Трудові невільники Великого Рейху (спогади кропив’ян)

Опубліковано: 2013.05.08 | Коментарів: 0 | Переглядів: 936

Велика Вітчизняна війна — це, перш за все, героїчні та трагічні долі тисяч людей. Поряд із фізичним винищенням населення німецька окупаційна влада у 1941-1944 рр. насильно виганяла працездатних людей, переважно молодь, на роботу до Рейху. Загалом скуштували гіркого хліба на чужині 2,4 млн. остарбайтерів, у тому числі 2,2 млн. українців.
На непосильну роботу на чужину було вивезено і чимало мешканців Калущини. Більшості з них уже давно немає серед живих: хтось помер молодим — далася взнаки важка праця, інші — теж уже за межею вічності. Та й не дивно: багато років сплило — ось уже 68-у річницю перемоги відзначаємо. Поділилися спогадами з “Вістями Калущини”, як було там — на примусових роботах у Німеччині, остарбайтери — жительки с. Кропивник 82-річна Марта Луців та 89-літня Анастасія Барнич (Паньків).
“Зазвичай на примусові роботи забирали старшу молодь, а я була ще дитиною — мені не було й 11, — пригадує Марта Іллівна. — Просто була рослою дівчинкою, і мене забрали у вересні 1942-го разом із старшою сестрою Катериною. Їхали довгих два тижні, везли нас у холодних товарних вагонах без будь-яких зручностей. Їсти давали один раз у день якусь рідку юшку у маленькій мисці. Катеринка слідкувала, аби я теж отримала свою порцію, бо я була так змарніла, така страшна стала, що думали, що не виживу”. У Німеччині дівчинка майже 3 роки важко працювала у господарів на полі — робила все, що накажуть: садила, сапала, збирала урожай. Працювати часто доводилося без вихідних. “Найгірше, що було — то холод, — каже. — Одягали нас погано, тож і мерзли на полі. Особливо восени, коли потрібно було збирати врожай”. У Німеччині Марта пробула ледь не до Перемоги — невільних робітників визволили радянські військові. “Назад їхати було набагато легше, і не тільки тому, що додому, а не на чужину. Солдати добре до нас ставилися: годували, були умови, щоб скупатися. Повернулася до Кропивника я напередодні Перемоги — у травні 1945 року”. “Важко ми працювали у Німеччині, — підсумовує Марта Іллівна, — але й не легше було після повернення додому: те ж поле, та ж робота. І так усе життя. Пенсія маленька, добре, що сини допомагають (п. Марти виховала 6 дітей, — авт.)”.


Мобілізація на роботу до Німеччини часто нагадувала полювання. У ролі людоловів виступали службовці окупаційного апарату, яким надавали допомогу військові частини й каральні органи. Поставка невільників відбувалася за розкладками на гебіти, міста і села. Старостам сіл щомісяця надсилався план щодо кількості осіб, яких необхідно було відправити до Німеччини. “У 1941-му, мені тоді було 17, до хати прийшов війт, — розповідає Анастасія Олексіївна, — і повідомив, що так як наша сім’я багатодітна, ми повинні дати з хати 3 молодих людей на роботи до Німеччини. Поїхала я та двоє братів — Микола 1927 р.н. та Іван 1922 р.н. Привезли нас під саму Францію до Людвігсгафена (Людвіґсгафен-на-Рейні, земля Рейнланд-Пфальц, — авт.) — на такий собі ринок, куди приїжджали бауери (німецькі ґазди, — авт.), щоб вибрати собі робочу силу. Івана, бо він був уже дорослим, взяли на роботу на завод, а нас з Миколою забрали різні господарі, але в одне село — Мавдах, тож ми часто бачилися. Микола фірманив, а я робила, все, що потрібно в господарстві — доїла корів, поралася на городі. Не можу сказати, що до мене погано ставилися. Так, працювати було доволі важко, але бауери також не відпочивали. Всю сільськогосподарську продукцію вони віддавали на фронт, залишаючи собі дещицю. У сім’ї чоловіків не було — баба була вдовицею, чоловік старшої доньки — на війні (він там і загинув), а з молодшою я навіть товаришувала. Після більш як трьох років важкої праці нам з Миколою вперше дали відпустку і дозволи поїхати на Україну. Ніхто і не сумнівався в тому, що ми повернемося — не ті тоді часи були. Але так співпало, що тільки ми опинилися на рідній землі, як в той час радянські війська почали здобувати перемогу за перемогою. Тож і повертатися нас ніхто не змушував. А от Іван, якому на заводі відпустки не дали, додому так і не повернувся. Річ у тому, що після перемоги над фашистською Німеччиною Людвігсгафен окупували союзні війська. Тож брат разом із своєю майбутньою дружиною виїхав до Англії, звідти — до Канади. Там він і помер в 1970 році, так більше і не побувавши на Україні, у рідному Кропивнику”.
 

Спогади записала Наталія ПАВЛЕЧКО

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу