Фрагменти 410-річної історії Середнього Угринова

Опубліковано: 2013.09.27 | Коментарів: 0 | Переглядів: 654

Тривалий час вважалось, що роком першої письмової згадки про Середній Угринів є 1605-ий (ця дата була зафіксована в томі “Історії міст і сіл Української РСР”, присвяченому Івано-Франківській області, та повторена в другому томі “Нарисів історії Прикарпаття: XVI-перша половина XVII ст.” Володимира Грабовецького). Однак реальні факти свідчать, що є всі підстави вважати Середній Угринів, як мінімум, на два роки старшим!

Загальновідомо, що, окрім Старого і Середнього Угриновів, існував ще один Угринів під Чорним Лісом над річкою Бережницею — Угринів-Слобода. Пізніше це село стало основою для розвитку такого багатолюдного поселення як Петранка. З самих назв зрозуміло, що хронологічно найстаршим із трьох місцевих Угриновів є Старий Угринів, пізніше виник Середній Угринів, а вже вихідці із нього, які освоювали нові угіддя, “відвойовуючи” їх у лісових масивів і дістаючи за це тимчасове звільнення від повинностей та податків, заснували Новий Угринів або Угринів-Слободу. “Литературный сборникъ издаваемый Галицко-рускою Матицею” за 1872-1873 роки, що вийшов із друкарні Ставропігійського Інституту під управлінням Стефана Гучковського в 1874 році, на сторінці 402 подає 1603-й рік за дату заснування Угринова-Слободи. Середній же Угринів є, як мінімум, ровесником Угринова-Слободи, а, скоріш за все, значно старшим.
Опосередковані свідчення та усні перекази, що побутують як в Угриновах, так і в Петранці, дають переконливі підстави вважати, що угринівське коріння доходить до тих років, коли ще існувало на галицьких землях королівство Русі, яке мало складні та інтенсивні взаємини з татарами та уграми. З останніми, найімовірніше, й пов’язане походження самого топоніма “Угринів”… Але те, що в цьому році мали відзначати хоча б 410-ту річницю документально підтвердженої письмової згадки про Середній Угринів, вже не викликає жодних сумнівів! Кількастолітнє іноземне панування було не дуже сприятливим для збереження історичної пам’яті та її матеріальних носіїв — документів. Ні полякам, ні австріякам не вигідно було шукати чи зберігати докази давнього існування розвинутих населених пунктів у ті часи, коли про майбутніх володарів Галичини в історичних джерелах ще й згадки не було.

Окупанти безапеляційно твердили, що вся історія цивілізації в нашому краї починається саме з їх приходу сюди, а до цього тут не було нічого і майже нікого. Таку ж політику в цій сфері продовжувала “совіцька влада”. У радянські часи майже аксіомою вважалося, що тільки з “визволенням” Західної України та її підпорядкуванням СРСР тут почався інтенсивний соціально-економічний та культурний розвиток, до того панував суцільний занепад. Чи так було насправді, можемо прослідкувати на прикладі того ж Середнього Угринова. Яскраво відображають реальний стан речей цифри, наведені в наступному нововиявленому джерелі. Йдеться про рідкісне видання, що побачило світ у Німеччині в 1983-му році зусиллями цілого гурту науковців діаспори під орудою знаного українського вченого Володимира Кубійовича, однак на Україні досі майже невідоме — “Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939”. Подані тут на 176 сторінках А-5 формату та доданих детальних картосхемах дані цілковито спростовують цілий ряд міфів, які десятиліттями поширювалися комуністами. Всі ми неодноразово чули про те, що саме нова радянська влада принесла галичанам загалом, а в т.ч. і бойкам Калущини, справжнє соціальне та національне визволення. Буцімто до того, за міжвоєнної Польщі, в Галичині українці були в беззастережній меншості в усіх містах та в багатьох селах, особливо в більших, та й самі ці села були осередками повної безнадії. Багато в чому така тенденція ніби-то підтверджувалась офіційною статистикою Другої Речі Посполитої.


У вищеназваній книзі за базу відтворення міжнаціональної палітри нашого краю наприкінці 30-их років минулого століття взято співставлення різносторонніх даних як мінімум з двох-трьох джерел, особливе місце займають показники, зібрані про тутешню людність в 1943 році тодішньою німецькою адміністрацією дистрикту “Галичина” Генеральної Губернії. Візьмемо для прикладу етнічну статистику тодішнього Калуського повіту: з усіх 109 тис. жителів, українців було 87 тис., поляків — 8,6 тис., давніших польськомовних поселенців — 1,6 тис., міжвоєнних колоністів, жидів — 6,6 тис., німців — 1,4 тис. Була ще така особлива релігійно-етнічна група як “латинники” (3,7 тис.), яких поляки завжди автоматично зачисляли до свого народу, насправді ж це були українці за походженням, які під тиском і спокусами влади переходили на римо-католицький церковний обряд і формально визнавали себе належними до державної нації Речі Посполитої. На Калущині найбільше “латинників” було в таких близьких до Угриновів селах як Бережниця — 680 та ПІдмихайля — 550. А ось — і демографічна картина самого Середнього Угринова в 1939 році: українців — 1570 осіб, латинників — 5, жидів — 15. З одного боку, впадає в око, що знайшлися окремі запроданці й поміж середньоугринівців (для порівняння, в Старому Угринові, на противагу 920 тогочасним українцям-греко-католикам, не зафіксовано ЖОДНОГО “латинника”). З іншого боку, якщо взяти до уваги, що населення сучасного Середнього Угринова тепер вже складає заледве 7,5 сотень осіб, то бачимо, що напередодні приходу “червоних визволителів” ця громада була, по-перше, вдвічі (!) потужнішою за чисельністю, по-друге, чужинців та їх прихильників тут майже не було.


На те, чому така доля спіткала Середній Угринів після “золотого вересня”, проливають світло окремі фрагменти нещодавно записаних для фондів Угринівського музею спогадів тутешньої уродженки, а тепер мешканки львівської Сокальщини — Марії Степанівни Василів (з народження — Кравець). Особливо бурхливими, за словами п. Марії, були 1939-1952 роки. “Перші совіти” перед своєю втечею виарештували найактивніших місцевих хлопців, про декого з них після того ніхто нічого вже не чув. Німці відзначились у Середньому Угринові порівняно менше, але страшного удару завдали селу їх союзники — угорці. “Це було десь перед самими жнивами. Я в Матусівці була з худобою”, — згадує М.Василів, — коли увиділа, що з боку Петранки над селом все більше йде дим і чути крики, а то й постріли. Молодший брат виніс мені молодої бульби. Вже доходили до нашої середини, як ми кинулися бігти до хатів, але то було вже пізно, мадяри вже були там… А тато мій, коли вни ходили по подвір’ю, сидів закритий в хаті, мама заховалась в корчах за городами. Якби були запалили господарку, мама би мусіла йти відкривати тата, аби не згорів заживо — певно би повбивали обох. Нам крикнув, що на село напали мадяри, сусід Федьо Амбросів, який був у партизанці. Ми кинулись тікати через Ями під Старим Угриновом на Завій, а далі — в Грабівку, там станичною була наша двоюрідна сестра… На наших очах з її загороди партизани збирались на Угринів — рятувати людей, бо їм повідомили, що мадяри всіх зігнали вище старої школи і будуть розстрілювати… Можна сказати, що спас всіх ксьондз о. Микола Перепічка. Він попросив мадярського офіцера, щоби людей перед смертю висповідати. А в той час хлопці з лісу вспіли вбити їхнього командира. І мадяри поскакали на машини і повтікали, а людей лишили, бо думали, що тих партизанів прийшло дуже багато… А їх було кілька осіб! Того ж року, як вернулись совіти, пройшла облава “Червона Мітла”. Тата забрали, повели пішки під охороною з псами в Старий Угринів, закрили в одній з хат в центрі села, а потім — вивезли в Караганду. Там він дістав тиф, оглух, був дуже слабий. Коли йому дозволили вернутися на Україну, то ми вже були на Львівщині”.


Драматичним і навіть трагічним багато в чому було переселення всього Середнього Угринова на західні землі прикордонні. Досі вважалося, що ці села до того були польськими. Та вже названа книга В.Кубійовича свідчить про наступне: національний склад сіл, де були розселені новоприбулі середньоугринівці, був перед тим таким: тамтешній Угринів: українців — 1,2 тис, поляків — 60, а “латинників” — 410; село Русинь (відповідно — 440;20;160); Лубнівка (460; 30; 220); Лещків (390; 120; 220)… Багатьох українців вивезли з західної Львівщини “в Польщу” (а по суті на ті ж споконвічні українські землі, які чомусь Сталін вирішив віддати полякам) і проголосили їх поляками. А тих українців, поміж них і угринівців, яких “добровільно” поселяли на спустілі угіддя на самій Львівщині, також відривали від рідних домівок і намагалися повністю зденаціоналізувати і зламати психологічно, щоб в майбутньому вони вже були нездатні на будь-який спротив… До честі середньоугринівців, вони витримали всі випробування, більшість через роки, всупереч заборонам, повернулись на свою малу батьківщину… Як розповідають старожили, все починалося з того, що в “делегації”, яка попередньо їхала на Львівщину для огляду майбутніх місць проживання, обрали лояльних до нового комуністичного ладу селян. Подейкують, що їх чи то підкупили, чи то заохотили в інший спосіб. Бо, повернувшись зі Львівщини, вони дуже вихваляли переваги переїзду на нові землі.
Далі угіддя самого Середнього Угринова поділили між сусідніми селами, де “зав’язували” колгоспи. На керівні посади тут висували не за розумом чи за добру роботу, а тих, хто готовий був вірно служити “совітам”. З тих, хто відрікався від свого роду, вступав у партію-комсомол, руйнував церкви і каплички, формували новий “актив” села. А тих, хто чесно працював, але не вихваляв комуно-більшовицький рай, піддавали гонінням та переслідуванням.


Всі чужинці з українців намагалися всіма засобами зробити зрадників. І служити новій владі треба було беззастережно, відкинувши усіляку національну гідність і вільнодумство. Показовою є доля одного з перших угринівців, який спочатку повірив у “світлі ідеали”, проголошені радянською владою. Ще коли в 1939 році в Галичину прийшла Червона Армія, було “обрано” делегатів на “Народні Збори” Західної України. Одним із делегатів став представник сільської бідноти Іван Данів з Середнього Угринова. Однак на делегатів покладалися суто формальні завдання, насправді ніхто від них не чекав якогось висловлення думок і народоправства.
За спогадами інших учасників Зборів, І.Данів у поїзді до Львова дозволив собі висловлювати сумнів, чи потрібна нашому краю нова влада, яка перед тим організувала Голодомор на сході України і чи варто буде голосувати за приєднання до СРСР на наступному засіданні… По приїзді до Львова більше його ніхто не бачив… Так і щодо всіх інших наших краян було випробувано репресивну машину. Задурманювали брехливою комуністичною пропагандою про численні “блага”, принесені владою Рад прикарпатцям (а насправді, як згадувалося вище, населення Середнього Угринова було зменшено наполовину). Хитро подачками, благами заманювали тих, хто зголосився служити червоним поневолювачам.
Тому колишня колгоспно-партійна номенклатура, що зросла на поті та крові скривджених репресіями та депортаціями земляків, та її нащадки — послідовники ще довгий час каламутили та й продовжують каламутити воду в наших селах. Адже цим людям, які “за шмат гнилої ковбаси” зрадили своїх земляків, свій народ, було надано всі преференції: матеріальний достаток, перспективи й кар’єрні можливості для їх дітей і т.д.


На жаль, часто-густо, наші люди, будучи щирими патріотами своєї нації, не можуть відрізнити щирого вболівання за долю нашої спільноти від оманливо-замаскованих маніпуляцій. Саме наслідком таких необдуманих амбіцій та підступних інтриг можна вважати розколи та протиріччя у Середньому Угринові на релігійному грунті, що вилилося в створення в селі двох окремих цвинтарів для православних і греко-католиків!
Всі ніби й розуміють, що це аномалія, яка характеризує громаду не з кращого боку, але тоді не вистачило комусь розважливості, комусь наполегливості протистояти намовам окремих осіб, які керувалися чим завгодно, тільки не глибокими релігійно-патріотичними почуттями і громадськими інтересами. Історію для того треба вивчати та зберігати, щоб не повторювати помилок минулого.
А водночас, на прикладі попередніх поколінь, що вистояли в час набагато складніших випробувань, переконуємося, що народ, який все це витерпів — ніхто не зламає! Ця віра і впевненість, закорінена в складних та драматичних сторінках історії, дає надію на добре майбутнє всього краю, а зокрема й такої його унікальної часточки, як славне прикарпатське село на межі Бойківщини — Середній Угринів!

 

Тарас Федорів, ГО “Бандерівське Земляцтво”

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу