Серце віддала Україні, а молодість — Краслагу і Степлагу

Опубліковано: 2015.11.20 | Коментарів: 0 | Переглядів: 346
23 листопада своє 90-ліття відзначатиме уродженка і жителька Тужилова, зв’язкова УПА, в’язень сталінських таборів Анастасія Пастернак (у дівоцтві — Парипа). 
Радянська репресивно-каральна система безжалісно розправилася з юною Настунею, Тюрма, звірячі катування з метою “вибити” заплановані “зізнання”, Краслаг, Степлаг — ось далеко неповна ціна, яку заплатила дівчина за те, що допомагала своїм побратимам у відстоюванні української держави, за те, що не зрадила присягу повстанця.  У вирі протистояння постраждала не лише Анастасія, але й її родина. Ніхто досі не знає, де знайшли останній спочинок її тато та молодша сестра Думка. Енкаведисти залишили багатодітну родину без даху над головою і без засобів життя: спалили хату, господарські споруди і всю худобу живцем.
“Я була спокійною, розсудливою дівчиною, не любила говорити зайве. Коли організувалася жіноча чітка ОУН-УПА мені запропонували стати зв’язковою, — згадує Анастасія Пастернак. — Через якийсь час  я прийняла присягу, яка закарбувалася у пам’яті назавжди. Досі пам’ятаю слова: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї” чи “Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни”.
“Перший раз мене заарештували енкаведисти у грудні 1945 року. Вибивали зізнання. Змушували підписати протокол, я від усіх звинувачень відмовлялася, — веде бесіду п. Анастасія. — Я мала при собі посвідку, що закінчила курси дезінфекції. Можливо, це мені й допомогло вийти з в’язниці, що була на вул. Станіславській у Калуші. В одній камері зі мною сиділа моя родичка з Голиня, теж Парипа. І коли тюремщик крикнув: “Парипа, на вихід!”, я відразу схопилася і побігла до дверей. Мене ніхто не зупинив на виході. Інколи приходила думка: “А, може, то родичку покликали?” Після повернення додому повстанці почали з пересторогою до мене ставитися. Але наша центральна провідниця Степанівна (з Галицького району) за мене поручилася. Я тривалий час переховувалася в Камені. Там була і Степанівна. У лютому 1946 мене відправили додому. Наближалися вибори до радянських рад. 
У Шуткову неділю мама збиралася до церкви, а брата Василя послала подивитися, чи біля сільської ради і жидівської корчми нема москалів. У нас у стайні був бункер, де тато за німців ховав зерно, там переховувалося троє повстанців: організаційний повітовий Юрко, харчовий повітовий Химій (кавалір моєї найстаршої сестри Анни) і сусідський Петро. У випадку, якщо немає москалів, ми мали закликати до хати хлопців поїсти, помитися. Хлопці зайшли, хтось з них мився, інший пуцував чоботи. Я глянь у вікно — а там сусід Михайло кудись біжить. Хлопці швиденько — в бункер. А до хати в якійсь хвилі — повна хата москалів набилася. Я побоялася йти додому, попросила сусідку, щоб забрала з хати найменшу сестру — 9-річну Марійку. Анну москалі випитують, що у вас там. Вона сказала, що стайня, курник. Москалі ніби щось очікують. Приїхав їхній старший, який мав план наших всіх будівель. Москалі відкрили вогонь запальними кулями. Займилися стодола і хата, бо були під соломою, відтак стайня, яка була накрита черепицею. А від них — інші будинки. Всього згоріло 7 будинків. Ми якийсь час думали, що сестра Думка загинула у вогні. Але її врятував Юрко — перекинув у сад. Його куля вразила через кілька метрів до корчів, за рікою. Москалі їхали зі Сваричева і побачили, що він тікає. А Петро біг додому, вбили його енкаведисти на вулиці. Мама, коли вийшла з церкви, відразу здогадалися, що то горить у нас, бо недалеко від хати росли високі смереки, які було видно здалеку.
Після закінчення війни, повернувся з Німеччини тато, де був на роботі з 1942 року. “Замельдувався. Бо мамі москалі не давали спокою, казали, що тато в партизанці. Тато почав будувати хату. Жили ми по чужих хатах. 19 лютого 1946 року мене заарештували, через те, що на мене якісь свідчення після знущань дала дівчина з Верхньої. 
Потім просила вибачення, казала, що була впевнена, що мене не знайдуть. Забрали мене енкаведисти від сусідів вночі. Сестер Анну і Думку — з дому теж. Спочатку я і вони були в гарнізоні в Тужилові. Били, катували. Сестру Анну питали, яку сестру тобі випустити. Випустили Думку. У калуській тюрмі мене били до втрати свідомості. Коли приходила до тями, допити і знущання починалися заново, — при цих словах у жінки навертаються сльози. — Мене через якийсь час відправили на пересилку в Станіслав, де я була до серпня, бо свідок Маруся довгий час слабувала на тиф”. Коли одужала, радила Анастасії відрікатися від усього. Вона спробувала. Вирок суду був невблаганний — 10 років тюрми і 5 років позбавлення прав. Відправили на пересилку до Львова. “Ми повинні були  їхали через Голинь, — розповідає Анастасія. — Згадала я все собі і плачу. Були людяні й серед конвоїрів. Приніс мені папір, олівець, щоб я написала записку. Я написала записку, що їду до Львова, вгорі написала, кому передати, зав’язала у вишиту хустинку, яку подарувала мені співкамерниця. І він кинув у Голині. Рано голинські люди йшли на роботу до Брошнева, прочитали і передали тужилівським. Я ще не встигла до Львова доїхати, як тато з мамою мені привезли передачу. Сухарі і все, що могли з дому взяти. Після швейних курсів у Львові нас відправили Сибір. Товарняком їхали 3 тижні. Ми всі — молоді дівчатка і четверо — лише трохи старші жінки. Всі ми голі, босі, голодні, хтось мав якийсь плащик, а хтось і ні. Прибули в Омськ. Там люди вже ходили у шубах і валянках. Далі нас відправили в Заозьорне. Туди по нас приїхало тюремне начальство з селища Тугач. Тиждень ми йшли пішки. Ночували у покинутих недіючих церквах. Місцевих попередили не виходити на вулицю, бо везуть бандитів-бандерівців. Вони не могли надивуватися: “Які це бандити! Це — діти!”. А начальство бідкалося, що вони чекали на робочу силу, а тут прислали “циплят”.
Там, у Тугачі в Краслагі, у бараці в нелюдських умовах проживання, в непосильній праці на лісоповалі проминуло 4 роки її молодості. “Ми плакали там так, що, здавалось, разом з нами плаче ліс, — розповідає пані Анастасія. — Допомагала нам віра в Бога, дівчата зі Львова мали молитовники. Ми щонеділі ранесенько вставали на Службу Божу, а вже потім йшли на роботу. З часом до всього призвичаїлися. Влаштовували щороку ялинку, колядували. І начальство тюремне до нас ставилося непогано. Потім перевели в Степлаг, у місто Балхаш Карагандинської області. Там були ще нестерпніші умови, виганяли у люті морози на перекличку. Трохи легше нам стало після смерті Сталіна і Берії: відкрили бараки, відмінили нічні “построєнія”. Але й далі ми працювали на шкідливих виробництвах, де законом заборонено використовувати жіночу працю. За добру роботу мені скоротила термін на 1 рік 3 місяці. У січні 1955 році я була достроково звільнена, але продовжувала працювати, щоб заробити якісь гроші. У цьому житті я могла сподіватися лише на Бога і на себе”. Коли дівчата познайомили Анастасію з її майбутнім чоловіком Іваном, їй було вже понад 30. У 1956 вони зареєстрували шлюб. А в 1957 р. — народився первісток Богдан. Анастасія настільки була ослаблена, що лікарі радили негайно змінити клімат. Приїхали в Тужилів. Чоловік влаштувався на роботу у Брошнів, Анастасія в колгосп. Невдовзі розпочали будувати хату. Життя налагоджувалися. Сини добре навчалися в школі. Закінчили Львівську політехніку: старший — будівельний факультет, молодший — хімічний. Анастасія з Іваном прожили у праці і злагоді 50 років. 10 років тому він відійшов у вічність, залишивши Анастасії добрі спогади.
У свої 90 Анастасія веде активний спосіб життя, сама порається по господарству, обробляє город, багато читає, цікавиться політичними подіями і щиро вірить, що Україна нарешті стане такою державою, про яку мріяли тисячі тих, хто віддав за неї своє життя, своє здоров’я, свою молодість. І вірить, що нарешті Україна оцінить, потурбується про борців за незалежність, про своїх теперішніх захисників і не буде їх принижувати мізерними пенсіями, допомогами, як це робить до цього часу.
Галина КОГУТ
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу