У Довпотові пам’ятають про бій з німцями

Опубліковано: 2010.05.13 | Коментарів: 0 | Переглядів: 255

Він добре пам’ятає страшні буремні події, коли горіли Копанки і захищався Довпотів, не гірше розбирається в сучасних подіях, більше того — деякі з них висміює в авторських сатиричних рядках. Своїми спогадами і віршами поділився зі мною, відповідно і зі всіма читачами “Вістей Калущини”, житель села Довпотів, учасник бойових дій в Чехословаччині Іван Мирон.

— Я хочу, щоб знали жителі Довпотова та усього Калуського району свою правдиву історію, — розпочав розмову пан Іван та відразу зачитав авторські рядки:

Заманюють нас сусіди у ЄЕП і СНД.Що доброго українцям ця приманка принесе?Обіцяють нам Медведєв, Путін, Жириновський: Все в нас буде українське, лиш батіг — московський.

А колись, за словами Івана Мирона, було зовсім не так, Кожен боровся за свою державу, за своє рідне село.

— Розповім один випадок, який в’ївся в пам’ять і не дає спокою й до нині, — розпочинає Іван Мирон. — Мені було тоді лише 8 років, але як зараз бачу перед очима картину, коли наші партизани-бандерівці розстріляли машину з німцями. Пригадую, надворі сутеніло, в хаті світила лампа, коли почалася стрілянина. А це було метрів сто від нашої хати. Коли стрілянина вщухла, бандерівці відразу сказали вибиратися з хати, бо німці можуть приїхати, щоб відімстити за своїх. Тоді мама взяла все необхідне, і ми пішли до її сестри.

В спогадах Івана Мирона виринаються і зойки поранених німців, машина з якими після смерті водія заїхала у кювет і вперлася у великий ясень. До речі, пень від того ясеня ще й досі є в тім рові, наче нагадує нащадкам про те, як їх діди і прадіди захищали рідне село Довпотів.

— Я часто чую, що у бандерівців кров на руках, — обурюється Іван Мирон. — Я б хотів запитати — чия кров? Відповідь напрошується із “Заповіту” Тараса Шевченка “вражая, злая”. Я дуже дивуюся деяким парламентарям, які паплюжать нашу історію про ОУН-УПА. Вони, задурманені комуно-більшовицькою ідеологією, не хочуть бачити істинної правди. Але доки ще є свідки тих подій, можна відновити правдиву історію нашої держави.

До речі, батьки Івана Мирона — Йосиф та Софія Мирон — як і багато інших наших земляків допомагали бандерівцям: носили харчі, одяг, усе, що могли. Напевно, це та побачені в дитинстві події, коли односельчани захищали село, й не дозволили Іванові Мирону одягнути піонерських галстук.

— Не було на мені ні піонерського галстука, ні піонерського значка, — продовжує житель Довпотова. — Таких у школі бунтарів було тоді лише двоє. І хоча я в 5-6 класах був відмінником, у 7 клас не хотіли переводити, доки не стану піонером. На тому моє навчання в школі й закінчилося. Пішов до батька працювати у кузню, де ковалював аж до армії.

Знову ж таки через те, що не став піонером Івана Мирона наказали відправити “туда, где раки зимуют”. Більше місяця в товарному вагоні везли до місця служби — порту Ваніно. Після армії працював у шахті на “Калійному” заводі, пізніше — ковалем, слюсарем, газоелектрозварювальником, електриком. Довелося взяти участь у бойових діях у Чехословаччині.

— Пам’ятаю, — пригадує Іван Мирон, — вночі приїхали за мною і наказали збиратися. А в мене тоді були ще діти маленькими.

Ми ще довго говорили з паном Іваном про його життя, яке так подібне на тисячі інших, але разом з тим — унікальне. А ще я слухала його не менш цікаві вірші. Пропоную прочитати один з них, який, на жаль, так відповідає реаліям сьогодення, і вам.

 Доносив всі сорочки, кірзаки, куфайку,Сиджу у вікні, визираю з пенсійов поштарку.Взяв пенсію і думаю, що з нею робити:Треба їхати на базар одежі купити.На базарі, як у казці, — всі товари гарні,Рукотворні, заграничні, є і антикварні.Походив я по базарі, тисну гривні в жменю,Бачу, базар — не для мене, бо не по кишені. Вийшов з воріт, а там теж базар, теж товари гарні.Різниця в тім, що дешеві, бо гуманітарні.Купив там все, що необхідне, напхав повну сумку,Здало би сі підмочити таку мою думку.Привіз той товар додому, поклав на колоду,Кажу жінці — пали в кухні і кип’яти воду. Кип’ятили ту одежу до після обіду,Аби часом не набратись корости чи СНІДу.Визолили, висушили, стали приміряти,Хлоп став як нова копійка, нема що й казати.Подивився в дзеркало, який я шикарний!Від шкарпеток до чепчика — весь гуманітарний.Підмочую той товар з думкою про той базар,З думкою про можновладців, де є їхня совість,Куди дівся наш товар, наша промисловість? Але глянув на горілку, потім — на сигари. На душі аж стало легше — є й наші товари.Горілку роблять у Франківську, дзигари — в столиці,А що одежі нема свої, то мала дрібниця.Ганьба нашим керманичам і їх безголов’ю,У нас роблять лиш той товар, що шкодить здоров’ю.

Тетяна ФЕДЬКІВ

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу