Полковник Петро Болбочан мав шанс стати українським Бісмарком,

Опубліковано: 2018.07.03 | Коментарів: 0 | Переглядів: 26

У лавах борців за Українську державу проливали кров українці різних земель. Були серед них і бессарабці. Найвідомішим посланцем Бессарабії став полковник Петро Болбочан. Він мав шанс стати українським Бісмарком, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, але якраз цього й боялися негероїчні цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”. Саме вони першими розгледіли в ньому реального кандидата на командувача українського війська, а в разі перемог – і гетьмана Української держави. А цього допустити не хотів той, хто вже приміряв на себе тогу верховного вождя. Не гордість переповнювала серце отого “суґубо штатского”, що в нашому війську є люди, готові взяти на себе відповідальність за визволення Батьківщини, а острах перед ними. Саме у воєначальниках, яких любило військо, цівілі у френчах і бачили чи не найбільшу загрозу для себе, тож і поборювали – звичайно, не в чесному герці.

У роки боротьби за нашу державність міг з’явитися новий Богдан Хмельницький, засновник Української держави – від Сяну по Кавказ.

Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 р. в с. Гіждеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (тепер с. Ярівка Хотинського р-ну Чернівецької обл. – Ред.) в національно свідомій сім’ї. Батько його був священиком. Він сподівався, що й син стане на шлях служіння Богові.

Проте в Кишинівській духовній семінарії Петро провчився лише два роки. Його тягнуло до зброї, до війська. І він вступив до Чугуївського піхотного училища. Але й цей навчальний заклад Петро міг не закінчити – його ледь не виключили за створення українського гуртка. Все ж полковник Фок обмежився лише усною доганою. І дав можливість юному бессарабцю реалізувати свою мрію стати військовим.

По завершенні навчання, 1909 року, підпоручника Болбочана направили до 38-го Тобольського пішого полку ім. генерала Милорадовича. За час служби молодий офіцер опанував спеціальності завідувача мобілізаційної частини, завідувача школи прапорщиків, командира команди розвідників та кулеметної частини. Був і полковим ад’ютантом.

Протягом першого року Світової війни поручник Болбочан узяв участь “у 37 бойових операціях, які нерідко тривали понад тиждень, а то й місяць” [3, с. 7 – 8]. Був поранений і контужений. За хоробрість на лацкани його френча впали ордени Святого Станіслава 2-го і 3-го ступенів, Святої Анни 2-го і 3-го ступенів.

На початку 1917 року широкого розмаху набула українізація частин російської армії. Активну участь у ній взяв і Петро Болбочан. Він сформував 1-й Український республіканський піший полк у складі 5000 вояків. Болбочан планував українізувати весь 5-й армійський корпус, але ця ідея луснула. Більше того, москалі спробували знищити 1-й Український полк. Болбочан відповів рішуче – арештував Солдатський комітет 5-го корпусу, обеззброїв частину вороже налаштованих солдатів і старшин.

Усе ж Республіканський полк потрапив у московські лещата, був роззброєний, казарми підірвані та розбиті гарматним вогнем. Багато українців загинуло.

З великими труднощами Петро Болбочан на чолі невеликого відділу прибув до Києва, до якого вже підступав з московською ордою Муравйов. Болбочан звернувся до лідерів Центральної Ради з проханням дозволити сформувати старшинський загін для захисту столиці. А керівники УНР якраз старшин і боялися найбільше. Не дочекавшись дозволу, Болбочан взявся самочинно формувати частину. Вважав її відродженим 1-м Республіканським полком. З цим відділом Болбочан узяв участь у придушенні більшовицького повстання в січні 1918 року. Хоч заколотники й склали зброю під ударами української зброї, все ж столицю довелося залишити...

У ніч проти 9 лютого Центральна Рада покинула Київ. Про евакуацію знало лише вузьке коло керівників, їхніх родичів і знайомих. Про евакуацію Михайло Грушевський не повідомив ні штаб оборони Києва на чолі з генералом Василем Кирієм, ні військове міністерство, ні штаб Вільного козацтва, які продовжували боротьбу. Навіть не всі міністри та члени Центральної Ради знали про евакуацію. Головне, що вчасно врятувалися Грушевський і Винниченко зі своєю Розалією. Це було дезертирство.

Степан Самійленко пише, що богданівців попередили про відступ у бік Святошина вільні козаки. Довідались й інші частини.

По Житомирському шосе на захід тихо посувалися рештки частин київської залоги. “Червона луна пожежі надавала постатям якогось міфічного вигляду... Без обозів, без харчів, без запасу набоїв йшли у невідому будучність непоборні (...). Позаду всіх, прикриваючи відступ, йшов підполковник Болбочан зі своїм відділом” [2, с. 13].

Уряд уже давно прошмигнув на авто в бік Житомира. Петро Болбочан прикривав утечу руїнників українського війська, тих, хто незабаром звинуватить його в “мілітаризмі”, “воєнщині” та “реакційності”.

На постій стали в жидівському містечку Гнатівці, що над річкою Ірпенем, між Білогородкою і Гореничами. Ситуація була апокаліптична: деморалізоване військо розкладалося, багато хто готовий був розходитися по домівках, деякі частини вічували. Але тримали порядок богданівці, гордієнківці, республіканці Болбочана...

На нараді старшин було вирішено відпустити всіх, хто не хоче продовжувати боротьбу, залишити тільки добровольців, зібрати їх під єдине командування в Окремий Запорозький загін. Очолив його генерал-майор російської служби Костянтин Прісовський, до слова, як і Болбочан, випускник Чугуївського піхотного юнкерського училища.

Спільне рішення виконали всі. Лише Симон Петлюра, не бажаючи нікому підпорядковуватися, відмовився включити Гайдамацький кіш Слобідської України до Запорозького загону. Петро Болбочан, людина щира і відверта, різко дорікнув Петлюрі, що той через свої “персональні дрібні мотиви став на перешкоді такому об’єднанню” [1]. Петлюра не забув цього…

Дивний чоловік Симон Васильович! Та роби, що вмієш: веди бухгалтерію Запорозького загону, пиши про його бойовий шлях, створи газету Запорозького загону. На постоях читай вояцтву і селянам лекції з історії України, піднімай їм бойовий дух. Ні, якісь бісики штовхали до керівництва військом його – людину, яка ні дня не служила в армійських частинах, яка не знала, що таке військовий статут, не володіла зброєю. Так війна ж іде, не можна легковажити долею Батьківщини! Ні, мушу керувати, і все! А інакше мілітаризм розпаношиться, потім не зупиниш. Ще регулярну армію створять ці царські полковники і генерали...

Не могло сподобатися Петлюрі й ухвалене у Гнатівці рішення: “Військо є аполітичне і всякі комітети й комісарі, які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця” [2, с. 16]. А як же політичний контроль соціалістичних партій?! Це так і проти Росії почнуть воювати! Ще гетьмана приведуть на багнетах! Як це так, що генерал Прісовський, нікого не питаючи, одноосібно призначив собі заступника, начальника штабу, командирів куренів і сотень?! Це ж не демократично! А нащо тоді комісари? Хіба не їх уповноважив уряд допомагати командирам ухвалювати рішення? – десь отак міг думати Петлюра, людина, кожна клітина якої волала про пацифізм і кликала до мирного цивільного життя.

“Дуже не подобалося урядові, що на чолі війська став “генерал”, значить, “реакціонер”, – згадував Борис Монкевич [2, с. 16]. От якби “хвершал” чи бухгалтер, то б інше діло було! А оскільки владу в Запорозькому загоні “захопив” царський генерал, значить, формація ця “контрреволюційна і шовіністична”! Довіри до неї не може бути у справжнього демократа. Ви тільки послухайте: 5 лютого в Сарнах 2-й Запорозький курінь Петра Болбочана обеззброїв ешелони збільшовиченого війська, зокрема і 2-ї Фінської дивізії, посадив у вагони, замкнув і відправив у Совдепію. А серед обеззброєних напевно були прості російські робітники і селяни. А вони хіба нам вороги?!

Вороги!

І ще які!

У Сарнах Петро Болбочан дістав наказ відновити українську владу в Житомирі. Одночасно його призначили військовим комендантом Волинської губернії. Почесно? Ні, це був хід з метою відлучити його, успішного командира, від війська.

Болбочан наказ виконав, більшовиків із Житомира виставив. І оголосив мобілізацію старшин і підстаршин. Це викликало обурення уряду, який повертався в німецькому обозі. Уряд, який щойно вигнали в шию з Києва москалі, виявляється, не хотів мобілізації, бо це ж, бачте, шлях для створення регулярної армії! А хіба ж може бути більше зло? Хіба в демократичній республіці треба військо, та ще й з “контрреволюційних елементів”?

Дико!

Попри невдоволення уряду, мобілізація пройшла успішно, Запорозький загін поповнився новими людьми. Було й створено відділи для охорони Житомирського повіту і міста. Болбочан виявився першим комендантом з часу революції, який не мітинги організовував, а твердою рукою творив лад і спокійне життя. Авторитет його серед житомирян і війська неухильно зростав. “Популярність полковника Болбочана занепокоїла вищу владу... – стверджував Борис Монкевич. – Військове міністерство прислало наказ Болбочанові здати курінь (...) прапорщикові Мацюкові...” [2, с. 20].

Що з того, що Мацюк чоловік нездібний? Головне, що він “справжній демократ”, та й контролювати його, чоловіка партійного, можна. У керівників Центральної Ради довіру викликав тільки член урядової партії. Безпартійні ж командири збуджували лише підозру. Як таких можна допускати до війська! Вони ж не пов’язані партійною дисципліною. Набере ще офіцерів у свою частину...

Уряд Всеволода Голубовича вперто, навіть у час війни, протидіяв створенню боєздатного українського війська. Повторювалася політика з 1917 року, коли центральнорадівські соціалісти поборювали Миколу Міхновського і Павла Скоропадського – людей, навколо яких об’єднувалося українське військо...

Призначення Мацюка призвело до численних людських жертв. У першому ж бою (під Бердичевом) він продемонстрував нездатність до військової справи. Завівши дурними командами курінь у грізну безвихідь, сів в ешелон і втік до Житомира. А вояків залишив умирати під страшним гарматним обстрілом.

Довідавшись, що Мацюк ганебно втік із поля бою, Болбочан залишає пост губерніального коменданта Волині й повертається до свого куреня. І невдовзі звільняє Бердичів. Центральнорадівці змушені були змиритися із самочинним поверненням Болбочана до своєї частини: переможців не судять. Але злобу “справжні демократи” затаїли... Болбочан тим часом разом з іншими запорозькими частинами майже церемоніальним маршем пройшов через Коростень, розбив більшовиків над річкою Ірпенем і вночі 2 березня (за н. ст.) 1918 р. увійшов до Святошина, київської околиці. “З величезним ентузіазмом зустрічало їх населення Київа. Люди плакали...” – розповідав Борис Монкевич [2, с. 31].

Запорожці сподівалися, що Центральна Рада, навчена гірким досвідом, зробить висновки. Та де там! Центральна Рада намагалася знищити вірну їй частину: забрала командира (генерала Прісовського), перешкоджала в наборі нових добровольців, не давала їм одягу і коштів, намагалася випхнути з Києвa. Охорону містa уряд доручив російській оргaнізaції. “Ця охоронa мала перед Зaпорожцями величезні привілеї. Вонa, нaприклад, зaборонялa відкривaти бюрa для прийому добровольців, покликaючись нa нaкaзи уряду. Висміювaли як укрaїнський уряд (що не дивно, aле болюче), тaк і сaму укрaїнську ідею” [2, с. 34].

Нелегко таке читати… Але після київських днів розчарувань почався світлий шлях запорожців на Полтаву і Харків, шлях блискучих перемог над москалями та їхніми союзниками – “чехословаками”...

2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорозької дивізії, а згодом і Запорозького корпусу. У його складі служили Батьківщині чотири тисячі вояків, з них майже 80% становили старшини та інтелігенція. На полковому прапорі, довкола тризубу, був напис “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Була й своя, полкова, присяга:

 

Тобі, мій краю дорогий,

                                    Складаю я свою присягу –

Тебе любить. Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стягу.

 

                                     І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь довіку боронить.

І за народ забутий, рідний,

Останню кров свою пролить.

 

10 квітня 1918 р. до штабу Запорозької дивізії, яка в Харкові розгорталася в корпус, офіційний представник військового міністерства приніс секретний документ за підписом міністра Олександра Жуківського, який наказував захопити Севастополь, Чорноморський флот та величезне майно у кримських портах.

Про цей шлях – спогади Бориса Монкевича. Читайте, радійте нашим перемогам на полях битв і сумуйте, що нездари політики не дали скористатися з наших перемог…

“Виправа на Крим справила на Запорожців глибоке і незабутнє вражіння. Це був один з найяскравіших моментів у їхньому житті”. Проводи запорожців були не менш урочистими, ніж зустріч. Всі вулиці Сімферополя були заповнені народом, який щиро дякував за визволення їх від більшовиків [2, с. 185].

На всі станції, через які їхали запорожці, виходили селяни, щоб привітати рідне військо. Вони виносили продукти та воду, а оскільки все це відбувалося напередодні Великодніх свят, то серед подарунків багато було пасок і крашанок. А у Мелітополь, де стали на постій запорожці, один за одним прибували добровольці з Криму, які знову вступали до українського війська.

Надійшов Великдень, а за ним і звістка про гетьманський переворот. Нікчемну Центральну Раду було зметено. На її оборону майже ніхто не виступив. Україна дістала шанс стати державою.

Переконавшись, що гетьман стоїть на становищі Самостійної України, запорожці вирішили продовжувати службу в Українському війську.

У добу гетьмана Павла Скоропадського 2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана охороняв східний державний кордон від Стародуба до Слобідки-Камінської, час од часу відбиваючи провокаційні напади більшовицьких загонів.

Запорожці не лише охороняли державний кордон, а й виховували місцеве населення в українському дусі. Козак 2-ї сотні Богданівського полку Валентин Сімянців згадував: “З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а увечері перевірка, молитва і “Ще не вмерла Україна”... Сотник Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, аби скидали шапки, коли співали гімн... Науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювали спрощено – просто били по шапці, й так, що часто з шапкою летів на землю і “громадянин”. І накінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, що б не було, уже все ставало і здіймало шапки” [4, с. 39].

Українська держава, кордони якої були надійно забезпечені, налагоджувала внутрішнє життя, розбудовувала необхідні інституції. Це страшенно непокоїло наших одвічних ворогів, які розуміли небезпеку такого прикладу для інших народів колишньої Російської імперії.

 

Роман КОВАЛЬ, письменник

 

Джерела

1 Войнаренко О. До нової Полтави. – Нью-Йорк, 1955.

2 Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. – Нью-Йорк, 1956.

3 Сідак В. Осташко Т. Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. – Київ: Темпора, 2004.

4 Сімянців В. Уразова // Вісті Комбатанта. – Нью-Йорк, 1965. – Ч. 2.

 

Дж.: Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. Спогади сотника Армії УНР та його бойових побратимів / Упорядник, автор передмови Р. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – С. 17 – 23.

 

 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу