“Роберт”: із когорти безсмертних

Опубліковано: 2014.08.29 | Коментарів: 0 | Переглядів: 614

Боротьба УПА й визвольно-революційного підпілля — це найбільш героїчна доба історії України. Безліч героїв віддали своє життя в боротьбі із загарбниками, сотні поневолювались у сталінських тюрмах і концтаборах, були вислані у віддалені від України суворі землі Сибіру. Тож, як каже професор, доктор історичних наук Ярослав Дашкевич: “Знати правдиву історію Української Повстанської Армії — обов’язок кожного українця, що хоче вирватися з тенет брехні та фальші”. Нині “Вісті Калущини” розкажуть за допомогою історичних джерел правдиву історію нашого краянина Ярослава Мельника (“Роберта”).

Однин з провідників ОУН Карпатського краю Ярослав Мельник (“Роберт”) народився у Бережниці у січні 1919 року в багатодітній родині. Хрестив його о. Андрій Бандера, у якого згодом теж народиться син Богдан, котрий стане Ярославу Мельнику найкращим другом. Ще юнаком захопився ідеями українського націоналізму. Цьому сприяло те, що в сусідньому селі — Старому Угринові — проживала родина греко-католицького священика Андрія Бандери. Туди часто забігав і не раз чув запальні слова найстаршого сина Степана, які глибоко западали йому в душу. Найкращі дружні стосунки склалися у Ярослава з братами Степана Бандери Богданом та Василем. Ярослав був надзвичайно здібним учнем, тому понад 200 родин села зібрали кошти для його навчання у Рогатинській гімназії. Вивчившись, вступив до лав ОУН. З приходом більшовиків вчителював у рідному селі. Десь у тому часі вступив до Львівського університету, але після року навчання змушений був його покинути через загрозу арешту. Мати, брати і три сестри у 1940 р. були вивезені в Сибір. Як провідник ОУН Калуського повіту, він організовує і проводить у Калуші свято проголошення Акта відновлення Української держави у Львові, допомагає встановленню української влади у Калуші і селах повіту. Незадовго до другої більшовицької окупації стає обласним провідником Станіславщини. Ставши крайовим провідником ОУН Карпатського краю, всі свої сили віддав активізації збройних відділів УПА.
Хто знав Роберта, згадують: був худорлявим, мав чорні кучері, почуття гумору, одягався скромно, у темно-карих очах виблискували іскорки, видавали назовні вогонь, яким горіла його душа.
У сімнадцятирічному віці Славко їхав у Рогатин на науку, по дорозі у Войнилові зламалося колесо воза саме навпроти брами Королів, поки воно ремонтувалося, господарі запросили хлопця в хату. Саме там Ярослав побачив чотирнадцятирічну Антоніну, котра згодом стала йому вірною дружиною, помічницею та порадницею.
Ярослав Мельник та Антоніна Король одружилися влітку 1945 року у Грабівці у церкві Різдва Христового. Весілля справили у хатині лісника, що обабіч Чорного лісу. Дружина Роберта була інтелігентна, мудра, працьовита. Була лікаркою та друкаркою водночас, варила їжу. Згодом подружжя дізналося, що стане батьками. У ніч з 12 на 13 травня 1946 року Ярослав не заплющив ока, знав, дружина от-от народить. На світанку почув дитячий плач, а згодом — ще один голосочок. “Друже! Маєте двоє діточок”, — повідомила санітарка. Дівчинку назвали Вірою, хлопчика Романом. Діти часто хворіли. Не вистачало свіжого повітря, молока, їжі, овочів та фруктів.
— Я була здоровішою, а Ромчик більше слабував, — розповідає п. Віра. — Це і не дивно, яке там могло бути здоров’я, якщо ми рік жили у бункері. Приблизно за місяць до оточення бункера НКВДистами, мене віддали у село Мізунь на явочну квартиру. Але коли її видали зрадники, то перед захопленням явки мене забрали у село Слободу-Болехівську, віддавши у сім’ю Ганни Бучко, яка була вдовою вояка УПА і виховувала трьох доньок. Я стала четвертою. Коли мені виповнилося 7 років, до Слободи-Болехівської приїхала бригада лісозаготівельників з Войнилова, серед яких був і мамин брат Михайло Юрочко. Коли дізнався, що я донька “Роберта”, забрав мене до Войнилова і переписав на своє прізвище.
Як пишуть історики, опираючись на перекази очевидців, 21 жовтня 1946 року Ярослав отримав вістку, що чекісти взяли у полон пораненого слідчого крайової Служби Безпеки УПА — Лимана. Його катували жахливо: заганяли голки під нігті, пекли вогнем. Той не витримав і згодився провести чекістів до місця перебування Роберта на Яворині. Під вечір 300 НКВДистів були на горі. Криївку знайшли тільки 31 жовтня. Підпільники вирішили живими не здаватися. Вони вибрали смерть, а не полон і загинули як герої.

Юлія Турелик, студентка 2 курсу факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу