“Вінчав нас у лісі біль життя всесвітній...”

Опубліковано: 2011.10.27 | Коментарів: 0 | Переглядів: 339

65 років тому, 31 жовтня, у криївці на “Яворині” загинули “Роберт” і його дружина Антоніна Король

Дружина провідника Антоніна Король (1922-1946 рр.) народилася у Войнилові в сім’ї Юліана Короля, начальника пошти. Крім неї, у сім’ї виховувалося ще двоє дітей від першого шлюбу матері. Чоловік Іван Юрочко загинув у роки першої світової війни. Вчилася у Войнилівській школі і виділялася серед ровесниць добрими знаннями і лагідною вдачею. Під час навчання стався випадок, який звів її з майбутнім чоловіком Ярославом Мельником, уродженцем с. Бережниця.

Це трапилося в 1937 р. Кілька гімназистів їхали возом на навчання у Рогатинську гімназію. І так сталося, що біля хати Королів злетіло колесо. Поки фірман порався з колесом, хлопці зайшли на подвір’я напитися води. У той час біля криниці була Тося. Між молодими людьми зав’язалася бесіда, лунали жарти і сміх. На цю бесіду виглянула з хати мати Антоніни і, взнавши причину, запросила гімназистів до хати почастувати молоком. Прощаючись, Ярослав сказав, що коли Антоніна підросте, то стане його дружиною.

— Рано їй заміж, — відповіла мати. Їй тільки п’ятнадцятий рік буде.

— А мені вісімнадцять.

Може, це був наївний юнацький жарт, але що було обіцяне, те сповнилося в майбутньому.

Після закінчення школи Антоніна вчилася в Рогатинській гімназії і за наполяганням батьків закінчила вчительську семінарію. Але з дитинства вона мріяла про професію лікаря. Ще малою ходила з сумкою, на якій був нашитий червоний хрест, і надавала допомогу жителям Войнилова. Мала список найбідніших мешканців, немічних людей, сиріт і калік, розумілася на ліках і купувала їх в аптеці за батькові гроші.

Тося все-таки вмовила батьків відпустити її на навчання до Львова на медика. Одного разу випадково зустріла на вулиці Ярослава. За час, що минув від першої зустрічі, Ярослав не забув Антоніну і свого захоплення дівчиною. У його житті відбулося ряд важливих подій. За активну участь в юнацькій організації ОУН його виключили з гімназії. Він закінчив тримісячні вчительські курси, підготувався і поступив на філософський факультет Львівського університету.

Важливі події відбувалися в цей час у світі. Темні і грізні хмари збиралися над Європою. Європа жила в передчутті воєнної грози, яка й розпочалася нападом Німеччини на Польщу. Ця війна внесла зміни в життя населення Західної України. Сюди були введені радянські війська і територія була приєднана до Радянського Союзу. В ОУН появилося нове завдання: боротьба за волю України з новою владою.

Випадкова зустріч Антоніни і Ярослава у Львові стала знаковою подією. Молоді люди почали зустрічатися. Антоніна під впливом Ярослава вступила в ОУН. Але їхні зустрічі були перервані. Ярослав змушений був залишити Львів, рятуючись від арешту НКВС. Його призначили референтом Калуської округи, а потім Коломийської, і він поринув у роботу. Після нападу фашистської Німеччини на СРСР на Україні появилися нові окупанти.

Зустрічі Антоніни і Ярослава відбувалися нечасто. Ще рідшими вони стали, коли Ярослава призначили провідником Станіславщини. Тепер він мав псевдо “Роберт”. Антоніна поїхала студіювати медицину в Прагу, бо у Львові ситуація була надто тривожна. Німці зазнавали поразок на фронтах, відступали і свою злість за невдачі зривали на мирному населенні. Облави, розстріли, відправлення людей у концтабори і на каторгу робили перебування у Львові небезпечним.

Після звільнення Галичини від німецьких окупантів Антоніна у вересні 1944 року відновила навчання у Львівському медінституті. Випускні екзамени здала успішно. На початку серпня 1945 р. поїхала у Львів отримати диплом. Але коли проїжджали біля лісу, то звідти вийшли чотири повстанці і запитали:

— Ви лікарка?

— Не зовсім, бо ще не маю диплома.

— Ідіть з нами. Пораненим потрібна допомога.

— Але я не маю при собі ні бинтів, ні ліків.

— У нас все є, лише ви потрібні.

Антоніна пішла з ними і додому не повернулася. Про цю зустріч розповіла служниця Стефа, яка їхала з Антоніною у Львів. Так почалося для Антоніни партизанське життя. Отримала псевдо “Таня”. Вона лікувала поранених і хворих, була куховаркою і прачкою, друкаркою і стрільцем. Тепер Антоніна була разом з Ярославом, з яким побралася в церкві села Грабівка. В січні 1945 р. стався випадок, який мало не обірвав її життя. Біля с.Завій, де був бій з облавниками, вона надавала допомогу пораненим. На допомогу військовим частинам прилетіло 5 літаків і стали бомбити ліс. Осколками в кількох місцях пробило її медичну сумку, але, на щастя, Антоніну не зачепило. Вона відбулася переляком. Взнавши про це, “Роберт” заборонив їй брати участь в боях. “Таня” на той час вже була вагітна. Вона відтоді перебувала біля нього і працювала друкаркою.

У бункері “Таня” народила своїх близняток: дівчинку і хлопчика, маленьких і кволих. Звідки могли мати здоров’я? Бункер — це бункер, без сонця, без свіжого повітря, при поганих харчах. У бункері охрестили дітей. Ярослав вибрав ім’я для сина.

— Сина назву Романом, бо слово роман — це кохання двох людей. Ім’я для дочки вибрала Антоніна.

— Нехай донька буде Вірою, бо вірю в кращу долю мого народу. Вірю в Бога і в Україну.

Не було чим годувати дітей. Пережований хліб з цукром зав’язували в чисту полотнину і клали немовлятам у ротики, щоб не плакали. Партизани ходили в села і приносили дітям молоко. Допомагала Юлія Ганущак (з с. Довпотів), яка очолювала Крайовий Червоний Хрест. Вона передавала в криївку ліки, риб’ячий жир, вітаміни, але дітям дуже бракувало сонця, свіжого повітря, тепла і материнського молока. Малий Ромчик хворів і “Таня” вирішила поїхати в Суботів (Галицький р-н) до своєї подруги по вчительській школі, яка мала малу дитину. Щоб нікого не наражати на небезпеку, поїхала сама, переодягнувшись гуцулкою. З Болехова до Калуша — поїздом, з Калуша до Галича — автобусом, а до Суботова — пішки. Їхати було важко, бо був літній спекотний день, штовханина, курява. Дитині ставало все гірше. І коли добралася до подруги Мирослави, виявилося, що дитина вже померла. Поховала дитину на сільському цвинтарі. А сама вернулася в бункер, бо треба було рятувати Віру.

Порадившись, вирішили віддати Віру тимчасово до жінки в с. Мізунь, яка мала маленького хлопчика. Але хтось доніс, що в селі перебуває бандерівська дитина і Віру довелось звідти забрати. Було тривожно. В одному бою пораненим попав у полон слідчий СБ “Лиман”, який знав місце розташування криївки “Роберта”. Він міг не витримати катувань. Тому “Робертя” вирішив відправити дружину з дитиною в село і вмовляв, щоб вона не поверталася в криївку. Але “Таня” відповіла, що вона давала присягу і залишиться з ним до кінця.

Підшукали жінку в селі Слобода Болехівська Ганну Бучко. Вона мала троє малих дітей. Думали, що Віра перебуде в неї, поки не одужає. Антоніна переодяглася циган-кою і понесла дитину. Вірі в той час було 7 місяців. Прощаючись з Ганною Бучко, назвала ім’я дитини, адресу батьків і залишила золотий медальйончик. Вона ніби передчувала, що це її останні хвилини перебування з дочкою.

Як і передбачав “Роберт”, “Лиман” не витримав катувань і виказав місце розташування криївки. Він не знав, де саме знаходиться бункер, але сказав, що це гора Яворина біля села Липа Болехівського району. Гору оточили солдати військ НКВС. Повстанці відстрілювалися, знищили секретні документи, а потім і себе. Так в похмурий осінній день 31 жовтня 1946 року обірвалося життя провідника Карпатського краю “Роберта” та його дружини “Тані”, уродженки Войнилова Антоніни Король.

Після загибелі Антоніни чекісти прийшли в господарство Королів. Юліана вдома не було, а мати Анастасія пекла хліб. Її забрали, щоб вивезти в Сибір, але по дорозі їй вдалося втекти. Одинадцять років вона переховувалася по різних селах від караючої руки радянської влади. Також був заарештований Юліан. Його відвезли в Калуш і там намагалися вивідати дані про керівників ОУН. Від постійних побоїв він втрачав свідомість. Переконавшись, що Юліан помирає, його викинули на вулицю. Добрі люди доправили Юліана до Войнилова. Хата вже була конфіскована. Довелося доживати останні недовгі дні у прийомного сина Михайла.

А тепер кілька слів про долю дитини. Віра зростала в карпатському селі Слобода Болехівська в сім’ї Ганни Бучко і до семи років навіть не здогадувалася, що це не її сім’я. Михайло Юрочко, брат Антоніни по матері, працював в горах на заготівлі лісу. Один чоловік, взнавши, що він із Войнилова, сказав, що у його родички виховується дитина з родини Анастасії Король. Михайло вирішив забрати дитину сестри, хоч у його сім’ї було шестеро дітей. Але за першим разом забрати дитину не вдалося. Віра не хотіла їхати у Войнилів, бо вважала Ганну Бучко своєю матір’ю. За другим разом вона погодилась, бо їй пообіцяли купити червоні сандалики. Так вона стала сьомою дитиною в багатодітній сім’ї Юрочків. Для того, щоб пояснити появу в сім’ї семирічної дитини, придумали легенду, ніби Михайло, перебуваючи на лісозаготівлях, мав коханку, яка і народила від нього дитину. А через сім років привезла дитину і лишила на порозі, бо захворіла на сухоти. Мовляв, винна дитина, що на світ народилася? Тож нехай Михайлів гріх росте разом з іншими діточками. Поява дитини в сім’ї Юрочків викликала багато розмов і пересудів. Але дитина була записана на ім’я і прізвище батька і розмови поступово вщухли.

Віра навчалася у Войнилівській школі, а свою бабцю Настю вперше зустріла, коли вже була в 4 класі. З того часу вони не розлучалися, жили разом у кімнатці, яку винаймали у священика Тауцького. Після закінчення школи вступила до медучилища, але не було грошей на навчання, бо бабця отримувала пенсію 18 карбованців. Тому влаштувалася на роботу різноробочою в будівельну організацію в Калуші. Через рік перейшла працювати лаборантом в трест “Хімметалургбуд”, вступила на вечірнє відділення хіміко-металургійного технікуму.

Там зустріла свого судженого Михайла Тимчишина і вийшла за нього заміж. У них народилося двоє дітей — син Ігор і дочка Оксана. 1991 рік докорінно змінив її життя. Посмертно були реабілітовані її батьки: Ярослав Мельник (Роберт” ) і Антоніна Король (“Таня”), а також дідусь Юліан і бабуся Настя. З труднощами, але вдалося повернути конфіскований будинок, сад і город дідуся Юліана Короля. З того часу сім’я проживає в ньому. Син Ігор працює шофером, дочка Оксана закінчила юридичний факультет Львівського університету і працює юристом у Калуській районній раді. Тішиться бабця Віра онуками Арсеном, Тарасом і Ромчиком.

Кожного року в липневі дні їздить Віра в урочище Розтоки біля села Липа Долинська, бо тут відбувається традиційна патріотична акція “Яворина” зі вшанування пам’яті героїв старшинської школи УПА “Олені” та провідника ОУН Карпатського краю Ярослава Мельника-“Роберта”. Як спогад про батьків стоїть у Войнилові пам’ятник, побудований у 2007 р.

Роман Цюп’як, вчитель Войнилівської ЗОШ І-ІІІ ст.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу