Катерина Куцела  із Боднарова  не видала облавникам “Марка Боєслава”

Опубліковано: 2015.05.22 | Коментарів: 0 | Переглядів: 727
З Боднарова було багато учасників збройного підпілля ОУН-УПА. Про одних знаємо більше, а про інших майже нічого, або й зовсім ані слова. Їм не споруджують пам’ятників, їхніми іменами не називають вулиць і скверів. Але вони виконували не менш небезпечну роботу, завдяки якій діяло українське підпілля. Одне з таких імен — Катерина Куцела (псевдо “Пустушик”) із Боднарова. Помічниця УПА жива, а разом з нею — й історія боротьби і повстання, історія відродження державності, історія нескореності української нації. 
 
До Боднарова від Калуша — якихось 20 хвилин їзди. Тільки виходиш з автобуса, відкривається картина — пам’ятник героєві радянського союзу, а майже зовсім поруч — пам’ятник воїнам УПА — референту пропаганди ОУН-УПА, редактору багатьох повстанських журналів, поету Михайлові Дяченку (“Гомін”, “Марко Боєслав”); діячеві ОУН, організатору та командиру половини УПА, що діяла в Галичині, Буковині, Закарпатті та Закерзонні, Олександру Луцькому (“Беркут”, “Богун”). Поки що мирно співіснують тільки пам’ятники… 
— Історія і час розсудять, — каже героїня нинішньої нашої публікації Катерина Куцела. — Хто правий, а хто ні. Але історія дає деколи дуже важкі уроки.
Не була життєва історія легкою і у Катерини Петрівни. Народилася 31 січня 1921 року в Боднарові, де прожила перших 17 літ. У сім’ї, окрім Катерини, було ще 3 дітей.
— Я закінчила тільки 2 класи школи, — пригадує пані Куцела. — Далі вчитися не було змоги. Мама захворіла, тож і в хаті треба було поратися, і по господарству: наглядати за молодшими сестрами, обробляти городи, доглядати худобу. Пам’ятаю, як йшла в мороз прати одяг в ополонку, обморозила руки, так боліли, що плакала цілу ніч. В мороз ходили зі старшою сестрою загрібати листя, аби було що під корову підстелити. Але, дякувати Богу, мама тоді переборола хворобу і ще пожила на білому світі. Хоч тоді її вже священик висповідав “на смерть”.
Далі життєва стежина пані Катерини продовжилася в селі Височанка Галицького району, куди сім’я переїхала на парцеляцію. Там жінка одружилася — 10 лютого 1939. А далі — життєві плани, а згодом і долю, кардинально змінювала і трощила війна, забираючи чоловіка, щастя, здоров’я і спокійне життя.
— У 1941-му році мого чоловіка Олексу Васильовича забрали на війну, з якої він не повернувся, — заповнює важкими спогадами маленьку кімнатку старої хатини Катерина Петрівна. — Як нині пам’ятаю, у середу забрали… І я овдовіла. Бо чоловік не встиг і повоювати, як його вбили. 
Та це був тільки початок випробувань, які пригорщами лягали на плечі тендітної жінки. Жила Катерина Петрівна в той час близько біля лісу, над потоком. Одного разу на подвір’я удовиці прийшли вояки УПА, сказали, що мають намір копати за кілька метрів від хати бункер. Вона й погодилася. Був 1946 рік. 
— Бункер облаштували, як хату: вивозили глину, вкладали планиці. Обладнали у бункері на моєму подвір’ї своєрідну контору Михайла Дяченка (“Марка Боєслава”). У ній повстанці працювали, домовлялися, складали плани, а друкарка Віра з Гошева набирала штафети чи інші документи, — пригадує Катерина Петрівна. — Жили повстанці в бункері в Глиннім лісі, що поруч. З Дяченком були хлопці-охоронці: Петро Вислобідський з Боднарова, Іван Каліновський з Височанки і Пилип з Дпіпропетровська, як було його прізвище, не знаю. З ними була “Дніпрова” з Великої України, батька якої розстріляли, і Віра з Гошева. Звісно, були ще й інші. Зазвичай, вони вдень сиділи в бункері, а вночі приходили до моєї хати. Михайло Дяченко давав рознарядку, казав, хто що має робити, писав листи, тож приходили зв’язкові, щоб їх забрати. До речі, Дяченко переписувався навіть зі Степаном Бандерою. 
— Пам’ятаю наш спільний Святвечір. Ми накрили стіл на усю боївку — через цілу хату, — каже Катерина Куцела. — На столі — всі звичні страви і жодного граму алкоголю. Я принаймні не бачила, щоб вживали спиртне. Помолилися, як годиться, Дяченко поблагословив, заколядували. Вояки УПА ходили колядувати і наступного дня селом. Облавників, на щастя, тоді не було. Дяченко знав багато колядок, писав свої, взагалі він добрий був і освічений. Пам’ятаю, як ми в селі ще за Польщі разом до церкви ходили. Він в церкві читав або Апостол, або Псалтир. Знав багато чого, хоч й став рано сиротою. 
Таке відносно спокійне життя тривало недовго. Далі у село навідався гарнізон, почав “винюхувати” всіх, хто був прихильний до УПА. Перевіряли обійстя, шукали бункери, кидали гранатами всередину кожної криївки. Тож бункер коло хати замаскували, а вояки місце дислокації змінили.
— Хлопці були змушені переховуватися в лісі. Я ж той бункер, що був у нас на подвір’ї, замаскувала, — продовжує розмову Катерина. — Але наступної ночі до мене прийшов Дяченко з групою, щоб я їх заховала. Аби не відкривати вночі замаскованого бункеру, провела повстанців до другого, що був трохи далі від хати. Як тепер пам’ятаю, падав сніг, він мене і видав, можна сказати. Бо на ледь притрушеній снігом землі вранці було видно мої нічні сліди з лісу і до самої хати. Увечері повстанці відправили віднести лист до зв’язкової, що жила в селі. Та й повідомила, що в селі — облава, шукають бандерівські сліди, шукають повстанців. Я, правда, встигла випустити хлопців з бункера. Вони пішли уверх потоком. Я обіцяла, що як буду бачити облавників, їм про це повідомлю. 
А от себе жінка не вберегла. Коли йшла повідомляти про облаву, біля сусідньої хати її зловили. Наказали показати, який в неї слід, чи бува не той, що вів до криївки. Тепер жінка не уявляє, як вдалося від чоловічих черевиків відірвати підошви, забігти до сусідки і спалити їх в кухні. Тож, коли облавники порівняли сліди, доказати нічого не могли. Але Катерину все одно не відпустили, а почали катувати, аби видала, де повстанці. Жінка будь-які зв’язки з УПА заперечувала. А оскільки бункера на подвір’ї не помітили, відпустили. Проте — ненадовго. Знайшлися ті, хто видали Катерину. І жінку взяли просто з хати. 
— Тоді вже били до півсмерті, — пригадує помічниця УПА “Пустушик”. — Прикладами по голові, копали ногами, де бачили. Вибили зуби, повиривали волосся. Хотіли, аби я видала, де Михайло Дяченко і інші повстанці. Я нічого не сказала, нікого не видала. Довели вони мене до потоку, сказали обмити кров, бо я вся скривавлена була. Там і залишили, напевно, думали, що я помру. 
Але жінка вижила. І з березня до кінця листопада переховувалася в Боднарові. Хату в Височанці облавники спалили вщент з усім майном. Маленькій донечці Марії було всього рік і два місяці. Саме до доньки, котру забрала до себе сестра, й ішла Катерина, коли її вкотре зловили облавники. Далі було знову побиття, тюрма в Галичі, де жінка важко захворіла. Температура не проходила, тож її перевели до лікарні, звідки Катерині з допомогою медсестер та санітарок вдалося втекти. 
— Як глянула за вікно з лікарні, там “москальки” своїх діточок возять, а я Марійку не можу й побачити, не можу пригорнути, — зі сльозами на очах пригадує жінка. — Тож — вирішила тікати. За вікном був грудень, я тікала без капців, обгорнувшись тільки лікарняним коцом поверх легкої спідничини. Так добігла з Галича до села Залукви. Далі сіла на фіру до чоловіка, він мені своїми онучами пообв’язував ноги і завіз до знайомого чоловіка в село Комарів. Там я переночувала і вирушила до Височанки. 
У Височанці Катерина Петрівна переховувалася до 20 січня, доки її не зловив гарнізон. І — знову до тюрми в Галич, наступного дня — до тюрми в Івано-Франківську. 22 рази жінка була на слідстві, бачила, як проти неї свідчили, як розповідали, що в неї жив Дяченко. А далі був вирок — 5 років дальніх виправних таборів. Жінка каже, якби не заперечувала причетності до УПА, отримала б значно більший термін. Покарання відбувала в Мордовії, працювала на швейній фабриці, відтак — в Челябінську на будівництві. Важко було працювати, пригадує пані “Пустушик”, але найважче було перебувати так далеко від рідної хати, сім’ї та особливо донечки.
— Марійка, яку залишила здоровою дитиною, окалічіла. Щось зробилося під коліном, до лікаря її не водили, тож одна ніжка перестала розвиватися. В результаті стала коротшою на 17 сантиметрів. Мама померла від тифу, коли моїй доньці було всього 2 місяці. Тата не стало, коли була в тюрмі. Повернувшись, не дорахувалася багатьох знайомих і друзів. Багато полягло наших людей в бункерах, лісах, — каже Катерина Куцела. — Скільки кісток наших людей є тільки в Чорному лісі! Треба, щоб молодь пам’ятала про це. Пам’ятала і боролася за Україну, за яку боролися ми. 
І нині жінці нелегко. Бо продовжує боротьбу, але вже з самотністю та хворобами. Помічниця УПА після заслання жила у сестри в Боднарові, а далі довелося шукати іншого прихистку. Важко було з малою донькою на руках і без даху над головою. Ще й всі називали “бандьорівкою”. Жінка працювала в колгос=пі, а потім вийшла заміж за боднарівчанина Куцелу. Все життя працювала на землі, обробляла господарку, часто хворіла. Напевно, ті “облавні” побої не минулися, а й зараз допікають — болить печінка, “скаче” тиск, підводить зір і слух. Але найгірше, каже жінка, — самотність.Помер чоловік, два онуки, донька. Є ще десь онука Наталія в Миколаївській області, але вже понад рік не дається чути. Тож зараз 94-річна помічниця УПА самотньо доживає віку в Боднарові. В маленькій старій хатині, збудованій ще в 1927 році, одна кімната якої служить і за спальню, і за вітальну, і за кухню, а інша — за сарай, де зберігається реманент і дрова. Але, каже, їй і того достатньо, бо звикла не розкошувати. Єдине побажання — побачити онуку, а ще — державу Україну, в якій би нарешті не гинули її сини і доньки…
 
Тетяна Грегораш

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу