Степан ЛЕСІВ про невідомі сторінки українського пі  дпілля на Калущині

Опубліковано: 2017.10.05 | Коментарів: 0 | Переглядів: 62

"У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Української Повстанської Армії. 1) Для зафіксування цього історичного моменту визначається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА. 2) Для вшанування цього моменту день 14-го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА".

Із постанови Української Головної Визвольної Ради від 30 травня 1947 року

 

Цього року Україна відзначає 75-річчя з часу створення УПА. Напередодні цього свята "Вісті Калущини"  вели розмову із завідувачем історико-меморіального музею Степана Бандери, що у Старому Угринові, дослідником діяльності ОУН-УПА Степаном Лесівим про історію УПА, про її таємні та часто перекручені сторінки, про роботу музею та про важливість знати правдиву історію своєї держави.

— Основні районні заходи з нагоди річниці створення УПА, а цього року — ювілейної, традиційно відбуваються на території музею Степана Бандери. Степане Васильовичу, які нові виставки, експозиції, дослідження працівники музею підготувалися до ювілею створення УПА?

— Щорічно 14 жовтня, у День Покрови, ми вшановуємо пам'ять нашого Провідника ОУН Степана Бандери. Кілька років тому до Старого Угринова, на родинне обійстя Бандер, перевезли надмогильний хрест із могили Степана Бандери у Мюнхені, після того, як там було вчинено акт вандалізму. Тож обов’язково, як і в попередні роки, біля хреста буде відправлено панахиду за упокій.

До 75-ліття створення Української повстанської армії працівники музею підготували виставку, на якій будуть представлені маловідомі світлини з життя Степан Бандери та презентовано особистий фотоапарат Провідника ОУН марки “Zeiss Ikon” 1953 року (серійний номер Nr699687). Досі цим фотоапаратом користувався внук Степана Бандери Стефка, який зараз проживає в Торонто (Канада). Більше того, саме цим фотоапаратом Степан Бандера зробив багато фото, які є як у музеї визвольної боротьби, так і в сімейній колекції. Фотоапарат, до речі повністю робочому стані, внук Бандери до недавного часу користувався ним.

Світлини, які будуть представлені на виставці, привезли разом із фотоапаратом, вони зроблені самим Степаном Бандерою. На них зображені його донька, дружина, близький друг Степан Ленкавський. А ще — і світлина самого Степана Бандери, вона унікальна тим, що до 50-х років Бандера, будучи у підпіллі, забороняв себе фотографувати.

У рамках відзначення 75-річчя створення УПА відбулася і презентація збірника "Курінь УПА "Промінь". Історія формування та бойовий шлях". Першу презентацію ми провели саме у Калуші, бо це видання цілісно систематизує та розкриває діяльність відділів УПА на теренах нашої Калущини, на теренах тактичного відтинку "Магура", які територіально були в межах Калуської округи ОУН. Тож вперше презентувати книгу у Калуші було справою чесно. На презентації було багато людей, але нікого — від влади, ні від міської, ні від районної. Прикро.

— Цей рік — ювілейний для УПА. Цікаво, відвідувачів музею збільшилося?

— Ні. Особливого напливу не було. Зате є постійна цікавість: впродовж багато років ми відслідковуємо статистику. Так, в деякі місяці іноді спонтанно буває більше відвідувачів, але, зазвичай, все стабільно. У середньому щороку Історико-меморіальний музей Степан Бандери відвідують 10-12 тисяч осіб. Це люди різних вікових категорій. Половина з них молодь, зокрема й студентська. Хлопці та дівчата самоорганізовуються і приїжджають до нас на екскурсії. Багато старших людей, які хочуть почерпнути додаткову інформацію. Є певний контингент іноземців. Практично, можна сказати, що музей відвідали гості із всього довкілля по кордону з Україною. Приїжджають до нас і поляки. Щоправда, не знаю, з якою метою. Так, у Польщі щодо Бандери є певні стереотипи. Але якщо людина розумна, то вона сама захоче зробити для себе певні висновки.

— Уже багато років ведеться мова про створення на Калущині туристичного маршруту "Шляхами УПА". Знаю, що музей має напрацювання у цьому напрямку. Чи є надія, що незабаром такий маршрут нарешті буде, що стане початком розвитку історичного туризму на Калущині?

— Отож бо й воно, що мова тільки ведеться. Можна говорити багато, але для реалізації ідеї потрібно щось робити. Працівники музею, що могли, те зробили. В Угринові в листопаді 1950 року загинув крайовий провідник Степан Слободян ("Єфрем") та окружний "есбіст" Прокіп Духович. Ми зробили туди стежку, але криївка не облаштована, проведено тільки земляні роботи. Маємо фотографії всіх хлопців, які були убиті в тій криївці (фото були зроблені у Калуші біля музичної школи, куди привезли убитих бійців). Від криївки "Єфрема" є піший перехід на Грабівку. Можна і перевозити людей. Якщо влада захоче обладнати інші туристичні стежки, ми тільки "За". Але для цього потрібна фінансова підтримка. Зрештою, спершу потрібно зробити до музею дорогу, бо люди не мають як туди доїхати.

— У Вас та працівників музею є багато напрацювань, чимало статей в наукових журналах, газетах. Чи будуть вони колись видані всі одним збірником.

— Ми працюємо над тим, аби вийшов збірник матеріалів. За обсягом, думаю, буде десь таким, як і презентована книга "Курінь УПА "Промінь"… Це необхідно зробити, адже всі наші дослідження представляють національно-визвольну боротьбу в межах нашої Івано-Франківської області, а половина з них стосуються Калуської округи ОУН. Адже згідно з територіально-адміністративним поділом, який був в організації, Калущина була центром Калуської округи ОУН, куди входили три надрайони — Калуський, Долинський Журавенський.

— Розкажіть, коли Ви особисто почали досліджувати діяльність УПА?

— Напевно, ще в дитинстві. Цікаво було слухати розповіді родичів. Десь у 1998 році почав записувати спогади старожилів. До глибшого аналізу перейшов у студентські роки, коли на громадських засадах почав працювати в музеї УПА "Чорний ліс". Адже іноді почуте не співставлялося одне з одним, з наявними документами. Тож десь на початку 2000-х виникло бажання все систематизувати, узагальнити. Адже неточностей в нашій історії — чимало. Наприклад, у спогадах можна почути про багатьох командирів, підстаршинський склад. Але ж число військових відділів було обмежене. Тож і командирів не могло бути більше. Просто командири мали по кілька псевдо, які часто змінювалися: коли командир переходив у інший відділ, коли потрібно було вийти з кимось на зв’язок тощо. Так забезпечувалася секретність організації.

А іноді бувало так, що командирів, які мали однакові псевдо, плутали.

— Можете навести приклади?

— Візьмемо хоча б сотенного УПА "Морозенка", який загинув у Станьковій. Довгий час вважалося, що там був убитий Микола Березюк. Але насправді це не так. Микола Березюк ("Морозенко") загинув у бою між селами Бряза (зараз Козаківка) і Сокіль, що на Болехівщині, 19 грудня 1945 року. А в Станьковій загинув інший "Морозенко" — Микола Тюшка, уродженець села Княжолуки, чотовий сотні "Опришки", який був перекинутий, щоб у Андрія Марійчиного ("Тютюнника") з Мошківців перебрати сотню "Вітрогони". Трагедія сталася на Стрітення 1946 року: криївку оточили, і хлопці прийняли останній бій. Що це інший "Морозенко", я можу підтвердити документально. По-перше, у мене є кримінальна справа. По-друге, це стає відомо зі звітів УПА, де вказується, хто і куди був перекинутий. По-третє — це нагородні списки. Коли співставляєш багато документів, тоді все стає зрозумілим.

І таких випадків є чимало.

— Завдяки Вашій праці із забуття повернуто десятки імен. А ще — з багатьох знято клеймо зрадника.

— Візьмемо, для прикладу, Казимира-Ярослава Яворського ("Бей", сотенний "Яр"). Він — родом зі Сколівщинини на Львівщині, загинув у Кадобній. І там його вважають зрадником. А все тому, що коли його вбили 29 (за іншими даними 31) грудня, то в нього під кожухом знайшли радянські відзнаки. І ніхто не задумується над тим, що наші вояки забирали нагороди вбитих ворогів як трофеї. "Бей" — один із найвизначніших і найлегендарніших старшин УПА на теренах Калущини. Я не адвокат і не прокурор. І звик оперувати тільки фактами, і фактами перевіреними. Він ніколи не був зрадником. Можливо, у негативному світлі його відображають тому, що він був слідчим референтури Служби безпеки УПА. А таких, як відомо, наші люди не люблять.

Ще один випадок. Кілька років тому на науково-практичній конференції, приуроченій загибелі головнокомандувача УПА Романа Шухевича я описував обставини, як відбувалася "чорна зрада" (так дослідники називають процес ліквідації збройного підпілля на теренах Західної України, — авт.) на Калущині і як впала криївка з Ярославом Косачним ("Байраком") та калуським окружним провідником Володимиром Фрайтом ("Жаром"). Вони загинули у Сваричеві, і там досі у цьому звинувачують місцевих підпільників. А насправді цю криївку видав надрайоновий провідник Калущини Роман Стельмах ("Шум", "Зелений"), агент-внутрішник організації українських націоналістів під псевдо "Іван Гаврилович". Ця людина видала весь крайовий провід, а потім допомагала нищити все підпілля на Калущині.  А у Сваричиві незаслужено шельмують інших.

У селі Грабівка по нині Миколу Коржа ("Сокола") вважають завербованим агентом. А тим часом Микола Корж — бойовий командир, отримав бронзовий хрест заслуги, очолював сотню, яку створив Василь Андрусяк ("Різун"). Так, він потрапив у "чорну зраду" і був у руках ЧК. Але ніколи не був завербованим зрадником. Він не винен у тому, що йому приписують, це — тодішня компанія дискредитації підпілля. Бо якби "Сокіл" був агентом, то "стрибки" давно ліквідувало багатьох старшин українського підпілля. Адже Микола Корж здійснював зв'язок між станіславівським окружним проводом і карпатським крайовим проводом з 1947-по 1949 роки. Він переводив багатьох людей до Степана Слободяна, Михайла Дяченка, Миколи Твердохліба. У нас люблять звинувачувати, але не хочуть зрозуміти, а в яких умовах велася боротьбу. І не нам судити тих, кого катувала репресивна машина, треба себе поставити на місце цієї людини.

Ще одне. Мене іноді дивує, як люди розповідають, як їм чи їхнім батькам доводилося важко годувати "хлопців з лісу". А от коли приходи "стрибки" і забирали з хати останнє — то, виходить, норма? Бо вони представляли владу? Шкода, але українці і досі плазують перед сильнішим, а звинувачують у цьому своїх.

Хлопці боролися настільки, наскільки могли. Ця боротьба тривала і так довго, але вона не могла бути більш потужною з огляду на те, що не було підтримки зовнішніх центрів, не було обіцяного другого фронту, який мав би відкритися проти більшовизму. Багато чого не було. А вистояти проти такої машини було просто не реально. Після ІІ світової війни США, Великобританія домовилися з СРСР, зробили переділ територій. А Україна, як не мала своєї держави, так її і не отримала.

— У підпіллі боролося багато хлопців із наших сіл, міста. Чимало з них віддало своє життя за незалежність України у боротьбі із більшовизмом. А в нас і досі чимало вулиць носять ім’я радянських героїв. Як Ви до цього ставитеся?

— Це — наш рівень розвитку суспільства. Це показує реакцію, наскільки суспільство готове адекватно організовуватися і бути самодостатньою громадою, яка готова реагувати на виклики і гідно себе відстоювати.

Візьмемо моє рідне село Новиця. Навпроти Української греко-католицької церкви є вулиця Єсєніна. Ми давно виступали з пропозицією перейменувати її на вулицю Іллі Василіва ("Гамалії"). "Гамалія" — калуський районний провідник, який був поранений недалеко від церкви, а потім розстріляний 12 грудня 1952 року в тюрмі у Станіславові разом із референтом СБ Калуського району Миколою Королем ("Максимом"). А ми маємо вулицю Єсєніна. Він не писав віршів про Україну, і поезій про Новицю — тим більше. Так, у нього хороша лірика. Але до України це не має жодного стосунку., як колись казали, колгосп гарна штука, але не в нашому селі. У нас є свої герої.

Не може бути і вулиць Колгоспних. Людей змущували по- рабськи працювати за копійки. Так, потім колгосп щось будував. Але люди платили за це важкою працею. Потрібно правильно розставляти акценти.

Нехай це вже краще будуть якісь нейтральні назви. Але сліди комуністичного режиму слід забрати. А те, що людям буде потрібно переробляти всі документи, — просто "відмазки". На актах та технічних документах безкоштовно ставиться печатка, і пишеться про перейменування вулиці.

Так само я не проти Гагаріна — людини, яка першою полетіла в космос. Але чому б в українських селах та містах не перейменувати вулиці на Корольова — уродження Житомирщини, який зробив неоціненний вклад у світову космонавтику. Я не проти військових, які діяли у складі радянської армії, але ці хлопці принесли нам комунізм, а не визволення. Ми маємо своїх хлопців, вихідців із сіл, із Калуша, які заслужили бути пошанованими своєю громадою.

                                                                               Наталія БАРНИЧ

 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу