Старий і лелека

Опубліковано: 2016.09.09 | Коментарів: 0 | Переглядів: 321
На обійсті старого Остапа звили гніздо лелеки. По галузочці зносили хмиз, зводили своє житло. Остап тим часом сідав на ґанок і заворожено спостерігав за птахами. 
“Кажуть, лелеки приносять щастя в дім, особливо молодятам, — сумно усміхався старий. — Та не дочекалася моя хата почути звуки весільних музик. Он і калина біля воріт квітне білими китицями, а садив я кущі для майбутніх донечок. Наших з тобою донечок, Анничко. Та не судилося…”
— Ну що, гайда на поле? — крикнув бузькові, а про себе додав: 
— Сусіди, напевне, думають, що геть чисто з глузду з’їхав. З птахами розмовляю, та й ще й гадаю, що вони розуміють мене. А що їм скажеш, коли це насправді так.
І дійсно, тільки-но Остап взяв велосипед і примостив на нього сапу (бо вже давно не їздив, а тільки інструмент на рамі возив), лелека знявся з гнізда і закружляв над подвір’ям. І так завжди: Остап в поле — лелека за ним. Лелечиха тим часом дома залишалася: чи то яйця вигріває, чи пташат глядить. Прийде Остап в поле, стане грядки обробляти, а лелека поряд поживу шукає. Спіймає, віднесе лелечисі та діткам і знову повернеться. А потім ввечері вдвох — додому. Лелека — високо в небі, а Остап — попри її хату. 
Напевне, нелегко чоловікові постійно спостерігати за чужим щастям, яке могло бути його. Проте всі пропозиції поміняти город, хоча від хати до поля було не так уже й близько, відкидав. Просто так добре було бачити її, хоч іноді. Вклонитися при зустрічі, сказати “Слава Ісусу”, почути до болю знайоме “Навіки слава”. І все… Ніби вони зовсім не знайомі. Боляче, боляче було дивитися, як ростуть її діти, як дорослішають онуки. А він так само простує повз її домівку — завжди один. 
“То він так себе покарав, — перешіптувалися сусіди, — за слабодухість”. Напевне…
…Його батьки були заможними ґаздами. Добротний будинок, кілька моргів поля, худібка. Як то кажуть: і в хаті, й до хати. Все було нажите важкою щоденною працею. Скільки Остап себе пам’ятав, стільки працював: від зорі — до пізньої ночі. Тож як влаштувався на роботу на один із заводів “великої хімії”, працювати довелося ще більше. Так минали дні і ночі, минуло і 30 років. І ось одного разу до них у цех прийшла вчорашня школярка. Висока, струнка, з довгими чорними косами. Й Остап закохався. Спершу боявся зізнатися дівчині, що тужить за нею його серце: різниця у віці була ж чималою. Проте, як виявилося, він також подобався Анні. Здавалось би, їх щастю нічого не завадить. Але одружуватися їм заборонила мама Остапа. 
— Ніколи, чуєш, ніколи! — кричала, — я не дозволю одружитися своєму синові-одинаку з якось бідачкою. Що вона має?! Яке придане принесе з собою?! Нам потрібна багата невістка. 
— Але я ж люблю її…
— Прокляну. І тебе, і її, і ваших дітей. Мого благословення не отримаєте ніколи.
Й Остап змирився, адже не звик йти проти волі батьків. Анна перевелася в іншу зміну, і він її більше не бачив. Аж поки вона не вийшла заміж за його односельчанина. І не стала жити біля дороги, яка вела до його поля. 
Я так і пам’ятаю: дід Остап, спершу з мамою, а потім сам везе на велосипеді свій реманент — косу, граблі, сапу — простує на поле. Повз господу тієї, котру любив, але не зміг за неї боротися. Він якось швидко зістарівся. Поки жила мама, ще тримався, а після її смерті і сам почав хворіти. Проте доти, доки міг ходити, обробляв грядки. І якось в його житті з’явилася маленька радість — лелеки.
Та одного весняного дня, коли лелеча пара вже готувалася почати висиджувати пташат, до гнізда прилетів молодий бузьок. Довго тривав бій, старий лелека відважно захищав свою сім’ю, та сили були не рівні. Був би й загинув, якби впав з-під хмар на каміння, а не на скирту сіна. Остап виходив птаха, і так вони й стали жити: Остап — в хаті, яка так і не дочекалася нової господині, старий лелека — в стодолі, а лелечиха з молодим бузьком — в гнізді. Вона виводить з іншим пташенят, а він з-під стріхи заглядає на неї. 
— Зовсім, як я, — шепотів Остап. 
Спершу молодий бузьок кидався на старого лелеку, намагався прогнати із подвір’я, проте згодом зрозумів, що той — йому не суперник, і перестав звертати на нього увагу. Сусіди дивувалися, казали, що такого в природі не буває.
— Як бачите, буває, — відповідав Остап. — І серед птахів, і серед людей. 
І стиха радів, що лелека, до якого так звик, не покинув його. Хоча, як ніхто, розумів важку пташину долю.
На одному обійсті разом прожили Остап та три лелеки два роки. А потім лелеча сім’я чомусь не повернулася після зимівлі до гнізда. Чому? Хто його знає. Чи нове звили, чи що лихе в дорозі трапилося. Опустіло гніздо. Старий лелека самотою сидів на даху стодоли, сумно клекотів, мовби кликав: “Ти тільки прилети, хай і з іншим. Просто будь поряд, щоб я тебе бачив”. А по старечих дідових щоках текли гіркі сльози: він теж давно не бачив Аннички: ноги перестали слухати, ходити на поле більше не міг, тож і її не зустрічав. 
Не пережив те літо лелека: одного ранку Остап знайшов його у стодолі мертвим. А взимку і сам відійшов у вічність. Зараз в його будинку живуть племінники. Зробили ремонт, облагородили подвір’я — не впізнати дідову господу. Тільки височить самотою лелече гніздо та біля воріт червоніють важкі грона калини. 
Наталія БАРНИЧ
Фото ілюстративне
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль: