Микола Костомаров: одна любов на все життя

Опубліковано: 2017.07.28 | Коментарів: 0 | Переглядів: 53
Видатний український історик. Письменник. Фольклорист. Етнограф. Громадський діяч. І все це — про Миколу Костомарова, який, за словами Михайла Грушевського, своєю діяльністю, «положив свою печать на цілу епоху». Особливо багато зробив для визначення менталітету українського народу та розвитку його національної самосвідомості, обстоювання самостійності української мови і культури. Важлива роль Костомарова у заснуванні однієї з перших політичних українських організацій — Кирило-Мефодіївського братства, програма якого передбачала скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності та свободи слова, боротьбу проти самодержавного режиму централізму, за право кожного народу на вільний національний розвиток, утворення федерації рівноправних слов’янських народів.
 

Де ти, моє серце?

Пригорнись до мене!

Прощай, моя мила,

Моя чорноока.

Доля моя, доля!

Ти моя морока.

Микола Костомаров

 
Найбільш плідним періодом у творчості Миколи Костомарова називають 1875 — 1885 роки. Саме в цей час він написав свої знамениті монографії «Руїна», «Мазепа і мазепинці», драму «Еліни Тавриди», повісті «Чернігівка», «Сорок літ», закінчив працювати над монографіями про імператриць Анну Іоанівну та Єлизавету Петрівну.
Водночас вчений багато подорожував з метою дослідження визвольних рухів в Україні, Росії, Польщі, а також духовної культури, поезії, побуту і звичаїв народів. Працював з молодечим завзяттям. І це, незважаючи на те, що в 1875-у йому було вже далеко за п’ятдесят і позаду був важкий життєвий шлях. Майже десять років заслання (за участь у Кирило-Мефодіївському братстві), потім — постійна перенапруга у зв’язку з багатогранною діяльністю, підкошене хворобами здоров’я.
«До нього ніби повернулась молодість», — перешіптувалися люди. Але його друзі, знайомі, ті, хто з ним близько спілкувався, знали, що повернулася не молодість, а жінка, яку він кохав усе життя. До речі, історія кохання Костомарова вразила уяву не одного письменника і покладена в основу романів Д. Мордовця «Професор Ратмиров» та В. Домонтовича (В. Петрова) «Аліна і Костомаров».
 
Аліна Крагельська народилася в польській родині, була не тільки надзвичайно вродливою, а й талановитою. Своєю грою на піаніно вона зачарувала навіть великого Ференца Ліста, який, перебуваючи на гастролях у Києві, одного разу випадково зустрівся з нею у графині Меліної. Пророкуючи Аліні велике майбутнє, композитор запропонував їй продовжити навчання у Віденській консерваторії. Але мати дівчини відмовила. 
Аліна ж була у тому віці, коли дівчата в тривожному очікуванні зустрічі з юнаком, якого покохають на все життя. Їй пощастило — вона його зустріла, ще навчаючись у випускному класі приватного зразкового пансіону. Це був старший учитель історії Першої Київської гімназії Микола Костомаров, який одночасно почав викладати історію і в пансіоні. Тоді йому було 28 років. Пізніше Аліна згадувала: «...це був молодий чоловік зі свіжим лицем, середнього зросту, міцної, навіть кремезної статури. Через золоті окуляри світились розумні голубі очі».
 
Зацікавившись новим викладачем, дівчата відразу почали збирати факти з його життя. Так дізналися, що Микола Костомаров народився 16 травня 1817 р. в слободі Юрасівці Острогозького повіту Воронезької губернії. Матір його, Тетяну Петрівну Мельник, кріпачку, уподобав місцевий поміщик, нащадок козаків-переселенців, дворянин Іван Петрович Костомаров. Батько з матір’ю обвінчались після народження сина. Проте батько не встиг дати синові «вільну» — у 1828 році він трагічно загинув. Тож матері, щоб “визволити” сина, довелося відмовитися майже від усього майна, яке належало її чоловікові.
Шістнадцятилітнім, єдиним з усіх гімназистів, Микола вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, а вже у двадцять років радою університету був затверджений у ступені кандидата наук. Багато з того, що про Костомарова розповідали його друзі та знайомі, ще більше підносило його авторитет: пише вірші, готує дисертацію, має феноменальну пам’ять — він міг не тільки цитувати окремі місця з літописів, а й цілі акти та документи. Напам’ять знав твори багатьох поетів.
Ну як у такого було не закохатися? Він теж звернув увагу на розумну, чарівну, веселу Аліну, але ж дати волю почуттям не міг: він — учитель, вона — учениця.
 
Доля звела їх знову під час відпочинку в 1846 році в Одесі. На той час Микола Іванович був уже професором Київського університету. Під час зустрічі вони не могли наговоритися, відчували, що їм дедалі важче розлучатися хоча б ненадовго, тож вирішили, повернувшись до Києва, одружитися. Костомаров згадував: «13 лютого я заручився з дівицею Аліною Крагельською… Весілля наше було призначене після Великодня, на Хоминому тижні, 30 березня 1847 року… Вважаючи свою стару квартиру тісною і незручною для майбутнього сімейного життя, я переїхав на іншу... біля Андріївської церкви. Квартира ця вирізнялася чудовим видом, з галереї відкривався прекрасний пейзаж: унизу розкинувся Поділ, далі — світла смуга Дніпра, а за нею — широка панорама лугів і лісів».
Але в цій квартирі їм не судилося жити. Саме тут, 28 березня 1847 року, за день до весілля, Миколу Костомарова і його друга Тараса Шевченка, який на це весілля приїхав, заарештували як членів Кирило-Мефодіївського братства і згодом відправили на заслання.
Лише 14 червня 1847 року Костомарову було дозволено побачення з нареченою. Зав’язується листування, яке триває майже два роки. 33 листи зберіг Микола Іванович і наприкінці життя передав авторці.
 

Із листів Аліни Крагельської до Миколи Костомарова

 
Київ, 15 лютого 1850 року
“Друже мій, Миколо Івановичу! Хоча я і обіцяла Вам, що за тиждень після першого листа одержите другий, та вийшло інакше. Як і раніше, я пишу через Петербург і присягаюся Вам писати часто, наскільки це буде можливо. Чи одержали Ви мого листа від 10-го лютого?.
Сьогодні рівно три роки відтоді, як ми в присутності священика й лагідної m-me Meilhan були з’єднані нашими батьками, але ніхто з нас не передчував горя, що спіткає нас. Мені жах як прикро й сумно — і, на мій сором, не можу сказати, що терплю тугу з вірою: багато разів я вже викликала смерть, наче найближчу для себе подругу. Але я часом думаю, що Бог шле нам випробування за гріхи й робить усе на краще. Щоправда, Вас спіткали найжахливіші нещастя; та ще рік або два — і, можливо, ці хмари пройдуть, і сяйне щастя — щиро скажу Вам, що якщо б я вийшла за Вас заміж раніше й ми лишилися б мешкати в Києві, то нещастя було б повільне і тривале, бо деякі особи неодмінно б сіяли між нами прикрощі й навіть чвари. За це я ручуся; коли ж Бог помилує нас і з’єднає, то я заздалегідь прошу Вас — жити не в Києві. [...]
Чи Ви носите перстень і на якому пальці? Мій же давно відібраний — все відібрано, що тільки було від Вас; це зроблено з тим, щоб знищити те, що мені нагадувало б про Вас. Але даремно. [...]”
***
Київ. 11 травня 1850 року
“Неоціненний друже мій, Миколо Івановичу! Я одержала Вашого листа від 7-го квітня, в якому Ви пишете, що Вам відмовили у відпустці до Умані! Ви не можете собі уявити, як це мене засмутило: я втратила надію скоро побачити Вас. Ще більше пригнітило мене те, що Ви знову впали у слабкодухість і пишете, що для Вас найприємніше місце — могила. Коли б я не була впевнена у Вас, то могла б подумати, що Ви зовсім не кохаєте мене й не хочете побачити щасливою, коли бажаєте вмерти. Не думайте так сумно, мій друже, побережіть себе хоча б для того, щоб колись винагородити мене за ці журливі роки, які я переживаю, сподіваючись колись стати Вашою; варто Вам лише одужати — і воскреснемо разом. [...]
Пишіть, мій друже, побільше про себе; прошу Вас про це в кожному листі, що, думаю, це Вам уже набридло. Вибачте, мій янголе, це прохання моєї душі — не відмовте їй. [...] Пишіть мені і кохайте Вашу назавжди Аліну”.
***
2 грудня 1850 року
“Повідомляю Вам, Миколо Івановичу, що матуся згоджується на наше з’єднання, якщо Ви можете незабаром приїхати до Києва. Вважаю за необхідне сказати Вам, що мої батьки не можуть дати мені ніякогісінького посагу, а тому прошу Вас обміркувати це і, якщо приїдете, то постарайтеся мати такий екіпаж, у якому б мені було зручно їхати.
Прошу Вас не затримуватися з відповіддю й адресувати на моє ім’я страховим. А. К.”
***
8 грудня 1850 року.
“Друже мій! Я довідалась напевне, що матуся писала Вам, але мені не відомий зміст її листа. Благаю Вас, не зводьте мене зі світу, не вірте нічому, а приїжджайте, і якомога швидше, якщо хочете застати мене живою. Мене терзають — я три роки жила надією і якомога була спокійна, тепер же я страждаю день і ніч, із трепетом жду Вашої відповіді. [...]
Цілую Вас тисячу разів і обнімаю.
Ваша до могили Аліна”.
***
2 вересня 1851 року. Село Некраші.
“Другого твого листа одержала від 15-го серпня; він ще сумніший: ти майже вимагав од мене забути тебе й вийти заміж за іншого. Навіщо це? Друже мій! Бог наділив мене терпінням, волею й забарливістю в усіх вчинках: я довго, довго досі думала та й зараз думаю. Я не хочу й не можу одружитися з іншим, бо це для мене сутужно до незмоги. Я згодна, що недобре виступати супроти волі матері й накликати на себе її гнів, а на сестру муки; я згодна, що ти у своєму теперішньому становищі можеш мимохіть зробити мене нещасною, але це тільки через те, що я сама хвора; було б у мене трохи більше сил, я ручаюся, що витерпіла б покірно і без великого надриву твої примхи й лють (як ти писав). Прощай, мій друже! Твоя Аліна”.
***
9 листопада 1851 року.
“Здоров’я моє потроху поліпшується, але я застала матусю надзвичайно кволу, а сестру зовсім хвору: в неї болить у грудях і вже двічі було кровохаркання. Моя мати щоденно влаштовувала сцени: сльозам і спазмам не було кінця; мої сили виснажені; кожен її стогін тяжко відкладався в моїй душі. Прийшов ще один прохач моєї руки. Матуся вважає його гіднішим поважаного полковника і післязавтра я стану його дружиною. Якщо ти, мій друже, кохаєш мене, то не засмучуйся моїм заміжжям, — звідтоді, як ти хворів, ти не переставав переконувати мене виходити заміж; я трималась і впиралася, доки жив татусь; тепер же мені залишилося або позбавити себе життя, або одружитися, бо інакше жити нема засобів. Я визнала заміжжя меншим злочином: я довго від тебе не одержувала листів і деякі чутки підтверджували твоє мовчання.
Скажу тобі, що я до свого майбутнього чоловіка не маю найменшої схильності: він це знає. Так, я не посоромлюся сказати перед світом, що, крім тебе, я нікого не кохаю. Мати й наречений влаштували все так швидко, що я не могла оговтатися: післязавтра все буде закінчено, й за тиждень я поїду з Києва на всю зиму до Білої Церкви.
В моєму серці для тебе назавжди залишиться куточок; якщо мій чоловік буде гідний моєї любові, то з часом, можливо, я покохаю його, а зараз я байдужа й холодна, як лід.
Не смію просити тебе писати до мене, не знаючи, чи сподобається це йому. Якщо ти ще любиш мене, то благаю тебе із сльозами вжити всю силу своєї благородної душі, витерпіти це спокійно. Хай буде тобі відомо, що твоє падіння, смерть або щось інше вб’є мене морально навіки. Я ще молода, й моє життя буде згірш будь-якої смерті.
Не маю сил більше писати від сліз”.
Листи А. Крагельської з російської переклав М. А. Шудря
 
На цьому їхнє листування завершується. У 1851-му мама умовила Аліну вийти заміж за полковника М.Д. Кисіля. За спогадами Аліни, Марко Дмитрович був добрим, чуйним чоловіком. Якось побачивши книжку Костомарова з посвятою: «незабутній А.Л.К. на згадку 14 червня року 1847», купив і подарував її дружині. У них було троє дітей. У сім’ї панувало взаєморозуміння і повага.
Навесні 1865 року тяжко хворий Марко Кисіль з сім’єю переїхав з Києва до Дідівець неподалік Прилук у свій родовий маєток. Тут родина жила до його смерті у 1870-му...
 
У 1874 р. Костомаров приїхав до Києва для участі в Археологічному з’їзді. У розмові з Павлом Чубинським згадав любов молодих літ, а від нього довідався, що Аліна Кисіль овдовіла, мешкає у своєму маєтку. Микола Іванович запалився бажанням зустрітися, написав їй листа і попросив чимскоріш передати їй.
Так через 26 літ стрілись двоє заручених, але не повінчаних. Її кохання також витримало випробування часом. У травні 1875-го Микола Костомаров обвінчався з Аліною — або Галиною, як він почав називати свою дружину. Саме кохання додало йому сил та енергії.
Подружжя мешкало у Петербурзі. Дружина чимало допомагала йому в наукових студіях, записувала зі слів художні твори. Він диктував їй свою «Автобіографію», вона допомагала готувати до видання нові історичні дослідження. До речі, і сама вільно володіла пером — про це свідчать її “Спомини” і листи далеких літ. Звісно ж, піклувалась про здоров’я Миколи Івановича. Турботи побуту лягли на її плечі. Дорослі діти жили самостійним життям, всі були одружені.
Вони щасливо прожили десять років. 19 квітня 1885-го Микола Іванович Костомаров помер.
 
Аліна Леонтіївна багато зробила, щоб у світі належним чином оцінили життєвий подвиг її коханого. Вона написала спогади «Микола Іванович Костомаров» та «Останні дні життя Миколи Івановича Костомарова». З них не лише постає перед нами образ поборника української ідеї, а й відкривається багато цікавих сторінок про епоху, в яку він жив і творив, про минулі події. Вона планувала підготувати до друку повторне видання творів покійного чоловіка, зробити записки-спогади про вченого, але в останні роки свого життя майже осліпла. Померла 4 лютого 1908-го. Похована в Києві.
Стосунки Миколи Костомарова та Аліни Крагельської підтвердили істину, в якій багато хто сумнівається: є таки одна любов на все життя.
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу