Коли забрали на війну, ще не було й двадцяти…

Опубліковано: 2010.05.06 | Коментарів: 0 | Переглядів: 183

Минулого тижня я писала про ветерана Другої світової війни Михайла Юрківа, який, на жаль, не дожив до Дня перемоги та свого 85-річчя. У Добровлянах проживає ще двоє ветеранів. Про одного — Миколу Миколайовича Булавінця — розповіла його правнучка Юлія Копча, учениця 11 класу Добровлянської школи.

— Друга світова війна принесла багато горя і страждань нашому народові, — переказує розповіді свого дідуся Юлія. — Але люди ставали на захист своєї Вітчизни. Хлопці і дівчата, чоловіки і жінки піднімалися на боротьбу за визволення своєї України, свого села чи міста, своєї сім’ї. Про ті страшні дні мої ровесники знають з кінофільмів, прочитаних книжок, уроків історії і літератури. Я знаю про війну ще й із розповідей прадіда (мого улюбленого дідуся) — Миколи Миколайовича Булавінця, в сім’ю якого війна принесла страждання і смерть рідних.

У Миколи і Марії Булавінців росло четверо синів і дочка. Синів назвали іменами трьох святих — Василь, Іван, Григорій. А наймолодшого Миколу — в честь батька і святого Миколи Чудотворця.

У 1940 році був призваний на службу Григорій, а в 1941 розпочалася війна. Українців-“західняків” погнали на передову. Дійшли боями аж до Курської дуги. Загинув Григорій на території Росії, десь під Курськом, ніхто й не знає, де його могила. Напевне, похований у безіменній могилі на російській землі.

Під час німецької окупації забрали на примусові роботи до Німеччини і брата Івана. А оскільки він був сильний і здоровий, то разом з його односельчанами примусили працювати в шахті. Від важкої роботи, недоїдання захворів Іван на туберкульоз, помер і похований на чужій німецькій землі.

— А тим часом фронт наближався до села, — продовжує Юлія. — Пішли в армію дід та його брат Василь. На той час прадідусеві ще не було й двадцяти. Як пригадував дідусь, новобранців озброїли і пустили в бій. У перші дні битви дідусь став свідком смерті свого земляка Івана Сермана.

Через деякий час поранили і Миколу Булавінця. Лікувався в Самборі, а після одужання — знову на передову. Йшли з боями і дійшли спочатку до Ужгорода, потім — до Чехії. Там дідусь і почув радісну звістку про перемогу, але служив в армії до лютого 1947 року.

Дідусів брат Василь теж мав кілька поранень, останній раз — у квітні 1945 року. Після перемоги ще довго лікувався в госпіталі. Але тяжке поранення призвело до інвалідності, і він все життя пересувався в інвалідній колясці.

З гордістю відзначає дівчина, що прадідусь Микола Миколайович нагороджений багатьма орденами і медалями, серед яких: орден Слави, орден Вітчизняної війни, дві медалі “За відвагу” та інші.

— А ще, — продовжує розповідь Юлія, — пригадував дідусь, що після війни односельчани не хотіли терпіти більшовицької “опіки”. Знову почалася збройна боротьба, тепер уже з іншими окупантами. Колишні фронтовики взялися за зброю, вступали в ряди УПА молоді хлопці. Тяжкі випробування випали на долю жінок і дітей у воєнні й післявоєнні роки. Вони працювали від зорі до зорі, виконували всю чоловічу і жіночу роботу, вирощували врожаї, виховували дітей.

Після війни Микола Булавінець все життя пропрацював зв’язківцем, дочекався двох онуків, чотирьох правнуків.

Записала Тетяна Федьків

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу