Галина Пукіш: “Перспективи для нашого села в об’єднанні не бачу”

Опубліковано: 2015.04.24 | Коментарів: 0 | Переглядів: 926
Мостище — невелике село, в якому проживає близько тисячі мешканців, поблизу Калуша. Проте воно — одне із найбагатших в Калуському районі. Сільський голова Галина Пукіш переконана, що їхній населений пункт — найкрасивіший чи не на всю Україну, а ще розповіла про невирішені проблеми у селі та книгу, яку впорядковує. 
 
Про дороги, газ та відсутність сміття
Одвічна проблема нашої держави, зокрема і Калущини, — погані дороги, мостищан майже не турбує. Адже всі комунальні дороги підтримуються у належному стані. Минулого року у селі залили бетонну дорогу до кладовища та розпочали асфальтувати вулицю Лесі Українки. Оскільки село помережане річечками Кропивник та Фрумилів (Фурнилів, Форнилів), через них, щоб людям було зручно добиратися до своїх осель, зведено 17 добротних невеликих мостів. До речі, мабуть, саме через мости село і зветься Мостищем. 
— Виконком сільської ради, сільські депутати, — каже Галина Пукіш, — дбають, щоб мостищанам жилося комфортно. У минулому році, наприклад, сільська рада за власні кошти замовила проектну документацію, придбала за 134 тис. грн. шафну установку для газорозподільного пункту, аби газифікувати новий житловий масив. Там наразі уже звели будинки близько 50 сімей, а загалом земельні ділянки виділені для 160 родин. Також до цього житлового масиву раніше було проведено електрику — за кошти сільської ради, жителів села, допомагали спонсори. 
Знаєте, — зазначає сільський голова, — я ж не просто так кажу, що наше село — найкрасивіше. Принаймні, воно — одне із найчистіших. Кажуть, що чисто не там, де прибирають, а де не смітять. Але ж людям треба десь викидати побутові відходи. Тож сільська рада оплачує вивіз сміття з господарств: раз у місяць їде трактор і збирає мішки з відходами. Тож береги наших річок очистилися більш як на 90%.
 
Селу потрібен дитячий садок
— Які плани у мостищанської громади щодо розвитку в освітній, соціальній і культурній сфері? — цікавлюся.
— Найперше скажу, що всі земельні ділянки, на яких розташовано Народний дім, два приміщення школи, церква, сільська рада, ФАП,зареєстровано на громаду с. Мостище. Не так давно сільська рада нарешті повернула кошти підряднику, який виконував роботи з капітального ремонту Народного дому. Загалом усі будівлі соціально-культурної сфери у Мостищі — у задовільному стані, гарні та охайні. 
Цього року плануємо перекрити дах в церкві святого Миколая. Храм у нас збудований ще в далекому 1871 році. Тож час від часу потребує ремонту, зараз, до прикладу, почав протікати дах — треба латати. 
От чого в нас немає, але конче необхідно — це дитячого садочка. Наше село — неподалік Калуша, тож багато жителів працевлаштовані в місті. А садочка, де було б можна залишити діток, доки мама з татом на роботі, немає. Тож батьки влаштовують малят у калуські садочки. А якщо дитина виховувалася у міському садочку, до школи у сільську місцевість вона вже не повертається. Тож маємо парадокс: у селі є діти, а учнів у школі немає. Цьогоріч у навчальному закладі здобувають освіту тільки 22 учнів, семеро з них у 2015-му закінчують школу. А до першого класу йти нікому. Всі 22 дошкільнят, швидше за все, також підуть у загальноосвітні школи Калуша. А якщо б у нас був садочок, все було б по-іншому. Спершу думали над тим, щоб реформувати ЗОШ в НВК, але все-таки вирішили, що селу потрібен справжній дитячий садочок, тож для цих цілей будемо реконструювати одну із будівель у селі. Орієнтовна сума необхідних для цього коштів — 400 тис. грн. 
 
Чому мостищанам об’єднання не вигідне?
— Мостищенська сільська рада завжди була однією із найбагатших в нашому районі. Як цьогоріч на сільському бюджеті позначилося те, що у сільських рад забрали податок із доходів фізичних осіб (прибутковий)? 
— Звісно, що негативно. Раніше у сільську раду надходило 25% податку з доходів фізичних осіб, які працюють на ТзОВ “Даноша”. Тепер цю суму спрямовано у районний бюджет. Тож ми втратили понад 350 тис. грн. А що нам пропонують взамін? Поповнювати бюджет за рахунок збору податків на підакцизні товари. Тобто виходить, що я, замість того, аби стимулювати молодь вести здоровий спосіб життя, повинна закликати купувати горілку та сигарети. Чи візьмемо новий податок на нерухомість. Встановлювати високі ставки, обдираючи людей, яким і так у нинішні важкі часи доводиться нелегко, ні мені, ні сільським депутатам совість не дозволяє. Рішенням сесії ми підняли у селі мінімальну неоподатковану площу будинку зі 120 до 200 кв. м. і вирішили не оподатковувати господарські будівлі. Бо чи не в кожного селянина на подвір’ї, крім стайні, стодоли та гаражу, є й шіпка для дров, навіс для сіна і, перепрошую, туалет. То що, і за ці споруди людям податок платити?
А те, що в нас забрали прибутковий податок — дуже погано. Ми на ці гроші розраховували.
— Щоб повернути у сільські ради податок із доходів фізичних осіб, законодавець пропонує громадам об’єднуватися. Як мостищенська громада ставиться до цієї пропозиції?
— Вкрай негативно. Такої думки і мешканці села, і я. На власному прикладі мостищани знають, що від об’єднань нічого хорошого бути не може. Адже Мостище уже потрапляло у таку кабалу. У 1968 році село, за рішенням облвиконкому, примусово було приєднано до Калуша. А в 1972 році нас від’єднали, але землю — а це 1000 га під “великою хімією” залишили Калушу. Ось так нас обікрали. Тож тепер очисні споруди, Калуська ТЕЦ та ін. де-факто розташовані в Мостищі, а де-юре податок (і чималий!) від них надходить до міста. У тому ж 1972 році Мостище приєднали до Копанківської сільської ради. І наше село фінансувалося за залишковим принципом. Ситуація змінилася тільки тоді, коли Мостище відокремилося — у 1991 році. Тож наші люди добре знають, що таке бути у приймах. 
Ще один нюанс: люди звикли, що сільського голову можна знайти в будь-який момент, часто вирішую питання в неділю біля церкви після Служби Божої. А так доведеться за різноманітними довідками їздити до сусіднього села. І, швидше за все, в селі не буде ні школи, ні ФАПу. 
Від об’єднання нашій громаді, переконана, не буде ніякої користі. Варіант, запропонований Ігорем Насаликом (коли всі села приєднають до міста і кожну сільраду представлятиме тільки один депутат, а місто 28), навіть обговорювати не буду — села тоді точно занепадуть. 
Якщо ж таки буде примусове об’єднання, то нам найдоцільніше буде об’єднатися з Копанківською сільською радою, щоб не втратити кошти, які надходять від ТзОВ “Даноша” (компанія зареєстрована саме там). А щоб у нашій об’єднаній громаді налічувалося 5 тисяч мешканців, можна взяти до гурту бідніші села — Негівці та Гуменів. Якщо у такому випадку до об’єднаного бюджету надходитиме 60% прибуткового податку, то об’єднана громада буде самодостатньою. Така децентралізація — прийнятна. Але, швидше за все, не все так буде, як нам обіцяють і як ми хочемо. Крім того, що робити з бідними селами, в яких поблизу немає “багатого сусіда”? Від об’єднання двох бідняків, як казав мій колега — Луківський сільський голова Петро Киращук, громади багатшими не стануть: якщо там і тепер ніхто не бере землю в оренду, не розвивається підприємництво тощо, то чому щось зміниться після об’єднання? 
Але навіть якщо об’єднана громада матиме більш ніж достатньо власних надходжень, Мостище буде в програші. Чому? Арифметика проста: від кожного населеного пункту обиратиметься певна кількість депутатів, пропорційна населенню. До прикладу, у Мостищі тисяча жителів — 10 депутатів, у Копанках дві тисячі — 20 депутатів, у Негівцях та Гуменові разом теж дві тисячі мешканців — 20 делегованих депутатів. Тож коли вирішуватиметься питання про розподіл коштів, села, в котрих більша кількість населення, “перетягнуть ковдру на себе”, а с. Мостище фінансуватиметься за залишковим принципом. Звісно, що мостищенська громада цього не хоче. І я перспективи для нашого села в такому об’єднанні не бачу. 
Ще один нюанс. Чомусь об’єднання подають як значну економію коштів для держбюджету. Хоча насправді економія буде не така й уже велика. При “центральній садибі” буде голова об’єднаної громади, в кожному із сіл призначать старост; буде головний бухгалтер і 1-2 бухгалтерів. Тобто нічого майже не зміниться. Скоротять тільки посади секретарів сільських рад і паспортистів. Крім того, при “центральній садибі” буде потрібен комп’ютерний відділ, юрист, землевпорядник тощо. 
Нам постійно ставлять у приклад Польщу. Але там зовсім інша система! Там села маленькі, як у нас хутори. Відстань між сусідами — у кількадесят гектарів поля. Звісно, що об’єднання там було вкрай необхідно, бо не могла бути сільська рада на 5-10 хат. А в нас села густонаселені, з вікна можна побачити, що сусід на подвір’ї робить. Тож застосовувати для України польський варіант адмінреформи — не можна. Вважаю, що потрібно розробити власний проект адміністративно-територіальної реформи, прийнятний для нашої місцевості. Але поки що наша держава до реформи не готова взагалі. Де хороші дороги, належне транспортне сполучення? Адже до “центральної садиби повинні бути зроблені під’їзні дороги із сіл; навчальні заклади — повністю укомплектовані гідним обладнанням; в амбулаторіях — досвідчені сімейні лікарі, котрі матимуть належне медичне устаткування. Нічого з цього поки що немає. От коли все зроблять, тоді й можна починати говорити про якесь об’єднання. 
 
Мостище матиме свою друковану історію
Як з’ясувалося, Галина Василівна , попри щоденні турботи, яких у сільського голови — безліч, знаходить час, щоб упорядковувати історію села Мостище. 
— Досі наше село не мало своєї друкованої історії, — каже Галина Пукіш. — Тож доки живі ті, хто може розказати, що відбувалося кількадесят років тому, потрібно записати їхні спогади. Багато інформації про Мостище зібрала уже покійна вчителька Ольга Миколаївна Кішко. Я продовжила її роботу. Зустрічаюся з односельцями, записую їхні розповіді. Це буде жива історія — розповіді про події, славних земляків, а не просто набір дат та подій. Але щоб книга була справді історичною, я працювала у музеях, архівах Івано-Франківська, Львова. Книга буде поділена на розділи — “Перша згадка про село (1551 рік), назви”, “Давні часи”, “Партизанщина”, “Війни”, окремо подам інформацію про організації, які діяли на території села (“Просвіта”, “Союз українок”). Окремі розділи будуть присвячені школі, Народному дому, церкві тощо. 
— Що найбільше вразило, коли Ви працювали над книгою?
— Історії наших земляків. Іноді без сліз просто слухати не можна було. Наприклад, Магдалина Степанівна Кішко розповіла, як вона разом із батьками поверталися додому пішки… з Сибіру. Ішли, щоб не заблукати, попри колію до Москви, потім до Києва, і аж тоді до Мостища; як вони вже хотіли, аби їх роздерли дикі звірі, бо несила було терпіти голод, як зустріли добросердних військових, котрі дали трохи грошей, за які купили декілька картоплин; і як у рідному селі радянська влада назвала їх ворогами народу.  Інша наша односельчанка, яку НКВдисти запроторили до тюрми, що була у Войнилові, півтора місяця простояла у камері по коліна у воді — не те що спати, а й присісти не було можливості. Історій про видатних наших земляків — багато. Намагатимуся нікого не забути. 
— Напевне, в книзі буде згадано і сучасних героїв. Скільки мостищан захищають кордони нашої держави на Сході України?
— В зоні АТО несуть службу троє жителів с. Мостище — Ігор Пукіш, Василь Павлишин, Олег Майстрин і ще двоє хлопців Григорій Кондратенко та Сергій Вацко, які є уродженцями села, але наразі проживають в інших населених пунктах.
Олена ЛЕХМАН

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу