Пам’яті Ростислава Михайловського

Опубліковано: 2017.06.23 | Коментарів: 0 | Переглядів: 94
17 червня пішов із життя Ростислав Іванович Михайловський — педагог, літератор, дослідник, член Національної спілки журналістів України, голова просвітянського осередку. 10 травня 2017 йому виповнилося 60 років. 
 
Народився Ростислав в Норильську, Красноярського краю, куди були виселені його батьки за зв’язки з ОУН-УПА. В 1960 році родина повернулася в рідне село Негівці на Калущині. З дитячих років захоплювався історією та літературою, що і вплинуло на вибір професії. В 1983 році з відзнакою закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут ім. В. Стефаника. Все життя працював учителем української мови та літератури, чверть віку — в рідній ЗОШ школі І-ІІІ ступенів №6.
З 1994 року друкувався на сторінках газет «Український футбол», «Дзвони Підгір’я», «Калуське віче». В 2001 році видав дослідження «Підгорецький футбол. Погляд з минулого в майбутнє». В цей час вів на районному телебаченні «Незалежність» спортивну передачу про калуський футбол. Ростислав Іванович захоплювався поезію, видав чотири поетичні збірки, співавтор пісенного збірника. Був Дипломантом Міжнародної літературної премії імені Мирона Утриска (2011, 2013 рр.). В 2015 році побачили світ його дві книжки краєзнавчої тематики про рідне село Негівці. Залишилися готові до друку ще чотири книги.  
Члени Калуського міськрайонного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка сумують та висловлюють щирі співчуття родині з приводу передчасної смерті Ростислава Івановича Михайловського — доброго товариша, справжнього патріота, щирого українця, який досліджував та повертав з небуття призабуті сторінки нашої історії, будучи поетом-ліриком, вражав вишуканою простотою слова, вмінням бачити красу людської душі. 
Гідною згадкою про Ростислава Михайловського стало б видання його ненадрукованих творів та добра пам’ять про нього.
 
Калуське міськрайонне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
 

З поетичного зошита Ростислава Михайловського

 
Серце рідного дому
 
Він як мати до себе зве,
Із колиски мені знайомий,
Він постійно в мені живе,
Голос рідного дому,
Голос рідного дому.
 
Є у ньому щось святе, неземне,
Він і біль проганяє, і втому,
І теплом зігріває мене
Подих рідного дому,
Подих рідного дому!
 
Мабуть, в нім є якась таїна,
Та ніяк не збагну саме в чому,
Та звучить у мені, як весна
Пісня рідного дому,
Пісня рідного дому.
 
І доріг вже пройшов я чимало.
По життєвому шляху крутому,
Та на всіх перехрестях сонцем сіяло
Світло рідного дому,
Світло рідного дому.
 
А що часом й нелегко ведеться,
Та знаходжу відраду я в тому,
Що з моїм в унісон завжди б’ється
Серце рідного дому,
Серце рідного дому.
 
* * *
Наші дні блукань по світу, 
І згоряють, як свічка, літа,
Плаче в полі зажурений вітер,
Ронить сльози осіння сльота.
 
Розминулися ми, розійшлися,
Розгубили любов по світах.
Запечалилися в тузі обличчя,
Зачерствіли в розлуці серця.
 
Де наше з тобою весілля,
Де твоя білосніжна фата?
Де знайти те приворотне зілля,
Щоб вернуло нас в юні літа?
 
 

 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль: