Отець Степан Граб вінчав Степана Бандеру з Ярославою

Опубліковано: 2014.02.21 | Коментарів: 0 | Переглядів: 953

Отець Степан Граб належить до тих людей, які активно творили історію української держави. Це була дуже вихована інтелігентна людина, котра все своє життя віддала служінню Богу, звільненню українського народу від рабства. Він зробив усе, що міг у важкі для України роки. Близько знайомий із Степаном Бандерою, бо давав йому шлюб, всіляко допомагав воякам УПА у їх нелегкій боротьбі з польськими і московськими окупантами. Його квартира у Кракові стала постійним місцем зустрічі для підпільників і зв’язкових УПА. І де б не жив, де б не працював, він жив Україною, рятував інших, ризикуючи власним життям. Зазнав тюремного ув’язнення, катування, Сибіру, неспокійного життя і після заслання.
На жаль, і досі мало знаємо про таких людей як Степан Граб. Його рідних немає в Старяві, сліди залишив у Польщі, а потім в Стебнику, де мав парафію і помер, проживши 61 рік. Архівні дані теж дуже скупі. Більшовицька влада старалася знищити всі можливі записи, а хроніки тих років ніхто не вів, бо було небезпечно — відразу можна було загриміти на білі ведмеді.
Але і з тих небагатослівних вісток, скупої інформації, що вдалося роздобути, перед нами постає мужня, цілеспрямована людина, яка не боялася ні польських, ні радянських катівень і з честю пронесла свій життєвий хрест. Народився Степан Граб 3 січня 1905 року в Старяві. Сім’я жила бідно. Поля було мало. У батьків три сини. Для того, щоб якось звести кінці з кінцями, тато пішов на службу до священика, який мав парафію у Перемишлі, а відправляв службу Божу в катедрі св. Івана Хрестителя. Одного дня тато повів коней на водопій до ставу і з необережності втопився, напевно, не вмів плавати, а, може, сталося щось інше. Горе для сім’ї було невимовне — не стало головного годувальника. Перемиський священик заопікувався сім’єю і пообіцяв одного з дітей господаря дати в науку. Вибір випав на Степана як найздібнішого, який мав потяг до книжок, непогано вчився у школі, після закінчення її священик відправив хлопця в Перемиську гімназію. Після закінчення семінарії теологічну освіту здобув у Римі, де одержав ступінь доктора філософії (1928 рік) і доктора богослов’я (1932 рік). Рукоположений, тобто посвячений у чин священика в жовтні 1931 року Єпископом Йосипом Коциловським в Перемишлі. Знав більше десяти європейських мов. Деякий час служив у Бельгії, де була українська громада.
Прийняв целібат, тобто зобов’язання не одружуватися. На той час це було щось нове, з яким не всі погоджувалися. Спочатку целібат прийняло лише 5 випускників Перемиської семінарії. Дехто вичікував, що можливо щось зміниться, але нововведення було категоричним, невдовзі целібат приймали всі, хто висвятився на священиків.
У 1931-1936 роках служив у Перемишлі, а згодом у с. Болигород як адміністратор. Парафія належала до Лісного деканату, що входив до Перемиської єпархії, а відтак поїхав у Львів і служив як армійський капелан.
І тут треба трохи прояснити ситуацію для читачів. У польському війську служило багато українців, тому в штаті капеланами працювали греко-католицькі священики, до яких за духовними потребами зверталися вояки-українці. У1939 році, коли німці почали війну з Польщею і поляки за два тижні програли її, отець Граб одержав парафію в с. Германовичі під Перемишлем. У 1945-1946 служив у церкві м. Краків. Церква та його помешкання стали центром українського підпілля в Закерзонні. Він переховував і допомагав багатьом (рахунок йшов на сотні) воякам УПА, а сам привозив інформацію Митрополиту Шептицькому у Львів про ситуацію в українському краї, який опинився під Польщею, а також про боротьбу УПА на цих теренах.
Коротко згадується про отця Степана Граба в книгах “Літопис Української повстанської армії” (том 28, Марія Савчишин (Марічка), “Тисячі доріг”, спогади) та Анни Карванської-Байляк“Во ім’я твоє”. Ігор Цар у книзі “За що любимо Бандеру” привідкрив завісу вінчання Степана Бандери. Ось, що він зокрема пише:“Сестри розповіли мені, що Степан Бандера мав дружину Ярославу, яка народилася 14.09.1917 р. у м. Сянок і була дочкою священика Василя Опарівського. Закінчила гімназію в Коломиї і, навчаючись у Львівській політехніці, вступила в ОУН. За свою політичну діяльність була заарештована поляками. Це була вродлива, приємна, спортивна дівчина, мала великі, дуже виразні сині очі. Степан і Ярослава повінчалися 2 червня 1940 р. у Кракові в храмі Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста. Святу Тайну вінчання уділив о. Степан Граб. Весілля було скромне і без спиртного. Свідками були Люба Лемик і Василь Бандера. У подружжя народилося троє дітей: Наталка —1941, Андрій — 1942 і Леся — 1948 р.н.”
Дізнавшись, що отець Степан Граб похований у Стебнику, вирішив поїхати туди. Перед поїздкою у це село у телефонній розмові домовляюся про зустріч із отцем Михайлом Бучинським, який служить у місцевій церкві Різдва Пресвятої Богородиці, є редактором газети “Жива вода” (газета Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ). Хочеться походити вуличками села, де ходив Степан Граб, поговорити з людьми, з якими він спілкувався, побувати в церкві, де він служив, відвідати могилу, де він знайшов свій останній спочинок.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці — величний, з архітектурним смаком збудований, але, як потім дізнався, чуть похилився, з’явилася тріщина, тому провели реставраційні роботи. У цьому храмі в свій час відправляв богослужіння о.Граб.
Говорив з мешканцями Стебника. Старші люди пам’ятають отця Граба. Казали: дуже освічений, культурний, знущалися з нього не тільки енкаведисти, а й свої з подачі енкаведистів, організовуючи різні провокації. Степан Граб мужньо зносив всі знущання і біди, які сипалися на його голову.
...У травні 1947 року польські спецслужби арештували о. Граба і передали московським чекістам. І церква, і плебанія довгий час були конспіративними місцями для зібрання українських націоналістів. Поляки довго стежили за нашим земляком. Знали, як той на початку другої світової війни служив у польській армії на посаді військового капелана для українських вояків. Пам’ятали і його виступи, роздуми і заклики до волі України, його оцінки ситуації України в підневільній Польщі на загальному історичному фоні. Поляки боялися Степана Граба, бо не могли з ним зрівнятися в ерудованості, розумінні проблем суспільствознавства і філософії. Проти Граба робили різні провокації, але він далекоглядно передбачав їх розв’язку. Було навіть таке. Йому хотіли подарувати бойовий пістолет, ніби для самооборони. Відмовився, бо при обшуках, які регулярно проводилися, зброя могла бути підставою для серйозних звинувачень.
Польська розвідка багато знала, але не все. Чекала тільки вигідного моменту, аби арештувати його. Після арешту, обшуків у церкві в Кракові та помешканні, влаштували засаду і як наслідок — схопили 35 українських підпільників. Отцю Грабу нагадали про вінчання Василя Гапаса (псевдонім “Орлан”) з Марією Савчин (псевдонім “Марічка”).
Отець Граб був не тільки ворогом панської Польщі, яка гнобила Україну. Він був і великим ворогом Москви, яка окупувала західну Україну і нищила усе культурне, прогресивне. Після кількамісячного слідства польська влада передала о. Граба радянським органам держбезпеки. Тримали його спочатку у Львові, потім в Києві. Знущалися, били, катували і… просили, і переконували, аби в обмін на бажану волю та багатство зрікся національних поглядів та греко-католицької віри. Різні способи впливу на священика виявилися безрезультатними. Радянське правосуддя засудило С. Граба на 25 років ув’язнення. Покарання відбував у шахтах Воркути, важко працюючи по 14-15 годин на добу, недоїдаючи. І там його не переставали переслідувати. Непосильні роботи і голод сильно вдарили по такій інтелігентній людині. Не було нормального взуття, ранилися ноги, що потім відбилося на його здоров’ї і призвело до ампутації ноги. Граб не здався, витримав. Полегшення наступило, коли помер тиран Сталін. Після його смерті багатьох політв’язнів було реабілітовано.
Поселився в Стебнику. Спочатку відправляв таємно по хатах за греко-католицьким обрядом, але так не могло тривати довго. Довелося прикритися православ’ям, а тоді майже всі перейшли на православну віру.
Перших два роки був помічником священика Мариновича, який мав вказівку від начальства стежити за ненадійним Грабом. Після смерті Мариновича у 1958 році став настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці і служив до самої смерті — 21 лютого 1966 року.
Три останніх роки служив у церкві, стоячи на одній нозі. Другу ампутували. Відкрилися старі сибірські рани, коли ноги перев’язував брудною ганчіркою. Почалася гангрена. Дрогобицьким лікарям довелося забрати частину ноги вище коліна. І він знову не здався. Регулярно відправляв Службу Божу в церкві, справляв всі інші ритуальні заходи. Ходив до парафіян на милицях. Знову відкривалися рани. Лікував і терпів. І не признавався, що його щось болить. Переймався чужими клопотами.
Коли запитували його про життя, то філософськи мовив:
— Життя — це ловля (піймання) вітру. Ловиш, ловиш, а хіба хтось спіймав вітер?
Жив під постійним наглядом. Не тільки офіційних органів, а своїх парафіян, яких вербувала спецслужба для того, щоб скомпрометувати, дискредитувати його, вороже настроїти проти нього паству. Скільки різних прикрих трафунків довелося йому пережити від тих, кого навчав любити ближнього, кого вчив заповідей Божих. Різне було: то принесуть якусь неприємну річ до хати, то віз перекинуть із священиком, то дозволять собі грубо виступити в храмі. Та більшість людей прихильно ставилися до о. Степана Граба.
Ось як пригадувала жителька Стебника Марія Дашко, дружина Миколи Дашка — автора невеликої книжечки про Стебник, де є коротка розповідь про отця Граба: “Таких людей, як отець Граб, в Стебнику, а може в цілій околиці не було. За його скромністю скривалася велика мудрість, він знав практично все, прогнозував події, говорив, що все так не буде. Прийде кінець і Московській імперії. Говорив це чоловікові, з яким був щирим і великим приятелем.
Збиралися в моїй хаті, або на плебанії, де жив отець. Мав бібліотеку, з різних кінців привозив книжки, багато читав, деякі книжки так ховав, щоб ніхто не знав.
З бідних не брав грошей за похорон. Пригадую, як сирота ховала свою маму, а батько загинув на війні. Назбирала трохи грошей і прийшла заплатити за похорон. Отець Степан не взяв грошей, а витяг з кишені ще свої гроші і дав бідній сиротині, яка розплакалася”. Таким був о. Степан Граб — священик, котрий вінчав Степана Бандеру з Ярославою.
Степан ПАВЛИШИН, газета “Наш край” (м. Мостиська), №42 (1724)
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу