60 років тому Кадобна була повністю виселена

Опубліковано: 2011.12.16 | Коментарів: 0 | Переглядів: 619

Основною причиною виселення було те, що навколо Кадобни — ліс, там діяли загони УПА, які мали підтримку місцевих мешканців. Тож, щоб позбавити оунівців такої підтримки, енкаведисти вирішили вислати кадобнянців на південь. Як це було, кореспондентові “Вістей Калущини” розповіли старожили, яким довелося пережити нелегкі дні у 1951 році.

— Це було 1 липня 1951, неділя, — пригадує Катерина Петрівна Романів. — Люди були в храмі на Богослужінні, аж ось приїхав п. Галів, начальник Долинського повіту (тоді ще Кадобна не належала до Калущини), і зачитав указ, згідно з яким всіх кадобнян негайно виселяють у Миколаївську область.

 

— Той начальник приїхав з охороною, боявся, напевне, — каже 85-річний Василь Васильович Лилак. — Взагалі-то вважалося, що ми, нібито, добровільно переїжджаємо. Нас навіть примушували підписуватися, що згідні їхати. Але хто ж добровільно хотів покидати будинок, город, усе нажите важкою працею? А виїжджати мусіли, бо інакше могли потрапити не на південь країни, а до Сибіру. Правда, хто мав родичів у Кропивнику, Степанівці, Сівці та інших селах, переховувався там.

А я з сім’єю мусів переселятися, дитині тоді всього 5 місяців було. Втекли ми із заслання у 1953 році; на Дмитрія, 8 листопада, приїхали додому, цілували землю зруйнованого рідного села. Хоча не тільки хати не було, а навіть води набрати ніде — криницю землею засипали та гіллям закидали. Тож відразу, як приїхали, жили по 3-4 сім’ї в одній хатчині. Документам нам, як біженцям, не видавали, а без них нікуди не брали на роботу. Але якось вижили, дітей виростили. І щасливі, що живемо на рідній землі.

 

— Коли нас виселяли, я тоді вагітною була, чекала на другу дитину, тож разом із родичами — татом, мамою, чоловіком та братами — не змогла поїхати, — продовжує Катерина Романів. — Вони в той час уже чекали на відправку в Миколаїв на станції в Креховичах. Зі мною залишилися донечка і свекруха. Ось так і народжувала я свого Василька 14 липня: у мене перейми, а в цей час учні з Брошнівського ПТУ (не з власної волі, також виконували чийсь наказ) руйнували дах на моїй домівці, як зрештою і на інших добротних селянських хатах. Тоді у Кадобні зосталося лише кілька старих, непридатних для життя будівель. Діватися було нікуди. Але мій тато повернувся в село, і забрав мене з дітьми і свекрухою, а ще сусідку Настуню, яка також у той же час народила близнят. Так от, позапихали (іншим словом не скажеш) нас у товарняк, я з немовлям на руках, а їхати довелося аж два тижні. Усі потерпали від голоду, спеки і задушливого запаху, хотіли пити…

Привезли нас на ту “кукушку” (станція, — Авт.), посходилися “покупці” (голови колгоспу) і розібрали до себе на роботу. Мою сім’ю привезли у с. Лагодовка Владимирівського району, поселили там, де курей тримали. Умови жахливі були. Хотілося головою об стіну битися, але ж треба було якось виживати. Слава Богу, що місцеві добре до нас ставилися (ще б пак, адже наші люди завжди були працьовитими!). Співчували нам, навіть запрошували до себе жити. Але дехто й ображав, обзивав “бандерівцями”.

Там, у Лагодовці, у мене народився другий син Іван. На Миколаївщині залишилися мої брати Іван та Михайло, адже там вони зустріли своїх других половинок і одружилися. Не повернулися з чужини мої батьки та свекруха — там їхні могилки. А ми з чоловіком і дітьми приїхали додому на початку 1954 року. Зима. А в селі — жити ніде. Тож спочатку оселилися в родичів у Кропивнику, потім у рідному селі в діда Юрася. Він і помагав нам: був гарним теслею, за це йому платили — хто гроші, хто продукти. Я працювала в колгоспі, а чоловік — у лісі. А донечка за цей час колисала малечу. Чоловік незаконно (а що було робити!) потроху возив з лісу дерево, і ми поставили над берегом хатчину. От так і прожили вже в рідному селі, на рідній землі, все життя.

 

— А я в той час ще дівувала, мені було 22 роки, — розповідає Анастасія Григорівна Урус (Попович). — Батьки мої померли рано, сама доглядала молодшого брата, тож наймитувала в Брошневі. За гроші, здобуті важкою працею, збудувала хатчину. Яка тоді щаслива була! А прийшли бурсаки і заваляли її, хоча б якийсь патичок лишили мені на пам’ять, — втирає сльози пані Анастасія. — Привезли нас у Владимирів. Нас із братом взяла жити до себе одна добра жіночка. Її син служив на той час в армії. І вона дуже хотіла, щоб я стала її невісткою, мовляв, такої моторної і хазяйновитої дівчини їй якраз треба. Завжди мені готувала смачні сніданки та вечері, заставляла пити козяче молоко. Але в мене був хлопець — земляк Микола, який також був виселений у Миколаїв. Він разом із своїм знайомим Дмитром Фреєм майже відразу втік додому, але перед тим повідомив мене, що Дмитро на початку 1954 року ще раз приїде на південь, тож щоб я була напоготові. Отак одного вечора разом з братом ми і втекли додому — у Кадобну.

 

Марія Михайлівна Білецька — моя наймолодша співрозмовниця. У 1951 році їй було 12. На той час вона жила тільки з бабусею, адже маму ще під час війни вивезли в Німеччину, тож і виселили її разом з бабцею. Пригадує, як у Миколаєві їх зі школи посилали збирати бавовну: на шию вішали торбинки, і так від ранку до вечора ходили з ними по полю. Але довго там родина не затрималася: втекли зимою 1952 року. Як і багато інших кадобнян, зупинилися в родичів у Кропивнику. Поки мешкали там, поволі зводили хату. Але будинком це назвати можна було тільки умовно — чотири стіни, збиті з таких-сяких патиків. У хаті — стіл, лавка, на якій і спали, вкрившись веретою. Важко було. Але рідна земля — це мама, а чужа — мачуха.

Минули роки. Село відбудувалося, розквітло: великі красиві будинки, відремонтована школа, минулого року відкрили новий Народний дім, освітлені дороги. І не скажеш, що 60 років тому воно було вщент зруйновано. Але ті, хто пам’ятають те лихоліття, дякують Богові за повернення додому і моляться, щоб схожі ситуації не траплялися більше ніколи.

Наталія БАРНИЧ

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу