90-а зима Ольги Казіцької

Другого лютого Ольга Василівна Казіцька із Томашівців зустріла свій дев’яностий лютий. Проте не здається вона ні рокам, ні хворобам, бо — оптиміст і життєлюб. Вітали ювілярку та дізнавалися таємниці довголіття і “Вісті Калущини”. 

 

Охайне подвір’я, заготовлені і акуратно поскладані дрова на зиму, чистенька і тепленька хата. А ось на порозі і сама ювілярка — 90-річна Ольга Василівна: невисокого росту, схилена під тягарем років і переживань, але — усміхнена. Бо — прийшли гості. Каже, не треба й подарунків, аби увага. Для самотніх — це головне. 

Тисячі сумних і веселих, мирних і не дуже доріг вплелися стрічкою в долю Ольги Василівни. А починалася стежина з рідних Томашівців, де ювілярка проживає і зараз. Народилася жінка в родині, де, окрім неї, було ще троє дітей. Батько рано помер, тож матері було нелегко з чотирма дітьми. 

— Важко згадувати той час, ще важче було його пережити, — каже Ольга Василівна, котра і нині достеменно пам’ятає кожен день свого життя, кожну годину. — Але відійшло, як в страшному сні. Аж незчулася, як вже 90. 

Коли Ользі Василівні заледве виповнилося 17, була вивезена до Німеччини. Аж під кордон з Швейцарією. Поралася по господарству в різних ґаздів, працювала на якнайрізноманітніших роботах. Повернувшись додому в рідні Томашівці, не застала живою матір, тож  залишилася на руках з трьома ще малими братами. Працювала спочатку на свинарнику, потім на ділянках в колгоспі. А вдома все життя тримала по дві корови, бичка, свиней, гусей, обробляла великі городи. Будувала хату, в якій проживає і досі. Було нелегко, та не звикла скаржитися. Навіть на те, що доля так і не подарувала дітей. 

Жінка завжди важко працювала, тому, напевно, зараз так докучає біль у руках. Проте попри все ще й досі порається в хаті: розпалює піч, заварює каву. Каже, дуже любить солодощі, найбільше — цукерки “Рачки”. Вони і “душу засолодять”, і від кашлю помічні. А таблетки вперше знадобилися лише п’ять років тому. До того — жодної пігулки не вживала, бо здоров’я не підводило. 

— Я взагалі все їм, ні від чого не відмовляюся, — каже Ольга Василівна. — Картоплю, м’ясну підливку, борщ, супи, молоко. Все, що всі їдять. Тож, певно, не від їди залежить моє довгожительство. І секретів ніяких не знаю. Стільки Бог відміряв, я ніколи не думала так довго жити. 

Проте сусіди і соціальний робітник Мирослава Грабарська кажуть, що секрет довголіття баби Ольги в тому, що ніколи нікому не робила зла. Завжди до всіх ставилася з любов’ю і повагою, допомагала чим могла. І ніколи не скаржилася на долю. 

— Ще донедавна поралася сама на городі, бо дуже любить працю на землі, — каже соціальний робітник Мирослава Грабарська. — Тепер трішки здала наша бабулька. Завжди казала, що її ця любов до “порпання в землі” й тримає. 

... Дев’яноста зима спливає для баби Ольги. Приїжджають з територіального центру, приходить соціальний робітник, сусіди. Вони — єдина розрада старенької. Були з нею і в ювілейний день народження. Святкували. Говорили. Отак і живе. Весну виглядає. А навесні і влітку дні швидше спливатимуть. Там бабусі клопоту додасться. Буде керувати, що де посадити на городі, годувати курей, яких тримає й досі, по городу пройдеться, аби поглянути, як що росте. А ще — посидить під яблунею, яку садила ще зо два десятки років тому, за життям села поспостерігає, передасть життєві мудрості молодшому поколінню. Отак і до наступного лютого час спливе. Тоді й домовилися ми з Ольгою Василівною зустрітися. Другого лютого наступного року. На день її народження. На дев’яносто перший. Отож, здоров’я Вам, Ольго Василівно, і сили зустріти ще не одну зиму й весну!