Олег Ольжич: поет, що обрав солдатську долю

Опубліковано: 2017.07.14 | Коментарів: 0 | Переглядів: 78
21 липня минає 110 років із дня народження Олега Ольжича (справжнє прізвище — Кандиба). Син Олександра Олеся, поет і археолог Олег Ольжич у роки лихоліття покинув свою затишну робітню й книгозбірню у Празі і повернувся до України, яку залишив ще в дитинстві. Повернувся, щоб стати воїном.  37 років життя Ольжича, між 1907 і 1944, вмістили дві світові війни та кілька революцій — тож страшні історичні катаклізми руйнували кордони, держави, нівечили життя цілих народів і окремих людей.  З іменем Олега Ольжича пов’язана діяльність націоналістичного підпілля, він був головою Проводу українських націоналістів під час війни, координував діяльність похідних груп ОУН.
 

Олег Кандиба залишив Україну п’ятнадцятилітнім

Народився майбутній поет і воїн 8 липня 1907р. у Житомирі. Навчався в Пущі-Водиці під Києвом.
Вже у 8 років хлопчик починає писати вірші, потім — коротенькі оповідання про тварин (одне з них, «Рудько», нинi часто друкується у хрестоматіях для дітей). Олег змалку багато читав, в чому йому порадником та керманичем був батько Олександр Олесь. Хто міг передбачити тоді, що через певний час ці двоє, батько і син, залишаючись друзями і продовжуючи любити і шанувати один одного, розійдуться у поглядах, передусім — естетичних?.. Найжахливіше: батько пережив трагічну загибель сина, щоправда, лише на півтора місяця. 
Українська революція 1917 - 1920 рр. та її поразка зробила для Олександра Олеся неможливим життя на Батьківщині (мріяв про «свято згоди», а революція виявилась вельми далекою від рожевих снів...). У 1923 р. до батька, що жив тоді під Прагою, приєднався разом з матір’ю 16-річний Олег. Позаду залишилося голодне, суворе і небезпечне життя у Пущі-Водиці, під Києвом, абсолютна самотність, спричинена повною ізоляцією від нової влади. Але як юнак міг забути кров, насильство, жорстокість, братовбивство (у 1919 р. петлюрівцями був розстріляний його дядько, мамин брат.).
 

Далі була Прага, Карлів університет

На початку 1925 р. Олег став студентом філософського факультету Карлового університету в Празі — одного з найстаріших вузів Європи. Там обдарований юнак захоплюється археологією та теорією мистецтв, причому вивчає ці дисципліни настільки серйозно і натхненно, що його називав своїм улюбленим учнем сам Любош Нідерле, чеський історик та археолог зі світовим ім’ям, автор «Слов’янських старожитностей». У 23 роки Олег Кандиба здобуває докторський ступінь від філософського факультету Карлового університету за серію праць, присвячених неолітичній мальованій кераміці Галичини. Олег Кандиба став одним з наймолодших докторів у своїй галузі. Наприкінці 1920-х Олег Кандиба — уже сформований митець. Разом із Євгеном Маланюком, Оленою Телігою та Юрієм Кленом стає членом знаної “вісниківської квадриги”, що об’єднувала авторів львівського “Літературно-Наукового Вісника”.
Здавалося б, життя увійшло в надійне русло, склалася успішна наукова кар’єра.
 
 

Кар’єра, визнання, ОУН

Олег Кандиба брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах. Отримав посаду доцента в Гарвардському університеті (США), і в 1938 році заснував там Український науковий інститут. Тоді ж, під час наукової поїздки до Риму, познайомився з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем і вступив до ОУН. 
Вірші писав упродовж усього життя. Псевдо Олег Ольжич узяв від київського князя Олега і життя пов’язав з історією і війною. Цикли «Кремінь» (1931), «Камінь» (1932), «Бронза» (1932), «Залізо» (1932) відбивають зміну епох у житті людства. У першій збірці «Рінь» (1934) провіщав прихід нового віку — віку героїв.
 

Місія Ольжича

Для поета батькова пись­менницька слава — незмінно обтяжливий спадок, неймовірний страх назавжди зостатися під його впливом, у тіні його творчості. Тож молодший автор виробляє власний стиль, виразно дистанціюючись від Олесевої пісенності й ліричності.
Ольжичеві вірші захоплюють предметністю образів, “археологічним” колоритом, навіть своєрідною музейністю.
Дуже вимовним для розу­міння самого духу міжвоєнного часу видається вірш Ольжича “Робітня”:
День — прямокутник матового шкла,
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.
Але від улюблених сторінок щось відриває, спокій існує лише в обжитих стінах, а варто ступити крок на вулицю — і десь на розі, біля знайомого газетного кіоска “тебе розітне лезами сурем//невблагана екстаза атестату”.
Ґрунт хитався під ногами, важкі свинцеві хмари закривали Європу.
Молоді ідеалісти (це слово Ольжич вибрав як одне зі своїх конспіративних імен) знали, що великої війни не уникнути, і хотіли бути в ній солдатами й оборонцями, а не безсилими жертвами.
Прага у той час стала одним із центрів українського руху. Батько, поет-лірик, боявся за сина, але спинити його, звісно, вже не міг. 
Коли радянський агент убив Євгена Коновальця в Роттердамі, Ольжич створює культурну референтуру ОУН — 15 комісій державного планування, зокрема:  фінансову, шкільну, сільськогосподарську, промисловості й торгівлі, використання природних багатств. Займався культурною політикою, пропагандою, просвітницькою діяльністю. Видання книг, від­значення пам’ятних дат, концерти,  нав­чальні проекти…. Все те, без чого ніколи не виграти визвольну війну.
Олег Ольжич  свідомо обирає солдатський чин, аскетично зрікається численних можливостей і здобутків. У березні 1939-го був серед тих, хто обороняв Карпатську Україну.
 

За Україну, за її волю

У процесі чехословацьких реформ закарпатські українці отримали культурну автономію. Поет долучився тоді до літературно-мистецького угруповання “Говерла” в Хусті, до видання журналу.
В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. Угорщина, тодішня союзниця гітлерівської Німеччини, почала воєнні дії. І 15 тисяч вояків Карпатської Січі взяли до рук зброю. Під гуркіт гармат проголошується незалежна Карпатська Україна — “держава одного дня”. Ольжич потрапляє до тюрми в Тячеві, звідки його змогли витягти колеги-науковці.
Це була поразка, але, оче­­видно, саме тодішня ма­­ні­фестація української закоріненості в Закарпатті посприяла пізнішому приєднанню краю до України.
З початком війни, 1941 року, Ольжич уже в Києві. Згодом керує бойовими групами ОУН, які прийшли в Україну.
Після ув’язнення німцями Андрія Мельника Олег Ольжич виконував обов’язки Голови Проводу Українських Націоналістів. Жив на нелегальному становищі.
Переконавшись, що гітле­рівці прийшли в Україну не визволителями, а жорстокими окупантами, вже знаючи про початок терору, переконує Олену Телігу негайно покинути Київ. Вона відмовилася і вже за кілька днів була арештована й знищена в Бабиному Яру разом з іншими українськими націоналістами.
 

Мить щастя і жорстока смерть

Ніби передчуваючи наближення трагічної розв’язки, Олег Ольжич хоче встигнути звідати щастя з коханою жінкою.
Проте одруження з Катериною Білецькою він вимагає тримати в цілковитій таємниці, аби убезпечити свою обраницю від переслідувань.
Вони повінчалися в далекому гірському селі, якнай­скромніше відзначивши подію в домі гостинного панотця.
Олег передав дружині образок — материне благословення. Далі знову їх чекала розлука.
У травні 1944 гестапо схо­­пи­ло Ольжича у Львові на конспіративній квартирі, два тижні його катували у концтаборі Заксенхаузен, де він від тортур  загинув 9 червня. А 31 липня народився його син, названий у пам’ять про загиблого батька Олегом.
Батько Олександр Олесь, фактично, не переніс звістки про смерть сина. 
 

Чому гестапо так боялося Олега Ольжича?

Вже після завершення Другої світової війни, Провід ОУН намагався з’ясувати справжні причини арешту Олега Ольжича, який привів до такого трагічного фіналу.
Відомо, що після війни го­лова ОУН полковник Анд­рій Мельник, до речі, теж в’язень Заксенхаузена, звинуватив у смерті Олега Ольжича гестапівця Вольфа: «Винен в смерти Ольжича тодішній референт українських справ в царстві Гімлера «оберреґірунґсрат» Вольф».
Але що саме цікавило німця Вольфа і гестапо?
Існують дві версії, які тісно між собою переплетені. Уже в 1943 році Олег Ольжич доручив активу ОУН в Україні зібрати, опублікувати і поширити книжку «Революція рве кайдани», у якій були б викладені усі факти злочинів німецьких фашистів проти українського народу. Така книжка була написана. Рукопис існував у трьох примірниках. Один мав бути відправлений на Захід. Другий — на східні терени України. Третій планували використовувати для роботи з членством ОУН. Отже, німці, арештовуючи Ольжича, шукали рукопис, оскільки на той час усі три примірники були в нього.
Інша версія така. Арешт Ольжича співпав із арештами інших відомих діячів ОУН, які мали тісні контакти з представниками країн антигітлерівської коаліції. Так, в Італії був заарештований член ПУН Євген Онацький. У Франції — Олекса Бойків. Гестапо розшукувало Ярослава Гайваса, Теофіла Бак-Бойчука і Якова Шумелду. На допит у гестапо постійно викликався Микола Капустянський. Це були люди, які не приховували своїх тісних зав’язків із представниками країн антигітлерівської коаліції.
Усе це відбувалося в той час, коли німці вже знали про намір союзників висадити свій десант у Європі та вживали заходів, щоб з’ясувати, де саме це відбудеться, щоб цьому протидіяти.
Олег Ольжич, як зазначалося, був керівником ОУН на українських землях. Після розгрому структур ОУН у Києві, загибелі Олени Теліги та інших членів ОУН, він зосередив свою діяльність на Західній Україні. Мав тісні контакти з УПА та його командиром Романом Шухевичем. В Архіві ОУН містяться документи, які прямо вказують, що українські націоналісти планували масове повстання проти фашистів і пов’язували його із висадкою десанту в Європі, тобто з відкриттям так званого «другого фронту».
Ось як про це писав Яків Шумелда, соратник Ольжича, один з дослідників причин його арешту і загибелі.
«Смерть д-ра Олега Кандиби спліталася, як ми припускали, з діями десантів західних аліянтів у Нормандії, що було смертельною загрозою для Райху. Ольжич був, побіч ген. Миколи Капустянського, 64-літнього тоді члена ПУН, якого часто тягало гестапо на допити, останнім ще живим членом ПУН, які в 1930-х роках жили деякий час у країнах Нового світу. Ольжич був пов’язаний археологічною працею з Гарвардським університетом у 1930-х роках. Був він на лісті тих, яких ґестапо підозрівало у прихильності, або зв’язках із західними аліянтами. Коли ж аліянти почали офензиву із заходу, перед урядом Райху мусіло виринати марево українських партизанів. Плян масового повстання існував у Військовому Штабі ПУН; але він був пов’язаний з десантом у південній Европі» (журнал «Український історик, 1985 рік).
Іншими словами, існує припущення, яке базується на конкретних історичних фактах, що арешт Олега Ольжича був зумовлений не тільки його чіткою антинімецькою позицією як лідера ОУН, а й можливими зв’язками із представниками країн Європи і США, які у червні 1944 року завдали нацистам серйозного удару в Нормандії. Власне, гестапо ліквідувало Ольжича як людину, яка володіла фактами про злочини нацизму і могла координувати діяльність націоналістичного підпілля в Україні з діями союзників у Європі.
Залишається сподіватися, що з часом історики, дослід­ники життя і боротьби Ольжича дадуть остаточні відповіді на всі питання щодо його арешту і смерті.
 

З творів Олега Ольжича

“За шмат гнилої ковбаси...”
За  шмат  гнилої  ковбаси
Ти  батька  й  матір  продаси
І  говориш  Христу:  “Єси,
О,  поможи  братів  продати,
 
Продать  сестер,о  Божа  Мати.
Дітей,  дружину,  все  продати,
Щоб  випнутись  на  гору й  мати,
Що  мають  господа   й  магнати!”
 
Сестра, а другому — мати
Сестра, а другому — мати.
Містечко — як сіра твань.
Товаришу мій, брате,
Горіння одних бажань!
 
Не бійтесь, напне до болю
Ваш шлях, як струна, прямий
Кремінно-тверда воля
Того, що є зв’язковий.
 
Містечко — як сіра змора,
А потім — його нема.
Лише свистіння простору,
Безумність лету сама.
 
Не стримать, не захитати.
Рука і дух без оков.
Товаришу мій, брате,
Нас вдруге єднає кров!
 
Нащо слова? Ми діло несемо
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій,
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
 
Що вибереш: чи образ бездоганний,
А чи праобраз для усіх один?
Міцніша — віра і дзвінкіший — чин
За словоблудіє і за тимпани!
 
Ось сходить, виростає, розцвіта
Благословеніє не форми, суті.
Одвага. Непохитність. Чистота.
Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!..
 
Колись нащадкам стане час наш — «час
Понурих воєн, варварських звичаїв»...
(Цей час ласкавий, що так щедро нас
Чеснотами одвічними вінчає!..)
 
На згарищах, що їх покриє порох,
Не залишиться статуй кам’яних:
Лише — легенд безсмертних кілька...
Й їх втілятимуть у безконечних творах.
 
 
 
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу