Три зустрічі зі смертю Насті Поприч

Опубліковано: 2010.04.22 | Коментарів: 0 | Переглядів: 238

На пограниччі сіл Дубовиці, Діброви і Томашівець на хуторі Помнєркі в 40-х роках минулого століття біля самого лісу стояло кілька хат.

Хата древнього, але збіднілого роду Бондарських належала до Дуброви, і в ній в 20-х роках XX ст. народилася дочка, яку при хрещенні священик нарік Анастасією. Зростала Настя коло батьків, допомагала їм у господарстві, та по команді місцевого німецького старости у 40-і роки була вивезена в Німеччину на примусові роботи. Повернулася з неволі після війни і вийшла заміж за томашівського парубка Стася Поприча.

Друга світова війна закінчилася у 1945 році, але в Галичині ще довго точилися бої між загонами УПА, боївками ОУН та енкаведистами.

Настя проживала в родині чоловіка та за рідним домом і батьками так сумувала, що часто їх відвідувала. Не всі відвідини рідних закінчувалися добре, бо три з них приводили Настю Поприч на грань смерті. Будучи переконливою українською патріоткою, вона раділа, що дочекалася незалежної України та скоро її радість потьмарилася жорстокою дійсністю. Вона відчувала і бачила, що українці на своїй землі все більше упосліджуються, а до влади приходять нахабні чужинці, які тих, що боролися і без вагань віддавали життя за незалежність України, називають злочинцями і фашистськими прихвоснями. Настя за часів СРСР не відважувалася розказувати про страхіття, які супроводжували її в молодості, але вже в похилому віці, за кілька років до своєї смерті, їх розказала і дуже надіялася, що про них дізнається молодь. Виконую волю патріотки і мужньої галичанки і, нічого не змінюючи, приводжу хвилюючі її розповіді, які, може, прочитають ревні прихильники теперішньої почервонілої влади.

ПЕРША ЗУСТРІЧ ЗІ СМЕРТЮ НАСТІ ПОПРИЧ

Одного разу у жнива я прийшла на хутір до своїх батьків. Ледь угледівши мене, вони перелякалися і почали говорити:

— Як ти, доню, підеш додому, коли в селі облавники нападають на жінок і напастують їх?

До мене страх чогось не доходив. Мій спокій передався мамі і вона сказала, щоб я вибирала хліб з печі, а вона буде дивитися у вікно, щоб більшовики не напали на хату. Я витягла одну хлібину, досягаю другу, а вони вже в хаті — і почалося. Один солдат роздягнувся, засукав рукави у сорочці, підступив до мене, а своєму товаришу сказав вийти. Татові і мамі наказав також вийти з хати і тримати коні, якими приїхали напасники.

— Я ніколи вас слухати не буду! — кричу мучителю.

— Разстреляю, как собаку!, — злісно кричить він.

— Стріляй! — Мені вже було все одно.

Взявся він мене мучити і ґвалтувати, та я була молода і сильна, боролася з ним відчайдушно і не далася. У боротьбі мені вдалося якось розчепити на солдаті ремінь, патронташ випав, з нього посипалися патрони, солдат мене залишив і почав їх збирати. Я тим часом у двері і почала тікати. Той, що був на дворі, так стріляв по мені, що кулі рвали на мені сорочку, але я втекла. Навколо були густі хащі, і я в них забилася. В страху сиділа там довго, а надвечір з тої гущавини вибралася і пішла додому.

Бог мене на цей раз зберіг. То була моя перша зустріч зі смертю.

ДРУГА ЗУСТРІЧ ЗІ СМЕРТЮ НАСТІ ПОПРИЧ

Ми з чоловіком Стасем проживали у Томашівцях. Якось до мене в село прийшла з рідного хутора сестра, яка проживала разом з татом, і розповіла, що тато дуже хворий і просила мене прийти до них у Помнєркі, — щоб допомогти молотити жито.

Пішла я з нею до батьків, розложили на тоці снопи і лише взялися за ціпи, як сестра, нічого не кажучи мені, кинула свій ціп і кудись побігла. Не розуміючи, що сталося, я почала оглядатися навколо себе, бо не знала, що діється. Та за мить, глянувши на поле, увиділа там багато руского війська з собаками вівчурами. Я не тікала, бо вони мене вже ввиділи.

— Сколько у вас здесь бандеров? — питає мене якийсь старший чин.

— Не знаю, бо тут не живу, — відповідаю.

Деякі солдати пішли до хати і там катували тата. Пробили йому багнетом ребра, залишили його закривавленого і вчепилися до мене. Били мене страшно так, що я купалася в крові, а вони питали, де повстанці, яких вони завжди називали Ібацдьорами. Не казала я їм нічого, бо таке не можна ворогу казати, але, насправді, я і не знала, де ті їх “бандьори”, бо ми всі були ними. Думала я, що вони після того мордування підуть геть, але вони йти не збиралися, бо офіцер наказав облавникам залізними піками шукати бункер. Солдати пхали дроти в землю по всьому подвір’ю, навколо хати і в хаті. Пішли до стайні, свиню застрелили, а корову вигнали на подвір’я. Взялися знову мене бити і були б, напевно, закатували, та один собака заскавулів і забігав навколо купи ріщі, що було накидано на подвір’ї трохи поодаль від хати. Коли пес почав лапою дерти коло ріща, кати мене залишили, взялися розгортати хмиз і шукати піками. Дуже скоро вони там знайшли бункер, відкопали вхід до нього і знову почали з мене знущатися. Взяли мене за ноги і запихали в бункер. Отвір виявився замалий і я в криївку не впала. Той, що був у схроні, почав звідти кидати гранати, які летіли майже впритул коло мого лиця. Після розриву першої гранати солдати мене відпустили, а при вибуху другої — осколок врізався в мою скроню, пролетів наскрізь, залишивши глибоку рвану рану. Кров мене обмила. Навколо стогнали і корчилися поранені облавники, а ще за хвилю в бункері розірвалася граната. Всім стало зрозуміло, що в криївці нема нікого живого.

Якраз на той час під’їхав начальник Войнилівського гарнізону, мене хтось припідняв і виволік на подвір’я біля хати. Хоч на хуторі біля нас було лише декілька господарств, але більшовики знайшли кілька селян і змусили їх лізти в бункер і витягати загиблі тіла повстанців. Та в ямі виявився лише один розірваний гранатою молодий хлопець — майже юнак. Ні я, ні мої сусіди його не знали. Солдати витягли зі стайні і кинули на фіру вбиту ними свиню, з хати позабирали подушки і татове шматі, а йому сказали, що одяг бандерівський. Під’їхали звідкись ще дві фіри, всі на них посідали і поїхали. На задньому возі везли мертвого юнака.

Всіх неопізнаних убитих партизанів енкаведисти складали під войнилівський костел, а яструбкам доручали день і ніч пильнувати, хто прийде до покійних з родичів. Так вони виявляли особу убитого і його родину, щоб потім її вивезти в Сибір.

Мама молоденького партизана знала, де її синочок переховується, і якраз несла йому чисту білизну і їжу. Вона з лісу бачила гарнізон облавників, чула вибухи гранат і бачила, як повезли найстаршого мертвого сина. Жаль і розпука розривали її серце, сліпли очі від сліз, але вона не кричала і нікуди не бігла, бо в сусідньому селі на неї чекали ще четверо дітей одне одного менші, а її чоловік вже був заарештований за “связь с ОУН”.

З того часу при кожній облаві енкаведисти били мою маму, вона тих мук не знесла і скоро ще молодою померла. Хворий тато не міг сам ґаздувати, і я взяла його в Томашівці до свекрової хати. Два місяці після тої пам’ятної більшовицької облави гоїлися мої рани.

Тато поправився і просив перевезти його на хутір до рідної хати. Одного погожого дня я пішла відвідати тата і ще здалеку побачила, що попід хату повільно ходить озброєна в цивільному одязі людина. Серце моє зболіле знову тривожно закалаталося, бо не знаю, чи то наші партизани, чи перебрані енкаведисти. Стала за дерева, чекаю і бачу, що через кілька хвилин вийшов другий і знайомим мені голосом питає:

— Михайле, ти не знаєш, де старий тримає сокиру? Треба врубати патик, бо нема чим зупу доварити.

Напруга спала, я без боязні вийшла із кущів і пішла до хати. Мене впізнали і пропустили. В хаті було повно повстанців. На кухні у великому баняку варилося, а мій тато напівлежав на ліжку і щось розказував воякам.

— Тату, а чи загоївся твій бік? — питаю.

— Ще не чисто, доню, але Бог дасть загоїться, бо хлопці, — він показав в бік гостей, — принесли мені якоїсь партизанської масти, яка рану холодит і добре лікує.

— То звідки ви, хлопці, цю мазь принесли? — питаю.

— Ми за Дністром маємо свого лікаря, лише про нього нікому не розказуємо, щоб більшовики не арештували. Мені було все одно, хто той сміливий лікар, що в такий час лікує партизанів. Та добре, що мій тато вже здоровіший. Надвечір ми з татом пішли в Томашівці, а хлопцям я дала колодку, казала замкнути хату, а ключ сховати за козел у стодолі.

ТРЕТЯ ЗУСТРІЧ ЗІ СМЕРТЮ НАСТІ ПОПРИЧ

У Томашівцях мій тато швидко поправився, віджив, але Стасевій мамі — моїй свекрусі — почало здаватися, що мій тато задовго спить, забагато їсть, що я через рідного батька приділяю менше уваги господарці. Тато мій того не витримав і пішов до своєї хати на хутір. Наступного року я пішла подивитися, як там почувається тато: може йому треба щось зробити коло хати чи в хаті. Тут мене знову біда зустріла. Лише я зайшла на татове подвір’я, побачила там повно солдатів. У саду напоготові були розложені кулемети, біля них лежали і дивилися в сторону лісу кулеметники. Досвід підказував мені, що це засідка або облава.

— Хлопці про це нічого не знають, — вирішила я і голосно, щоб усі чули, сказала татові, що йду додому, бо за мною, напевно, плаче маленька дитина. Та тут до мене підійшов офіцер, заборонив виходити з подвір’я і питав, де партизани. Коли відповіла, що не знаю, то вони втретє взялися мене бити. Добре пам’ятаючи їх торішні побої і катування, я злякалася, сильно кричала і плакала. Аж тут почалася стрілянина. З сусідньої хати, яка була від нас в кількох десятках метрів, вискочили хлопці і тікали до лісу, що був поряд. Та не всі втекли. Тікаючи, вони відстрілювалися, деякі падали від кулеметних куль. Коли бій минув, солдати повели мене і мою сестру до побитих і при нас відрізали їм носи, повибирали очі, познімали одяг і взуття. Пізніше, вже в тюрмі, мені мудрі люди розказували, що у всіх арміях світу є строгий наказ не знімати з полеглих ворогів взуття і одяг, але хіба совіти була людська армія? То були люті вороги нашого народу і гірші лютих псів. Вони нині нарікають на німців, але самі позабували, як самі, захопивши німецькі село чи місто, поголовно ґвалтували дівчат на очах батьків, жінок на очах чоловіків і дітей. Хто спробував вирватися, був розстріляний на місці. Я в той час була в Німеччині і все виділа на свої очі. Напевно, і серед совітів були добрі і порядні люди, але вони не сміли поводитися інакше, бо “батько” Сталін живо би їх порозстрілював.

Напхали ті енкаведистські песиголовці свої броцаки одягом побитих і взялися бити нас з сестрою, щоб ми пізнавали покійних і називали їх імена. Трьох хлопців ми з сестрою знали, бо вони були з сусідніх сіл, а один був незнайомий. Розказувати катам, хто знищені, ми не збиралися — хай ліпше смерть. Били нас недовго. Над нами змилувався Господь Бог, бо раптово із-за лісу втілила і все накрила чорна туча. Сильно гриміло і блискало, почалася злива. Солдати почали одягати плащ-палатки, деякі побігли до кулеметів, інші до стодоли ховатися від дощу. Ми з сестрою кинулися до лісу, швидко намокли, але холоду не чули, бо були в страху і сильно бігли.

Злива припинилася, але небо затяглося хмарами і йшов невеликий дощ. Було вже надвечір. Сутеніло. Сталінські вояки, хоч пройшли війну, але залишатися на ніч в лісі не хотіли, зібрали свою зброю і через Дубовицю пішли у Войнилів. Побитих залишили. На другий день їх тіла родичі позабирали і таємно похоронили. На їх могилах ставили безіменні березові хрести, які енкаведисти заставляли спилювати. Хрести вночі знову закопували, і так боротьба з хрестами велася кілька років. Потім на тих могилах героїв висаджували дерева, які місцева влада на межі XX і XXI століть вирізала і тим знищила останній знак на похованнях полеглих.

Господи! Яке то страшне життя. Мій чоловік Стась Поприч у совітській армії воював з фашистами, а мене катували червоні фашисти і їх посіпаки. Українська Верховна Рада поробила яструбків і енкаведистів героями і учасниками війни, дала їм медалі, великі пенсії і пільги. Вони їдять український хліб і на українців плюють. Господи, чи довго так буде?

Настя Поприч вірила, що все у світі змінюється, і українці колись будуть господарями на своїй землі. Вона писала вірші. Деякі з них були надруковані у пресі. На закінчення приводжу рядки одного з її віршів, від якого віє пророцтвом. Про ворогів вона пише, що:

І минуться м’які крісла,Ковбаса смачненька,Бо не дасть їм більше м’ясаНаша рідна ненька.

Розповіді Анастасії Поприч записав Теодозій Король, с. Томашівці

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу