Коли негаразди роблять нас сильнішими

Опубліковано: 2015.07.10 | Коментарів: 0 | Переглядів: 415
Скільки раз ми повторювали собі: “Не хочу, не можу, у мене більше немає сил”? Іноді й справді немає жодного бажання знову і знову вставати, особливо тоді, коли тебе наче навмисне штовхають у прірву. Але є люди, яких неприємності не тільки не ламають, а й допомагають ставати сильнішими. 
 
Вікторія була моєю сусідкою. Виховувала двійко діточок. Не кажу “разом із чоловіком”, бо його участь у функціонуванні сім’ї була аж надто мінімальною. Віка була родом із бідної сім’ї, у школі гарно вчилася і самотужки змогла вступити до Харківської національної академії внутрішніх справ на спеціальність “правознавство”. Проте провчилася там тільки два роки. В кінці другого курсу у зв’язку з вагітністю оформила академічну відпустку, але до навчання так і не повернулася. Її чоловік — Вадим — був дуже красивим хлопцем, проте страшним шибайголовою. Його батькам належала квартира, в якій він після одруження поселився з Вікою. І коли Вікторія заводила мову, що Вадимові все ж потрібно знайти роботу, аби забезпечувати сім’ю, у відповідь чула одне: “Ти — голодранка, навіть жити не маєш де. Мовчи, а то вижену, тинятимешся зі своїм виводком попід плотом”. І Віка мовчала. Вдень торгувала на ринку, ввечері, прийшовши додому, прибирала, готувала на наступну добу їсти і поспішала на склад, де вночі працювала охоронцем. Зранку — швидко додому, аби відправити дітей до садочка, і знову — на ринок. Отак крутилася, щоб і дітей, і чоловіка забезпечувати. А Вадим тим часом навіть лінувався забирати діток із садочка. Самі поверталися додому — і в сонячну погоду, і в дощ з грозою п’ятирічний Василько за руку водив трирічну сестричку Оксанку в садочок і додому. Найгірше було, коли діти хворіли. Віка боялася втратити роботу (бо і там, і там працювала нелегально), тож не могла більше одного-двох днів залишатися з ними. Тоді їй допомагали сусіди. Нам було дуже шкода Віку і її діток, але чимось кардинально допомогти не могли. 
Одного разу Вікторія прийшла до мене в сльозах:
— Соломіє, посидь, будь ласка, з моєю малечею. 
— Добре, а що трапилось? Чому ти заплакана?
— Та от, сталось те, чого і слід було чекати. Вадим знайшов собі іншу, і я з дітками повинна через два дні покинути його квартиру…
— Та як же так, хіба ж так можна?
— Звичайно, можна. Квартира належить його батькам, я і діти в ній не зареєстровані — от і права ніякого не маємо. 
— Куди ж ви підете, до тебе додому?
— Вдома мене ніхто не чекає. В нашій однокімнатній квартирі, крім батьків, які часто заглядають у чарку, мешкає молодший брат та старша сестра — разом із чоловіком та чотирма дітьми. Туди я не піду. Думаю виїжджати на Тернопільщину, там живе моя бабуся. Правда лячно, бо село — віддалене, а де там роботу шукати — не знаю. Зате з дітками буде кому сидіти. 
Наступного дня Віка разом із дітьми виїхала на Тернопільщину. Її Вадим відразу привів додому іншу. І почалося — п’янки, гулянки, за кілька років квартира перетворилася ледь не на притон. Його батьки нічого не могли вдіяти, мама, коли приходила, постійно плакала, картала себе, що свого часу не заступилася за Віку, яка насправді була чудовою жінкою. Проте від її колишньої невістки не було ніяких вісточок.
Зустрілися ми з Вікою десь аж через 10 років. І я її не впізнала. І річ була зовсім не у віці. Замість замученої, постійно невиспаної, заклопотаної дівчини переді мною була красива, впевнена у собі жінка. 
— Мене врятувала бабуся, — розповіла. — Її підтримка, переконання, що все буде добре, що після чорної смуги обов’язково йде біла, вселили в мене надію. Я поновилася в академії, хай і перевелася на заочну форму. Вийшла заміж за чудового хлопця із бабусиного села, який поважає мене і любить моїх дітей. Народила ще одну дівчинку. Зараз займаюся адвокатською діяльністю. Чоловік — приватний підприємець, виготовляє меблі. 
Знаєш, Соломіє, я навіть вдячна Вадиму. Якщо б він мене тоді не покинув, я б не змогла стати щасливою. 
Я дивилась на Вікторію, і думала: “Скільки раз ми опускаємо руки, перестаємо боротися за своє майбутнє, бо нам здається, що наше життя надто погане, і краще уже не може бути. А вона знайшла у собі сили, і в ситуації, яка була, на перший погляд, безнадійною, вийшла переможцем”.
Соломія ЯНОВСЬКА
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль: