Вільна і нескорена... або Драма життя Ірини Вільде

Опубліковано: 2017.06.23 | Коментарів: 0 | Переглядів: 70
Її твори дуже жіночі, чуттєві, інтимні, і водночас з цим прості. Й автобіографічні. Вони — про кохання, зраду, про жіноче серце, таке неприборкане та химерне. А ще вона кликала народ до боротьби і вірила в свою Україну — самостійну і незалежну, омріяну та оплакану вічним патріотичним серцем. Вона — це Ірина Вільде (Дарина Макогон-Полотнюк) — українська письменниця, громадська діячка, депутат Верховної ради СРСР, лауреат Шевченківської премії, внесена ЮНЕСКО до списку знаменитих людей двадцятого століття та другого тисячоліття. Зрештою, проста сильна, незламана українська жінка, що не боялася кинути виклик життєвим труднощам.
 
Хтозна, чому юна Дарина Макогон обрала собі літературне псевдо Ірина Вільде. Але такий вибір здається невипадковим — адже “Vilde” в перекладі з німецької означає “дика, бурхлива”. А ім’я Ірина давньогрецькою перекладається як “мир, спокій”. Саме ці дві риси ще змалку яскраво поєднались у її характері. Скромну, ввічливу дівчину ніхто не міг примусити робити щось проти волі, вона завжди спромогалася відстояти свою думку. Ірина Вільде не лише подарувала українській літературі роман “Сестри Річинські”, що виявився знаковим для 1960-х років, а й стала “хрещеною мамою” багатьох сучасних українских письменників.
Народилася Дарина 5 травня 1907 року на Буковині у сім’ї народного вчителя, письменника Дмитра Макогона. Батько походив з Хоросткова (Галичина). Мати була німкенею. Брати: Орест (був учасником УВО, емігрував до Німеччини), Богдан (був вояком дивізії “Ваффен СС” Галичина, вирвався з Бродівського котла, еміґрував до США).
Із перших років життя дів­чин­ка виховувалася у галицьких культурних умовах, тому з дитинства затаїла у серці ве­лику любов до української лі­тератури. Дослідники її творчості стверджують, що перший друкований твір, оповідання “Марічка”, з’явився 1926 року, коли Дарині було лише дев’ятнадцять. Але в часи її літературого дебюту письменництво не вважалося гідним заняттям для дівчини з інтелігентної родини. Ось вона й підписала перше оповідання псевдо Ірина Вільде.
 

Перша любов: “Данко”

У 1935 році у львівському часописі “Нова хата” вийшла повість Ірини Вільде “Метелики на шпильках” про її час навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження — повість “Б’є восьма”. У 1936 році Ірина Вільде отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік. За кілька років виходить друком третя частина — повість “Повнолітні діти”. Згодом, вже у шістдесяті, Вільде випустить нову редакцію цього циклу, роман “Повнолітні діти”. Це роман про молоду дівчину Дарку Попович, прообразом якою виступала сама Вільде, про життя молоді на окупованій Румунією Буковині та про перше кохання до хлопця на ім’я Данко.
З моменту виходу повісті, а потім і роману, читачок цікавило одне питання: чи той Данко — то справждня особа, чи він справді існує? У передмові до своїх творів “Через місток пам’яті” вона відповіла на це питання так: “П’ятнадцять, рівно по п’ятнадцять зелених років і одне зелене літо у буковинському селі — і все. І — все! Хлопець зі скрипкою в руці й у блакитній сорочці, яка так личила йому…”
Його звали Сандик, Олександр Омельський, син директора веренчанської школи Діонізія Омельського. Вона була закохана у нього, а він завжди був зайнятий — то музикою, то спортом, то якимись суто хлоп’ячими справами. Вони розлучалися двічі — у 1923 році сім’я Макогонів переїхала з Чернівців до Станіслава, а навесні 1935 року Олександр Омельский виїхав до далекої Америки. Залишилося їм лише листування, що повертало обох у незабутні дні юності та сповнювало радістю.
І ось через 32 роки вони нарешті отримали шанс зустрітися. Вільде тоді у складі делегації письменників була в Америці. Їхала туди заради нього, та вони не побачились. Лиш говорили по телефону, бо голос змінюється найменше (так вважала вона): “Проте й тепер ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному русі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу”.
 

Євген Полотнюк: 6 років заручин

На початку двадцятих років, після двох арештів батька Ірини Вільде Дмитра Яковича Макогона “за антидержавну діяльність”, родина Макогонів нелегально переходить польсько-румунський кордон та оселяється у місті Станіславові. Тут Ірина Вільде закінчує українську приватну гімназію, і саме тут через двох своїх братів Ореста й Бориса вона знайомиться з майбутнім чоловіком Євгеном — Володимиром Полотнюком.
“Від любові, як від смерті, встерегтися не можна”, — напише згодом вона. У них були довгі заручини — 6 років. Бо в ті роки через матеріальні труднощі мало виходили заміж і одружувалися: “І хоч в народі ходить думка, що довголітні заручини не призводять до добра, ми з Тобою становили, мабуть, щасливий виняток.”
У 1930 році Вільде виключають з університету. Озвучена причина — несплата за гуртожиток, але справжня причина була у тому, що її запідозрено у співпраці з українським підпіллям, і найперше — у співпраці з УВО. В цей час вона починає писати й таємно від усіх посилає свої твори до жіночих часописів. І вже у 1932 році Вільде працює у Коломиї, в редакції журналу “Жіноча доля”, редактором щомісячного додатку до цього журналу — “Світ молоді”.
Вона чекає на одруження, хоче мати дитину. І ось, нарешті, в 1934 році Ірина Вільде і Євген Полотнюк одружуються, а через деякий час народжується первісток — син Ярема.
В ті часи їй все вдається, вона щаслива. Та щастя триває недовго. У 1939-му Євгена за підозрою у приналежності до ОУН кинуто до концентраційного табору Береза Картузька. Звільняють з табору Євгена вже радянські війська.
На початку другої світової війни Євген Полотнюк отримує місце надлісничого у митрополичих лісах, в селі Микуличин. Невдовзі по його призначенню у лісах починає діяти школа для підготовки середньої ланки командного складу бійців УПА. У сорок третьому році Євгена Полотнюка звинувачено у приналежності до ОУН, заарештовано й піддано тортурам. Того ж вечора до дому Полотнюків прийшли двоє німців з вермахту і попередили її, дочку німкені, щоб негайно тікала, бо за нею прийде гестапо. Мала тоді на руках грудне немовля, сина Максима. Схопивши друкарську машинку, рукописи та трохи дитячого одягу, втекла. Деякий час переховувалася серед людей, а потім за підробним документом на ім’я Дарії Макогон виїхала у Ходоров, де були її батьки та старший син Ярема.
А Полотнюка розстріляли у Ворохті. Вона так і не знала, де саме було поховано чоловіка. І тільки через п’ятдесят років після того, коли вже і самої Вільде не було, старший син Ярема знайде могилу батька та перепоховає його разом з десятьма побратимами у Надвірній.
“Коханий мій, обмий мені мої наболілі ноги, візьми мене на руки, занеси на постіль, обтули пуховою ковдрою, щоб я знала, що ти любиш мене”, — говорить щовечора жінка чоловікові, який ще з сорок третього року в землі.”
 

Любов остання: Іван

З листа до подруги: “…Після танцю — забувся, чи що? — він не поцілував мене в руку, як інших жінок, а у вижолобину долоні. Розумієш? Начеб хотів води напитися з неї. І — все. Все, моя дорога! З тієї хвилини гріх кружляє довкола мене, наче вовк довкола отари овець…” 
Так у її життя ввійшов Іван Дроб’язко, інженер Львівського ремонтного заводу і полковник КДБ. Ходили чутки, що його спеціально приставили до Вільде. У травні 1950 року вони одружилися у ЗАГСІ, а ще (хоч це було і не чувано в ті роки) — взяли церковний шлюб.
У Львові поширювалися чутки, що Дарина вийшла заміж не по любові, а з розрахунку: бо”мала Вільдиха свої гріхи”, мусила рятуватись. “Полковник” мав захистити її від знищення, бо винищувальний маховик набирав кожного дня все сильніші оберти і проковтував щораз більше і більше невинних людей...
Цей шлюб протримався десять років, бо навесні 1960 року Вільде застала чоловіка у вітальні з іншою жінкою: “Шлюбна обручка — пересторога, але не охорона від зради”. Був скандал з ламанням меблів та биттям посуду. З того часу у цій квартирі він не з’являвся. А судова справа про розлучення і поділ майна тяглася кілька років: ображена Дарина не хотіла дарувати Іванові нічого. Кажуть, що на судових засіданнях в Яремчі (в селі Дора поблизу Яремча Дроб’язки будували дачу) інколи не вистачало місця: гуцули мали розвагу і втіху. 
Більше заміж вона не вийде. Зате видасть грандіозний роман, який принесе їй найбільшу славу — епопею “Сестри Річинські” (1958-1964), де глибоко й правдиво відображається трагічна доля галичан в час колоніального поневолення 30-х років. В основу роману Ірина Вільде поклала історію родини отця-каноніка Аркадія Річинського, після раптової смерті якого без годувальника і звичних побутових благ залишилося в провінційному місті п’ятеро його доньок.Власне, цей відомий роман став настільною книгою кількох поколінь українських читачів і навіть у 1965 році був у достоєний Шевченківської премії. Упродовж багатьох років вистави за однойменним романом йшли у всіх театрах України.
 

По-справжньому “дика”

Вдача Ірини Вільде проявлялася у приватному житті: вона часто дивувала близьких та знайомих своїми ексцентричним звичками чи витівками. У підвалі львівського будинку, де вона мешкала, письменниця дозволила своєму сину влаштувати хімічну лабораторію, де той ставив дивні досліди — добував, наприклад, ціаністий калій. 
Сама ж Вільде любила працювати, лежачи прямо на підлозі, серед творчого безладу, який завжди панував у кімнаті. До творчого безладу призводили іноді й посиденьки з друзями: збереглася кіноплівка, де письменниця зафіксована лежачою на підлозі, в оточенні вареників (поспішаючи почастувати гостей, вона перечепилася і впустила макітру). 
Вільде була жайворонком, прокидалася вранці, писала від руки і лише потім передруковувала написане на друкарській машинці. Письменниця дуже любила веселитися і ніколи не пропускала своєрідних змагань у співі сороміцьких коломийок на весіллях у друзів. Наважувалася змагатися з такими “асами” як Дмитро Павличко та Роман Іваничук. Із лукавим відблиском у очах виспівувала, наприклад, таке: “Кохалася на загаті, кохалась на плоті, ще-м хотіла покохатись на колючім дроті!..”
“Дика Вільд” любила проводити костюмовані маскаради, а влітку на дачі влаштовувала для друзів концертні вечори. Неодноразово господиня разом із поважними гостями переодягалися, вибирали з гарбуза насіння, вирізали отвори у вигляді очей, вставляли всередину свічки і ходили попід хатами, лякаючи людей.
 

Людина ХХ століття

Славилася Ірина й своєю гостинністю. В її помешканні познайомилися з майбутніми дружинами Іван Дзюба та Іван Драч. “Коли Ірина Вільде відзначала своє 55-річчя, запросила й мене, — згадує її сусідка Марта Дзюба. — Додала: “Приходь, будуть цікаві хлопці з Києва”. Я ще подумала: навіщо мені ті “цікаві” хлопці з Києва, коли у мене є «цікаві» хлопці у Львові. Але, йдучи того дня у своїх справах, я побачила, що до помешкання Ірини Вільде йде Дмитро Павличко. Він був кумиром. І я подумала: ні, піду все-таки. Коли прийшла, побачила Миколу Вінграновського, але то був не мій тип, блондин Драч — теж ні, а третій, в окулярах і чорнявенький, — може бути. І саме цей чорнявий хлопець одразу до мене підійшов. Ми весь вечір танцювали вдвох. За рік одружилися”. 
Хто тільки не зупинявся в її помешканні. Одного разу до Львова на гастролі приїхав хор Григорія Верьовки і всім складом прийшов до Ірини Вільде в гості. Але, незважаючи на широку душу письменниці, готувати вона не вміла. Втім, саме завдяки Ірині Вільде українські господині отримали широковідомі свого часу кулінарні книги Дарії Цвек. Письменниця була гімназійною подругою сестри Цвек і часто приходила до неї в гості. Саме там Ірина Вільде, скуштувавши кулінарні шедеври Дарії, запропонувала їй видати книжку.
Ірина Вільде стала “хрещеною мамою” не лише для Дарії Цвек, а й для цілої плеяди сучасних українських письменників: благословила на творчий шлях Романа Іваничука, Дмитра Павличка, Романа Лубківського та багатьох інших. Їй завжди були притаманні відкритість, критичність, вимогливісь до себе й оточення, відвертість і правда за будь-яких обставин.
 

“Дитина, яка народилася в неділю, — щаслива

Виростуть сини. Старший — Ярема стане вченим, перекладачем, українським сходознавцем. Молодшого Максима звинуватять у створенні таємної націоналістичної організації. Його кілька раз арештовуватимуть, одного разу він навіть ділитиме тюремну камеру із В’ячеславом Чорноволом. Не змирившись із радянською владою, довгий час він проживав у Нью-Джерсі, де на початку 90-х загинув в автокатастрофі.
Та попри всі негаразди Ірина Вільде вважала себе щасливою людиною: “Я народилася в травні. На сам Великдень. І моя мати… розумна жінка із шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що дитина, яка народилася в неділю, — щаслива дитина”.
У часи гоніння української мови, культури родина Ірини Вільде сповідувала зовсім інші цінності. “Хоча навколо в місті дедалі частіше лунала російська мова, у будинку письменниці навіть радіо вимикали, коли транслювали російські пісні...”, — згадує невістка славетної письменності Антоніна Полотнюк. — Так, Ірину Вільде називали націоналісткою, осуджували за ту голу українську правду, яка всупереч сталінському соцреалізму, звучала у її творах. Вона ненавиділа радянську диктатуру, проте навіть затяті українофоби мусили рахуватися з письменницею через неабияку її популярність. У страшні часи сталінського перевороту вона мужньо захищала права репресованих, домагалася справедливого висвітлення української історії та визнання рідної мови.
Часті обшуки та арешти сина далися Ірині Вільде взнаки. В останні роки життя вона була поза межами реальності: не могла вже сказати хто вона і де живе — страждала на розсіяний склероз. 30 жовтня 1982 року у Львові письменниця пішла із життя у віці 75 років.
 
За матеріалами Інтернетвидань
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль: