Зелений Яр став для них другою батьківщиною

Опубліковано: 2017.03.17 | Коментарів: 0 | Переглядів: 1467
Це — історія  про маленьке село на мапі Калущини і долю його мешканців-переселенців з Буковця (Закерзоння) та про те, як нині живе село, де немає ні магазину, ні школи, ні аптеки, ні ФАПУ, ні клубу, ані жодних можливостей для занять і спілкування, крім тих, що пов’язані з господаркою. Благом для Зеленого Яру, як для багатьох сіл, стали сучасні засоби комунікації, що позбавляють відчуття відірваності від світу.
 
Недільний день. Дощило, віяв пронизливий вітер. Можливо, через це Зелений Яр зустрів мене у післяполудневий час безлюддям на вулиці. Та, зрештою, куди можна піти у вихідні, коли у церкві вже завершилися Богослужіння, а в селі немає не то, що жодних інших громадських закладів, а навіть — крамниці. Хоча, як з’ясувалося, у селі були раніше й крамниці з товарами першої необхідності, а в повоєнні роки — навіть і початкова школа. Але згодом її ліквідували. Тепер діти від першого й до одинадцятого класу (цього навчального року їх є 21) навчаються у Новиці. Тут, за 3 кілометри, і сільська управа, куди зеленоярці звертаються за різними довідками чи в інших справах,і поштове відділення, і філія Ощадбанку, і крамниці, і заклади культури.
Як я сама пересвідчилася, гостей у Зеленому Яру люди зустрічають з радістю. Щиро розповідають про себе й своє повсякденне життя, діляться насущними турботами. А ще кажуть, що такі села мають перспективу, але потрібно, щоб і самі жителі,й особливо влада відчула відповідальність за їхню долю. 
 
Ляндестрай — Мазурівка — Зелений Яр
Поселення тут виникло в 1783 році (принаймні ця дата зафіксована в літописних джерелах) як колонія німців-протестантів. Назву “Ляндестрай”, що у перекладі з німецької означає “вільний край”, воно отримало в 1880 році. У 1880 році було 406 мешканців (протестантського визнання), а на поч. ХХ ст. — 462 особи. Польсько-українська війна і захоплення поляками Галичини призвели до того, що 18 лютого 1939 року село перейменували на Мазурівку.
У 1939 році, як свідчать історичні джерела, в селі проживало 550 мешканців (30 українців, 40 поляків, 30 євреїв і 450 німців). Німці не розчинилися у слов’янському середовищі, а зберегли свою національну та релігійну самобутність. Німці мали добротні будинки, здебільшого цегляні, займалися землеробством і тваринництвом, розводили зразкові сорти яблунь та плодових дерев. До речі, ці сорти збережені тут і в сусідній Новиці ще й досі.
Колишня німецька колонія Ляндестрай була ліквідована радянською владою у 1940 році. Її мешканців було депортовано до Німеччини згідно із сумнозвісною угодою Молотова-Ріббентропа. Комуністична влада в 1944р. спробувала влаштувати тут гніздо НКВД, яке було знищене повстанцями. А в1946 році сюди переселено українців з бойківського села Буковець (Закерзоння).
У1947 році переселенці із Закерзоння назвали своє місце поселення Зеленим Яром. Зелений Яр до 1991 року був хутором, відтоді має статус села. Статистичні дані Новицької сільської ради засвідчують, що у Зеленому Ярі нині проживає 167 мешканців. А ще біля Зеленого Яру розкинулося ціле дачне поселення. Тут мають дачі мешканці Калуша. Є серед них і такі, які б хотіли стати повноправними мешканцями села Зелений Яр.
 
Національні особливості довоєнного Ляндестраю
Як пам’ятники тим, хто тут жив раніше, у Зеленому Яру збереглися два гроби: один — польський, інший — німецький.
Новичани досі пам’ятають довоєнний Ляндестрай, коли тут на горі жили німці, а через дорогу і Солонець — поляки. Як розповідав якось п. Мосюрчак, який служив у німців, ще сонце високо, а німці вже з поля їдуть додому. Обходять господарку і скоро лягають спати. А тим часом на тім боці, у поляків, гелгочуть гуси, мукає худобина,а господарі дотемна на полі працюють, приїжджають пізно, годують свійську птицю, корів. Німці вранці вставали до першої зорі, швидко слуги годували живність і тільки-но розвиднювалося, як всі вирушали в поле. Поляків здебільшого будило сонечко, яке заглядало у віконечко. Після господарських справ вони вирушали на возах у поле. А до того часу німці і їх робітники вже встигли добряче попрацювати і навіть другий сніданок з’їсти. Отакі національні особливості жителів довоєнного Ляндестраю підмітили новичани.
“У 2000 році якось в неділю я був на подвір’ї, вийшли двоє панів з джипу, роздивляються, — розповідає Іван Якаба, мешканець Зеленого Яру. — З’ясувалося, що шукають місце, де був батьківський будинок. Я сказав, що моя хата на тому місці, де колись жив німець Газ. Як з’ясувалося, переді мною стояли син Газа і, як я розумію, його двоюрідний брат. Одному на той час було 78, іншому — 74 роки. Вони запитали, чи є ще в городі стара груша. Син Газа обійшов потічок, попросив сфотографувати його біля груші (під нею є горбик, очевидно, це — чиясь могила). Один із чоловіків на той час мешкав в Австралії, другий — у Берліні. Вони якийсь час писали мені, надсилали вітальні листівки”.
 
Людей вигнали, Буковець — спалили
“На початку червня 1946-го вдосвіта у моє рідне село Буковець прийшли польські військові підрозділи й оточили поселення. Вони наказали місцевим жителям негайно збиратися для виселення. Люди взяли лише те, що могли кинути на фіру. Ніби крізь сон пам’ятаю (а може ця картина у мене перед очима сформувалася із розповідей старших), як запряжені коні, корови тягнули фіри, люди плакали. Мама зі слізьми на очах часто розповідала, що повернулася у село, щоб взяти решето, і дуже поспішала, щоб наздогнати вози, а за нею побігло двоє наших теляток. Потім телятка втомилися і залишилися. Коли люди возами виїхали на гору, то побачили величезне полум’я: горіло наше село, — розповідає уродженець Буковця Іван Якаба, якому на час виселення було 3 роки. — Нас привезли в Калуш. Дали право вибору місця для поселення: або в Калуші, або в Зеленому Яру. Наші старійшини поїхали у ті місця, які нам запропонувала місцева влада, і їм більше до вподоби припав Ляндестрай (так тоді називався Зелений Яр), який їм дуже нагадував наш Буковець, що був високо у горах”.
У погожі дні із Зеленого Яру видно гори. Так само Солонець ділить на дві частини село, як гірська річка Галич ділила Буковець. А ще тут обіцяли людям дати землю. А земля — це головне для селянина, який змалечку звик у поті чола вирощувати хліб і до хліба. Після війни у Ляндестраю залишилися лише руїни й згарища. Вціліли лише цегляні стіни костелу.
 
Друге вигнання
“Нас розселили до людей у Новиці, — згадує Іван Якаба. — До цього часу я, як з ріднею, зустрічаюся із Кузевичами — сім’єю, яка нас прихистила. Разом з їх дітьми я не один раз їв з однієї миски, разом спали на печі”. 
У тепліші пори року чимало родин переселенців жили в куренях, в колибах, як у вівчарів, які були утеплені сіном. Влада дозволила переселенцям рубати дерева у лісі за Петранкою і будувати хату. Буковці допомагали один одному: їздили по ліс, розпускали дерева на дошки та крокви, зводили оселі. Через рік переселенці вже жили в своїх новозбудованих хатах. Було збудовано понад 100 будинків. У той час у Зеленому Яру створили окремий колгосп, очолював його Шушняк, який воював кіннотником в армії Будьонного. Та так сталося, що 3/4 переселенців довго не довелося жити у нових будинках. Їх знову у 1951 році переселили у Сокальський район Львівської області. Людям цього разу дозволили розібрати хати, пожитки відправити до Калуша, повантажити на залізничні платформи. Залишилося у Зеленому Яру 27 хат. Людям дали зрозуміти, що вони будуть вивезені у Сибір (7 родин таки етапували). Влада звинуватила зеленоярців у пособництві УПА. У1953 році помер Сталін і зеленоярцям вдалося  уникнути Сибіру. “Коли я йшов у перший клас, то у нас був повноцінний клас — близько 20 першачків, — згадує Іван Якаба. — Після переселення залишилося лише 4”. 
Якийсь час 1, 2, 3, 4 класи вчилися разом і уроки проводила одночасно одна вчителька. Через рік школу розібрали і перевезли в Новицю. Там будівля, зібрана із Зеленоярської школи (ота, що була нижче шкільної криниці), прослужила ще майже 60 років. 
 
Клеймо неперспективного
Після переселення більшості жителів села на Львівщину Зелений Яр визнали неперспективним. Колгосп розформували, залишилася лише колгоспна бригада. Людям заборонили будувати хати. За цим особисто слідкував тодішній голова новицького колгоспу. Але винахідливості зеленоярцям було не позичати. Готували місце під будівництво заздалегідь. У сусідніх селах купували готові хати, нумерували пленниці. Ввечері перевозили, збігалися чоловіки — і за ніч хата виростала. Поки хату зводили і накривали, доти муляр з помічниками мурував грубку. Коли на другий день голова припроваджував міліціонерів, ті — лиш розводили руками. У хаті вже стояли нехитрі пожитки, ґаздиня біля кухні варила обід. А ґазда запевняв, що хата вже давно була. Тоді згуртованості зеленоярців могли по-доброму заздрити громади більшості сіл, кажуть старожили села. 
У Зеленому Яру ніколи не було клубу, але музикантів — братів Івана й Миколу Малих, Івана Якабу — знала і запрошувала грати весілля вся округа. Вальс, полька, фокстрот, коломийка — це далеко не повний репертуар зеленоярських музик.
 
Наперекір долі
Село потроху розросталося, коли головою став Кузьмик, якого у Зеленому Яру й нині згадують добрим словом. Колгоспникам дозволили будуватися, давали плани і мешканцям інших сіл — Новиці, Середнього Угринова та ін.
У Новиці вже давно був газ, а до Зеленого Яру голубе паливо прийшло лише близько 10 років тому. І це завдяки  старанням сільського голови Володимира Головчака, який зумів для спорудження підвідного газопроводу залучити кошти НАК “Нафтогаз України” та організувати громаду для завершення справи газифікації.
Зараз у Зеленому Яру 45 хат. Тут проживають вихідці із 20 населених пунктів. Тих, кого переселили з Буковця, залишилися одиниці. За статус реабілітованого і учасника війни, каже Іван Якаба, довелося находитися по кабінетах, і навіть по судах. Чому так? Невже з власної волі люди залишили свою етнічну землю? До цього часу за це так ніхто і не поніс покарання. Сотні тисяч людей виселили з рідних домівок. Скільки родин поруйнували, скільки людей винищили?! Ніхто не компенсував моральні збитки тим, кому судилося вижити. Майно залишене і спалене оцінили мізерними сумами. Наприклад, майно родини Якабів у Буковці, яке складалося 250 м2 будівель, 4 га землі, з них 3,5 га орної, було оцінено в 4187 грн.
 
Всі, хто народився у Буковці, чи звідти походить його родинне дерево, роками мріяли хоча б доторкнутися до рідної землі. За часів незалежної України це стало можливим. Але Буковець — неіснуюче вже бойківське село в Закерзонні, їх зустрів пусткою, обгородженим кладовищем і самотнім пам’ятним каменем на дорозі з Буковця до Беньова.
 
Громада Зеленого Яру власним коштом збудувала церкву Пресвятої Діви Марії, яку було освячено 12 грудня 1999 року єпископом Івано-Франківським і Галицьким Іоасафом (Василиківим). Настоятель —  ієрей Василь Мотика. Розпис храму здійснив художник Дмитро Порохніцький. Основними фундаторами будівництва храму були: Василь Царинський, Василь Неспляк, Богдан Бобів, Микола Савчук. Серед  ініціаторів будівництва церкви — Іван Якаба. 
У 2012-2014 роках біля церкви збудовано дзвіницю. 
 
Галина КОГУТ

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу