20 років тому вознісся прапор у Завою на Вознесіння

Опубліковано: 2009.06.11 | Коментарів: 0 | Переглядів: 293

У новітній історії України прапор до свого державного статусу пройшов довгий шлях. Вперше на державній установі (міськвиконкомі) поряд з державним червоно-синім прапором було піднято національний 14 березня 1990 року в м.Стрий за резолюцією віче, підписаного декількома членами міськвиконкому. 2 квітня 1990 року вперше в Україні за рішенням сесії Дрогобицької міської ради було піднято національний прапор. А наступного дня, 3 квітня, вперше в Україні, як в обласному центрі, у Львові відбулося підняття синьо-жовтого прапора за рішенням сесії міської ради. 24 липня цього ж року національний прапор, освячений на площі біля Софіївського собору, було встановлено на щоглі поряд з будинком Київської міської Ради.

До цих заходів з легітимного підняття прапора було безліч прикладів “революційного” та стихійного його підняття. У кінці 80-х минулого століття він почав з’являтися на перших мітингах. Міліція заарештовувала людей, била палицями, виривала та шматувала прапори.

У нашому районі, мабуть, вперше був встановлений синьо-жовтий прапор у селі Завій. Відбулося це двадцять років тому, 8 червня 1989 року, на свято Вознесіння.

Про ті події ми вирішили поспілкуватися з людьми, причетними до цієї акції: Володимиром Перегінцем та Романом Матіївим.

Як це було?

Роман Матіїв: “На той час у Радянському Союзі тривала перебудова, але, як “революція згори”, не досягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”. Головним набутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність. Першість тримали республіки Прибалтики, Україна була “заповідником застою”. Та ситуація згодом почала змінюватися з першими виступами інтелігенції; письменники виступали з різкою критикою мовної ситуації в республіці, вимагали урядових заходів для розширення вживання української мови. У Києві, Львові з’явилися культурологічні товариства. Почали виникати осередки “неформальних” (непідконтрольних КПРС) об’єднань: історико-просвітницької організації “Меморіал”, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Студентського братства та ін. З’явилися публікації з історичних, політичних, культурних проблем; було порушено мовчання щодо штучного голоду в 1933 році. Люди потягнулися до джерел власної історії, до культурних та духовних надбань попередніх поколінь. Особливо бурхливо розвивалися події у Львові, відбулися перші несанкціоновані мітинги. На них активно виступали щойно звільнені колишні дисиденти — В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців, Степан Хмара. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові вперше затріпотіло синьо-жовте знамено, а 1 травня колона львів’ян з національними прапорами, прорвавшись через міліцейські кордони, взяла участь у демонстрації. Про всі ці події тодішня преса не писала. Ми дізнавалися новини із передач радіо “Свобода” та “Голос Америки”. Тому і задумали цю ідею з прапором”.

Володимир Перегінець: “Ми певний час готувалися до цієї акції. Крім нас, до цього були причетні ще Володимир Луцан та Володимир Тимків. Зараз Володимир Луцан проживає в Ризі, а Володимир Тимків — у Києві. Крім В. Тимківа, ми всі були однокласниками, тому довіряли один одному. Інші наші товариші про наш задум не знали. На початку планували вивісити прапори на всіх установах села (сільська рада, клуб, школа, медпункт, магазини), був також задум виготовити маленькі прапорці та поначіпляти їх на електроопори вздовж центральної дороги. Хотілося, щоб був певний ефект від цього. Але для великої кількості прапорів потрібно було більше коштів на тканину. Але такі прапори можна швидко зняти. Зрештою, зійшлися на тому, що виготовляємо один прапор та вивішуємо його в такому місці, де його важко було б зняти. Хотілося, щоб він якомога довше висів. Роман взяв на себе обов’язок купити тканину на прапор”.

Роман Матіїв: “Я в той час працював в Івано-Франківську, там і купив тканину на прапор. Безперечно, що замовляти в продавця зразу тканини синього та жовтого кольору я не наважився. Щоб не було якихось проблем, спочатку купив тканину однієї барви, а прогулявшись якийсь час містом, знову прийшов до універмагу та купив тканину іншого кольору. Продавець мене запам’ятала і тільки посміхнулася. А Володя з цих тканин пошив прапор. Правда, ми тоді мали клопіт: не знали, яка барва має бути зверху. Адже в літературі зустрічали термін “жовто-блакитний” (зрозуміло, що в негативному світлі). А в одній із пісень співається про синьо-жовтий прапор. Отож, прапор вирішили вивісити в одну із ночей з суботи на неділю, щоб люди, які будуть зранку йти до церкви, його побачили”.

Володимир Перегінець: “Саме так і планувалося. Але в четвер мало бути свято Вознесіння. Того року воно припало на 8 червня. Тому чекати до суботи не було терпіння. Хотілося, щоб у селі вознісся прапор на Вознесіння.

З усіх будівель тільки школа має два поверхи і стрімкий дах. Тому вона найбільше підходила до задуму щодо важкодоступності. Тож далеко за північ ми взялися реалізувати свій план. Про це не знав ніхто, навіть наші рідні. А на Вознесіння в селі був ажіотаж, повідомили керівництво району. Я в той день зранку поїхав на роботу і вже з переказів інших чув, як розвивалися події. Прапор, хоч і був встановлений у важкодоступному місці, але його швидко зняли. Що ж до встановлення, то в селі говорили про те, що це зробили люди з Грабівки, хтось казав, що зі Стрия, хтось думав, що це нащадки тих, хто воював у наших лісах. Ми про людське око чи чиєсь вухо також вели дискусії і робили свої “припущення”.

Цікаві були часи

Роман Матіїв: “Наше село — патріотичне, багато його мешканців брали участь в УПА, інші завжди сприяли повстанцям, адже поруч — Чорний ліс. І в наших сім’ях багато говорили про партизанку, але подвиг повстанців зазвичай лишався тільки в приватних родинних спогадах. Ми школярами говорили на ці теми. Мені довелося ще в шкільному віці прочитати “Малу історію України” І. Крип’якевича, повстанську літературу. Я пригадую, що, коли ще був підлітком, на весіллях постійно старші ґазди співали стрілецьких та повстанських пісень. Стануть, бувало, у коло і як затягнуть: “…Встань Тарасе, встань Богдане, повставайте всі гетьмани...”. А ще коли ми дітьми ходили колядувати у вертепі, то постійно з нами була коляда “Бог ся народив”. У цій коляді було і про Степана Бандеру, і про Сибір, і про голод у Східній Україні. І так колядували її з року в рік. Хтось дорослішав, на їх місце приходили інші школярі, що підросли. Тому ідеї самостійності України були близькими нашим односельчанам. Але не вірилося, що така могутня велика держава, яка має таку потужну армію, зброю, спецоргани, єдину і скеровуючу силу — КПРС, дозволить, щоб Україна стала самостійною. І коли в Україні почались перші рухи щодо відродження, хотілося долучитися до цього”.

Володимир Перегінець: “Згодом, після нашої акції в селі, ми взяли участь у першому несанкціонованому заході в Івано-Франківську. На Зелені свята у сквері за драмтеатром відбулася панахида біля могили Дениса Січинського. З гучномовців лунала музика, щоб перешкодити відправі священиків, було залу-чено велику кількість міліції. організаторів панахиди згодом було арештовано. Велике враження на людей справила кількість прапорів, їх було кілька десятків. А 6 серпня 1989 року в м. Калуші мало відбутися перше віче, і на цей захід молодь із села Грабівка під організацією Василя Романіва вирішила іти пішки. Наша група молодих людей, пошивши близько десяти прапорів, приєдналася до них. З піснями ми пішки прийшли до Калуша. До нас також долучилися старші за віком жителі села, які приїхали в місто автобусом. І всі разом ми пішли до кінотеатру “Аврора”, а звідти — у центр, де й відбулося велелюдне віче. Такі події надихнули нас. Додому повертались автобусом (влада потурбувалася, щоб швидше всіх відправити додому, і виділила додатковий автобус до Завою). У дорозі співали стрілецьких пісень. Згодом у селі було утворено осередок Товариства української мови, відбулися установчі збори. Головою сільського осередку Товариства обрали теперішнього сільського голову Івана Тимківа. Роман на цих зборах запропонував відновити могилу Січових стрільців, було окреслено план нашої діяльності, Товариство почало працювати і робити свій маленький внесок у відродження України”.

Роман Матіїв: “Я на той час склав іспити до Львівського університету, став студентом. У Львові життя було набагато цікавішим та активнішим. Нас, першокурсників, направили в Херсонську область збирати помідори. Наближалося 17 вересня 1989 р. — 50 років, як радянські війська ввійшли в Західну Україну. Знову ж таки з радіо “Свобода” ми дізналися, що у Львові плануються масові акції. Тисячі галичан повинні іти на Святоюрську гору з вимогою легалізувати Українську Греко-Католицьку Церкву. Ми теж вирішили бути солідарними зі своїми земляками. Кілька хлопців поїхали в Херсон за тканиною на прапор, купили також чорні стрічки. І в цей день ми пов’язали чорні стрічки на голови, дівчата позаплітали їх у волосся, і колоною із синьо-жовтим прапором понад дві години йшли через села Херсонщини до студентів з Івано-Франківського медінституту, там провели імпровізований мітинг. Цей захід у середині вересня 1989 року на Херсонщині був з погляду місцевої номенклатури дуже сміливим і зухвалим. До нас на “розборки” приїхало керівництво колгоспу, де ми працювали. Всі в один голос говорили, що нас необхідно поставити до стінки та розстріляти. У цей день від секретаря парторганізації колгоспу ми дізналися, що днями в Києві створено Народний Рух за перебудову. Згодом мені довелося познайомитися з багатьма людьми, про яких чув тільки по радіо “Свобода”. В один із зимових вечорів 1989 року я вперше побував у помешканні Ю. Шухевича, сина головнокомандувача УПА Р. Шухевича (пан Юрій якраз повернувся із заслання), а через якусь годину був на одній із квартир на зустрічі із С. Хмарою. Він у той час очолював страйковий комітет Львівщини і був дуже радикальною людиною. У той час всі події розвивалися дуже динамічно. Те, що було небезпечно, через місяць вже здавалося буденним. Студенти жили дуже цікавим життям. Осінь 1989 року — це постійні (майже щоденні) політичні заходи у місті, студентські страйки. А найбільший захід за участю студентів відбувся вже восени 90-го року — це студентське голодування. Цікаві були часи. Часи надій та сподівань, піднесеного українського духу…”.

Інна БІГУН

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу