Потрібна  допомога воїну АТО з Яворівки!

Опубліковано: 2015.06.05 | Коментарів: 0 | Переглядів: 1014
“Мамо, вибач, я поїхав на війну”
 
Такі слова почула від свого сина Руслана Зварича його матір Галина. Син просив у неї вибачення за будь-які провини, коли їхав у потязі, що курсував до лінії фронту. Далі — місяць невідомості, переживань, молитов і “абонент поза зоною досяжності”… Але Руслан знайшовся. Зараз чоловік — на лікуванні у львівському військовому госпіталі після важкого поранення, отриманого під час бойових дій в зоні АТО. Тож доки рідні перебувають біля лікарняного ліжка Руслана, закликаємо усіх небайдужих допомогти у лікуванні односельчанина, мешканця нашого району, відважного чоловіка! 
 
Просила не йти на війну, не послухав
Війна у хату Зваричів прийшла 10 березня 2015. Саме тоді син Руслан, отримавши повістку, прийняв мужнє рішення — “йти воювати”. 
— Коли від когось чула про війну, — каже матір Руслана Галина Зварич, — ніколи не могла й подумала, що вона так близько підкрадеться до нас, до моєї сім’ї. Скажу чесно, як і кожна матір, хотіла, аби син був вдома, поруч зі мною. Тим більше, що ми проживали вдвох. Чоловік помер уже понад 7 років тому. Другий син Микола створив сім’ю, виховує трьох дітей, живе окремо. Тож просила сина не йти до військкомату. Але він мене не послухав. Пішов.
Матір Руслана, котрій виповнилося  64 роки, каже, без сина вдома доводилося важко. Руслан і маму підбадьорював, і по господарству порався, навіть у хаті наводив лад, — інформують "Вісті Калущини".
— Акуратний він у мене, — каже Галина Іванівна. — І дуже, як то кажуть, чистоплотний. Завжди допомагав у хаті прибирати. Бо я звикла все робити по-сільському, тож він мене виправляв: перебілював стіни в хаті, мив, складав речі. І завжди підтримував. Тож, коли пішов з дому, стало тихо й самотньо. 
 
“абонент поза зоною досяжності”
Спершу 43-річний Руслан Зварич перебував на навчанні у одній із військових частин, відтак — у зоні проведення АТО. Щоправда, де саме, матір не знає, бо зв’язок із сином обірвався, коли той їхав на фронт. 
— Востаннє зателефонував мені з потяга, сказав, що їде на війну, попросив пробачення, якщо мене чимось образив. Далі зв’язок із сином пропав. Був поза межею досяжності. Я чекала тиждень, думала, можливо, Руслан на завданні, тому дали наказ відключити “мобілки”, сподівалася, що він знайде можливість подзвонити мені чи братові. Але телефон мовчав і другий тиждень. Тоді я пішла у військкомат; там пообіцяли його розшукувати. Минув ще тиждень, а у нас не було жодної звістки. Син — наче крізь землю провалився. Погано, що з ним не їхав ніхто ні з села, ані навіть з району, тож питати не було у кого. Далі я звернулася до волонтерів Калуської філії “Союзу українок”, поговорила з хлопцями, котрі їздять на Схід, описала свого сина. Найстрашніше, коли вони запитали, які в нього особливі прикмети, за якими його можна упізнати. Після тих слів всіляке передумала... 
Але Галина Зварич вірила, що її син живий! Хоч, каже, коли їхав на війну, говорив майже прощальні слова.  
— Він мене заспокоював, — пригадує Галина Іванівна, — казав, що все з ним буде добре. Але хлопцям з села дав “вказівку” поховати його без плачів і суму. Лише — пом’янути і випити 100 г за упокій. Напевно, відчував, що може щось трапитися. Бо раніше ніколи не думав про погане, а любив жартувати. 
 
Допомогти може кожен!
21 травня, на свято Вознесіння, до хати Зваричів нарешті прийшла звістка — Руслан живий. Правда, після важкого поранення. Тому — у нейрохірургічному відділі Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. І.Мечникова. 
— Про Руслана мені сказала невістка, дружина Миколи, — пригадує Галина Іванівна. — Як тепер пам’ятаю, була 11 година. Їй зателефонували волонтери з Дніпропетровська, надіслали для упізнавання фото Руслана. Я не витримала, поїхала до невістки на роботу. На фотографії і справді був мій син! Правда, дуже схуд, але живий! 
Відтак чоловіка з допомогою депутата облради Івана Даніва та районної влади доставили з Дніпропетровська до львівського військового госпіталю, де він перебуває і досі. У Руслана — важкі травми після поранення,  пишуть "Вісті Калущини".
— Син спочатку був у лікарні Сіверо-Донецька, відтак у лікарні Дніпропетровська. Зараз у львівському госпіталі, — розповідає матір Руслана. — Але стан його дуже важкий. У нього поранення у голову, лікарі кажуть, доведеться вкладати пластину розміром 15 на 15 см. Лівий бік майже повністю знерухомлений: ні рука, ні нога майже не дієздатні. Син майже не говорить, а ще — нікого не впізнає. Запитує, де батько, а він помер вже 7 років тому. Або, коли йому виходити на роботу в “пожежну”, де він колись працював… Медичних діагнозів не знаю, але, на жаль, йому доведеться долати важкий шлях реабілітації. Дуже хочу до нього поїхати, побачити. І таки поїду, хоч Микола переконує, щоб я ще не їхала, мовляв, він і так мене не впізнає. А якщо і впізнає, то говорити не буде. А я думаю, а, може, якраз! Може, моя присутність допоможе швидше одужувати. 
На реабілітацію Руслана потрібні чималі кошти. Досі, окрім вже згаданої допомоги під час перевезення сина до Львова, допоміг лише священик о. Ігор Кучера, котрий віддав на лікування Руслана місячні пожертви, та старша сестриця церкви Анастасія Перегінець. Мати Руслана дуже скромна, каже, не хоче “жебрати”, бо всім зараз нелегко, але й взяти гроші на лікування Руслана сім’ї нема звідки. Микола, у якого троє діточок, зараз перебуває біля Руслана, матір — пенсіонерка. Тож усі, хто може, допоможімо пораненому бійцю!”

Тетяна Грегораш

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу