навчати та передавати досвід нашій молоді. Займаюся науково-дослідницькою практикою в сфері національної, зарубіжних економік, пишу наукові статті, підручники, монографії. У минулому році ТНЕУ виповнилося 50 років, а в цьому році — 25 років нашому Івано-франківському навчально-науковому інституту менеджменту. Університет півтори десятиліття поспіль утримує на національному рівні високий рейтинговий рівень, входить у десятку кращих вишів держави, за міжнародними оцінками — в двадцятку кращих класичних універів Європи. Зараз в університеті навчається понад 20 тисяч студентів, майбутніх висококваліфікованих спеціалістів і магістрів, котрі, як і випускники попередніх років, отримають дипломи європейського рівня. 
Я люблю свою роботу. У нас дуже хороший колектив в інституті. Директор — Галина Іванівна Ляхович. Вона є добрим менеджером, фахівцем, авторитетною людиною, з розумінням і повагою ставиться до кожного працівника, студента, які їй завжди відповідають взаємністю. Наш інститут, колектив мають чітко накреслені перспективи.
Ну а щодо особистих планів, то їх багато. Головне — здоров’я, бажання і натхнення до їх втілення”.
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу