Зв’язкова УПА з Томашівців відбувала покарання в одному таборі з сестрою Бандери

Опубліковано: 2015.03.13 | Коментарів: 0 | Переглядів: 1395
Гелена Атаманчук — уродженка і мешканка Томашівців. За свої майже 90 років пережила чимало: її били і піддавали тортурам карателі в 40-их роках, щоб видала прибічників УПА, морили голодом, холодом, судили, відправляли в заслання. Жінка хворіла на, здавалося, в той час невиліковні хвороби. Але — вистояла, не здалася. І нині не втрачає віри в щасливу долю України, але — радить молоді не боятися, а відстоювати свою державу. Ту державу, за яку віддавали життя молоді хлопці і дівчата тоді. Ту державу, про яку вони так мріяли за тисячі кілометрів від рідної хати. 
 
Близько 35 хвилин — і я вже в Томашівцях. Ще трохи пішки, і — на обійсті однієї із найстаріших мешканок села — Гелени Атаманчук. Невеличка, але охайна хатка потопає в деревах. Не менш охайно і в самій хатині: чисто, прибрано, на столі — скатертина, на стінах — образи і вишивка. Ґаздиня каже, колись вишивала багато, навіть фелони і рушники до церкви. Та от уже років з 8, як повністю втратила зір, тому не до хрестиків на полотні. Та й здоров’я підводить дедалі частіше: “скаче” тиск, дошкуляє задавнена грижа. Але за увесь час перебування у Гелени Йосифівни я не почула від неї жодних нарікань ані на здоров’я, ані на ціни, ні на самотність. Жінка каже: вона не сама, а тому скаржитися нема чого. У кожну мить життя з нею — Бог. Він допомагав вижити, вистояти під час усіх життєвих труднощів і дочекатися повернення на Батьківщину. А бід на долю мешканки Томашівців випало чимало. 
Народилася Гелена (Галина) Атаманчук, як і Провідник УПА, 1 січня далекого 1926 року в Томашівцях. Закінчила 4 класи школи. А далі — почалися важкі трудові будні. Окрім Гелени, у сім’ї виховувалося ще 4 дітей: 2 синів і 2 доньок. Нелегко доводилося батькам: працювали від ранку і до ночі, щоб прогодувати дітей. Але ще важче стало, коли помер у молодому віці батько Йосиф. Один із синів, до речі, батька не знав зовсім, адже народився через кілька місяців після його смерті. Однак, проживаючи кожен день у праці, Гелена не була байдужою до того, що відбувається в країні, як вбивають чи відправляють в табори кращих синів і дочок. Тому — вирішила допомагати повстанцям усім, що було в її силі. 
У Томашівцях, як і в багатьох інших селах, була станиця УПА. А в саду у родини Гелени — бункер, в якому переховувалися партизани. Це була звичайна яма, вирита і спеціально обладнана, замаскована зверху. Дівчина спочатку була симпатиком, а відтак — зв’язковою УПА “Олесею”. В обов’язки тоді ще зовсім молодої Гелени входило розносити листівки-повідомлення — штафети — до партизанів. У листівках могла бути інформація про облаву у селі тощо. Бувало, носила і в інші села, наприклад, у Голинь чи Войнилів, що тоді був районним центром. Це було надскладне завдання. Дівчат могли викрити чи видати в будь-яку хвилину, тоді на них чекала розплата за співпрацю з УПА. Дорогою були облави, засідки і перевірки. Тож дівчата записки заклеювали, ховали в найпотаємніші місця, промовляли “Отче наш” і — рушали в дорогу. Довгу дорогу, бо  ходили пішки: і в Довпотів, і в Голинь, і навіть до Станіслава (нинішній Івано-Франківськ). 
— Пам’ятаю, як тільки сонце зійде, вирушали в дорогу. І рівно в той час, коли ми були в Пасічній на мості, сонце заходило. В Станіслав ходили до родини, щось купити на базарі чи в аптеці, а то й продати. То були важкі післявоєнні часи. Ходила я й до сіл Калущини, — пригадує Гелена Йосифівна. — Один час я квартирувала в Довпотові. А треба було — то й в Голині. До речі, тоді Довпотів був, можна сказати, центральним районом місцевої гілки УПА. Такий вибір зовсім невипадковий — через стратегічне розташування села під лісом. Це давало змогу у разі необхідності повстанцям заховатися в лісі. Ми, зв’язкові, вже знали, хто де перебуває. Але все мали тримати у таємниці. Навіть найближчі сусіди не знали про мої зв’язки з УПА. В Довпотові старшою над нами була Анна Ганущак, псевдо — “Галичанка”. Ще донедавна легендарна жінка жила в цьому селі, на жаль, кілька років тому померла. 
Ганна Йосифівна каже, за роки, коли була зв’язковою, бувало всіляко. Але найгірше, що могло бути, то зрада і ті люди, що її чинили. А видавали чи не щодня. Видати міг хтось з числа сусідів чи навіть з УПА. У 1946 році почастішали масові облави, арешти. Добралися і до героїні нашої розповіді.
— Пам’ятаю, — вибудовує хроніку тих подій Гелена Атаманчук, — стояв на дворі квітень 1946 року. Я пішла з колежанкою на вечірню Службу Божу до церкви. Додому поверталися разом, вона мала заночувати у моєї сестри, що жила в одному з нами будинку. Біля хати попрощалися і розійшлися спати. Включила в хаті гасову лампу. Аж почула шум на вулиці. Виявилося, хату окружили, прийшли за мною. Всередину зайшли зі словами: “Собирайся быстро!” Я й зібралася так швидко, як тільки могла, бо боялася, щоб не знайшли подругу і бункер у саду — тоді могли спалити хату, катувати всю сім’ю. Думала, коли вестимуть через кладку, скочу в воду. Але “енкаведисти” вже мали такі випадки, тож, коли переходили місток, міцно тримали мене за руки. 
А далі були допит і катування. Спочатку в Томашівцях, де НКВД мало свою “точку”. Карателі хотіли, щоб Гелена видала подругу та санітарку станиці Ольгу Тимків і станичного УПА с. Томашівці Михайла Шумського. Михайло на той час був у бункері на рідному обійсті Гелени, Ольга ночувала у її домі. Але жінка навіть півсловом не обмовилася про це. 
Після трьох днів допитів у Томашівцях зв’язкову відвезли до Войнилова. Там за те, щоб жінка “розкололася”, взялося НКДБ. 
— Приводили до мене колишнього партизана, а тодішнього зрадника, — пригадує Гелена Йосифівна. — Питали, чи він мене знає, чи бачив. А він бачив, як я обід носила в ліс сотні, бо був тоді в тій сотні. Я, як тільки могла, заперечувала знайомство з чоловіком, і після кожного мого заперечення була бита. Били по стегнах так, що аж ями залишилися. На день кидали до тюрми, а надвечір знову починали допитувати і знову бити. 
Але “Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять  виявити тайни”, — знала слова напам’ять із Декалога українського націоналіста юна Гелена, коли її люто катували “гебісти”… І не здалася, не виказала нікого, не перейшла на бік ворога, хоч допити у Войнилові тривали три тижні. 
На Провідну неділю дівчину відвезли у Франківськ. Там — продовжили допитувати. У Станіславі, правда, не били. Проте умови перебування в камері були нелюдські: понад 60 дівчат спали на цементі, головою до середини — аби поміститися. У всіх були воші, “гуляв” тиф.  
В таких умовах у камері в Франківську пробула до вересня. У вересні відбувся суд, на якому “Олесі” присудили понад 9 років позбавлення волі. І — відправили в табори. Спочатку — на лісоповал в Красноярськ, а через 5 років — на цегельний завод в посьолок поблизу Караганди. Умови життя в далеких краях були неймовірно складними: мороз, постійне недоїдання, тяжка праця, хвороби. І — цілодобове перебування під конвоєм. До речі, зв’язкова Гелена Атаманчук відбувала заслання в одному таборі з сестрою Бандери Володимирою.
— Знала Володимиру, — пригадує пані Гелена. — Вона відбувала своє заслання в таборі в Красноярську. Саме Володимира відправляла для нас потаємно Службу Божу, бо ж була донькою і дружиною священиків. За таку діяльність її часто закривали в тюрму, що була біля бараків. Боялися, напевно, щоб не організувала повстання. 
До речі, табори не оминули і матір Гелени Євдокію Ковальчук та наймолодшого брата Ярослава, котрому виповнилося на той час лише 14 років. Їх вивезли в Караганду в 1947. Роком раніше, в грудні 1946, засудили і вивезли на 15 років в Магадан і брата Мирона, сотенного УПА. До речі, до ув’язнення Мирона і Гелени причетний, переконана зв’язкова, один і той же чоловік — колишній сотенний УПА, родом з Кудлатівки. 
Роки важкої роботи минали дуже важко. Адже поруч — ні рідних, ні батьківської землі. До речі, живою свою матір Гелена вже так і не побачила. Жінка згасла в 1950 році.
— Найприкріше, що маму загорнули в простирадло і закопали, — з сумом констатує Гелена Атаманчук. — Навіть не знаю де. Бо на тому місці нема хреста — це було жорстоко заборонено. 
Після закінчення терміну покарання жінка ще не мала права повертатися до рідної хати, тож поїхала до брата Ярослава в Караганду. Там познайомилася з уродженцем Томашівців Іваном, котрий теж тільки відбув термін покарання. Побралися. У 1962 році повернулися до рідного села, працювала в колгоспі. З часом придбали хату, в якій живе донині. Живе зараз сама — брати і сестри повмирали, помер і чоловік Іван, з яким, на жаль, не дочекалася діточок. Тож тепер єдина допомога і розрада від сусідів, племінниць та соціального робітника Мирослави Грабарської. 
Але навіть сьогодні, у 89-річному віці, наша героїня залишається вірною своїм принципам і присязі. Продовжує перейматися долею України, молиться, щоб не гинули її найкращі сини. І мріє дожити до того часу, щоб Україна стала такою, про яку мріяли. 
— Щоб мирно жили брат з братом, щоб не продавали за шматок хліба країну. Ми ж не продалися, — каже Гелена Йосифівна. — Українців винищували в усі часи: відправляли на етапи, морили голодом, вистрілювали. Бо — боялися, бо відчували, що ми — сильна нація. 
Отак у кілька абзаців помістилася нелегка доля жінки. Жінки, котра готова була жертвувати найдорожчим заради України. І жертвувала. Не скорилася, не видала нікого, не злякалася ані побоїв, ані залякувань. Вистояла. Вистоїть і Україна! Вистоїть заради пам’яті про таких, як Гелена і її бойові сестри та побратими. Вистоїть, бо дуже багато людей віддали життя і здоров’я, щоб Україна була. 
Доля цієї сміливої жінки справді мене вразила. Зустрінете її — низенько вклоніться. Вона варта того. Бо її життя — приклад нескореності української нації. 
 

Тетяна Грегораш

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу