Поезія, зіткана з болю, смутку та самоти

Опубліковано: 2017.01.06 | Коментарів: 0 | Переглядів: 687
Кожна людина народжена за Божим образом та подобою і хоче бути щасливою в цьому світі. Та щастя — річ відносна. Не кожному воно простягає свої обійми. Та в яких життєвих обставинах не перебувала б людина, вона до останнього подиху живе надією на щастя.
 
Ольга Івасів з дитячих років випила багато гіркого з чаші життя: сирітське дитинство, матеріальні нестатки, важка хвороба. Та дав їй Бог високу поетичну натуру, неземний дар віршування, сприймати чужий біль як свій власний, а ще — глибоко розуміти чужі душі, відкривати нові поетичні імена.
Пройшовши літературну студію “Карпатські акорди” і ставши в 1990 році до праці в газеті “Дзвони Підгір’я”, вона відкрила ціле сузір’я молодих літераторів, що зараз уже на повний голос заявили про себе. Це й автор цих рядків, і знаний в літературних колах Володимир Чорнописький, й Ігор Гринів, і Надія Атаманчук. Літературна сторінка “Первоцвіт”, котру вела Ольга Івасів, була популярною не лише на Калущині, але й далеко за її межами. До Ольги зверталися і з інших районів, і вона не відмовляла нікому. Газета в цей час була справжньою літературною Меккою. 
Та й сама Ольга Івасів в цей час багато писала. У 2004 році з’явилася її перша поетична ластівка “Заповідний сад”. Кожна поезія цієї збірки дихала живим поетичним словом, болем і трепетом відбивалися в душах читачів. 
Тяжка хвороба змусила поетесу покинути працю в газеті,та, незважаючи на постійний біль, вона ще й заочно закінчила Прикарпатський університет і продовжувати працювати над філософською лірикою співця січового стрілецтва Петра Карманського.
І ось у цьому році у видавництві “Карпатський акцент” з’явилася друга збірка її поезій — “Безсмертник”. У ній — світовідчуття авторки, ностальгія за втраченим і пережитим, болісні роздуми про вічні людські цінності. Є в ній і чотири гостросюжетні новели в прозі про вплив дитинства на наше подальше свідоме життя. Особливо вражає новела “Виродок”,  де розповідається про матір-зозулю, що покинула рідну кровиночку на перестарілих батьків померлого чоловіка, а сама подалася в світи в пошуках нового щастя.
А ще переживає поетеса за хатиною, садом, тином, подвір’ям, де народилася, де пройшло її дитинство, за кожним куточком покинутої землі, що дала їй поетичний дар. 
Хоч і живе поетеса в Калуші, село Діброва на Рогатинщині назавжди залишиться в її серці отим раєм на землі, бо що може бути дорожчим за дитячі спомини? 
Мені здається, що поетичне кредо Ольги Івасів висловлене саме в цих рядках:
Душа самотня серед світу,
Біліє сніг, чорніє сніг.
Шепоче в скронях легіт-вітер
Свою ласкаво-тиху річ. 
Навколо сніг, холодний сніг!
Душа самотня серед світу,
Чи знайде щастя оберіг,
Чи згасне забуттям покрита?
Ростислав Михайловський, член Національної спілки журналістів України 
 
Ольга Степанівна ІВАСІВ  народилася 7 грудня 1956 року в селі Діброва Рогатинського району Івано-Франківської області.
Закінчила Калуський хіміко-технологічний технікум за спеціальністю технік-технолог та філологічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Працювала апаратником, лаборантом на магнієвому заводі в Калуші.
З 1990 року — кореспондент новоствореної газети “Дзвони Підгір’я”, згодом — ведуча літературної сторінки в цій же газеті.
Художні твори друкувалися в місцевій та обласній пресі з 1980 року. В 1996 році дебютувала на сторінках літературно-мистецького журналу “Перевал” як поетеса, в 2007 році — як прозаїк.
Перша поетична книжка авторки “Заповідний сад” побачила світ у 2004 році.
 
поезія
 
* * *
Стою
На краю Землі
Одинока,
Слухаю 
Шум хвилин,
Навколо — 
Безмежність широка,
Навколо — 
Вічності плин.
 
* * *
Без тебе — полинне небо,
Застиглі статисти — люди,
Сонна безбарвність всюди,
А жити — чи власне треба.
 
Навіть гірські ялини
Безсильно схилили віти,
Тихо в повітрі плине
Зажура цілого світу.
 
* * * 
Налетіли сніжинки
З вітром бистрим,
Закружляли пилинками
З жовтим листям.
 
Засміялись сніжинки,
Наче діти…
Твоє серце — льодинка,
Не зігріти.
 
Не питай, чи люблю я, — 
Розтривожиш,
Краще смійся з наївності,
Це ти можеш.
 
Знаю, в душу не впала
Тобі зірка,
Лиш сніжинка лишилася,
Не зігріта.
 
Налетіли сніжинки
З вітром бистрим,
Стало серце крижинкою — 
Не пробити.
 
Білий день
В день той, витканий з печалі
І з прозорих сліз солоних,
Білий сніг із неба падав
На землі відкрите лоно.
 
Він мені на руки падав,
Накривав фатою плечі, —
І від снігу мені стало
Прохолодніше і легше.
 
Я ставала на дорогу
Білу-білу — непочату,
Забувала всі тривоги,
Починала все спочатку.
 
Ця незайманість безкрая
І приваблює, і кличе,
Попереду щось чекає
Невідоме-таємниче.
У пребіло-білу днину
Стало серцю так бентежно — 
Чи натраплю на людину 
В цьому просторі безмежнім?
 
Місячна ніч
Увечері в сад я прийшла,
Там липа пахуча цвіла,
Береза схилила там віти,
Там сонні гойдалися квіти.
 
А місяць світив ясно-ясно,
І зорі розсипались рясно,
Немовби коштовне каміння, 
У чорнім німім безгомінні.
 
* * *
Думки мої розтривожені.
Шукаю братів по розуму
В пустинних, руїнних селах, 
На вулицях міст веселих.
 
Ті пошуки мої векторні
Під мислі потужним прожектором.
Промову  вже маю заложену,
Де ви, брати по розуму?
 
Пливу, сумна і здорожена,
Вже пристрастей океанами,
Де ви, брати по розуму,
Невідомі й непізнанні?
 
Холодний вітер висушує
Очі мої зволожені,
Вперто в воді й на суші
Шукаю братів по розуму.
 
Нарешті, украй знеможена, 
Вже ставлю питання гостро.
— Чи є ви, брати по розуму,
В цьому земному просторі?
 
Любові платком заяложеним
Втираю душевні рани…
Де ж ви, брати по розуму,
Невідомі, непізнанні?
 
І.Т.
Від тебе ні звістки, ні слова,
Як, милий, живеш ти без мене?
Притихла алея соснова
І тесана лавка під кленом.
 
Тепер собі спокій і тиша,
Ніхто не стривожить, не рушить…
Ніхто сумних дум не сколише,
Але й не подивиться в душу.
 
Без гордості і без боязні
Ішла я до тебе, мій милий,
Та люди, що добрі і приязні,
Без жалю любов розчавили.
 
О, як же вони рятували
Тебе з моїх рук, як з безодні,
Й при тому вторить не вгавали,
Які вони благородні.
 
Тепер тобі тиша і спокій.
Чи хто потривожить чи рушить?
Чи хто зазирне так глибоко,
Як в темний колодязь, у душу?
 
новела
ПОПУТНИК
Стояла, прихилившись до дерева і, як усі інші, чекала. Мимоволі слухала уривчастий монолог кругловидого чоловіка, що з якоюсь болючою відвертістю оповідав про невиліковну хворобу сестри — саме їхав навідати її в обласній лікарні.
Сновигали машини, час від часу прибували й відбували автобуси. Їхній запізнювався на півгодини, сонце пекло нестерпно... Куди вона їде, по що? Боже, вона!.. Бачила себе наче збоку, схожу на бліду поганку: благий одяг, нездоровий колір обличчя, зачіска, як у школярки. Їй сягати чогось, хворій дитині міських нетрищ?
“Через свого пияка хворобу набула”, — продовжував кругловидий, виповідаючи пекучий жаль. Чому так довго нема автобуса? Групку людей в тіні береста це, здається, вже й перестало обходити. Їх увагу цілком поглинула розповідь про страждання нещасної жінки. Ні, не всіх. Чому цей русобородий не прислухається? Чому не ховається під рятівну тінь, як інші? Він міг би їй сподобатись, якби... Якби мала певність, що зберегла ще якусь принадність.
Автобус під’їжджає тоді, коли вже втрачено останні надії. Вона волічеться за іншими, що спритно займають сидячі місця. Сісти їй вдається десь позаду, причому впускає сумочку. Нахиляється із сидіння, аби підняти, і... ніяковіє мало не до сліз. Стикається з бородатим голова до голови, очі до очей. Він — ото диво! — підняв її річ, щоб ввічливо подати.
Вона налякана й тремтяча? Ні, просто нервова. Нервова, бо їде туди... Куди, кому вона там потрібна? Ні, вона не скаже йому нічого, хоч він сидить поряд із нею, і між ними зав’язується розмова. Анічогісінько не скаже нікому, поки не вийде, про все дізнавшись, із дверей тої невеликої установи. Вийде, можливо, в розпачі...
Вона їде за чимось вкрай важливим, розмірковує він. Уся в напрузі, як струна. (І як це може відчувати сторонній?) Сонце сліпить очі через широкі, без шторок, вікна: здається, воно взялося їх спалити. Нарешті автобус рушає і... Тепер той сонячний вогонь пектиме пасажирів зліва. А вона хай гляне за вікно, радить він. З цієї побляклої трави, в якій лише де-не-де — синій цвіт сокирок, — вилітають бабки з легкими прозорими крильцями. Тепер нехай обглянеться довкола себе в салоні. Ці обважнілі тітки із заплилими жиром лицями. Ці червоні жадібні руки, що тільки-но опустили важенні сумки. Ці сонні з проблиском хитрої хтивості очі. Хіба вона не бачить, як відрізняється від інших? Прекрасно відрізняється. Наче вона — та ж бабка з прозорими голубими крильцями. Дмухнеш і — злетить. І це говорять їй?! їй, нічого не вартій навіть у власній родині? І це каже мужчина, що може сподобатися? Вона б подумала, що це — глузи (ох, як інколи вони їдко глузують одне з одного в її оточенні!), якби не надійшла гадка, що все це — нереальність. Цей пропечений сонцем пейзаж, ця незвичайна зовнішність її попутника, це — за межею звичного існування — тривале очікування.
Поволі вона заспокоюється. Так що зараз би не проти й подрімати. (їй би виспатися. Доби півтори проспати, аби зняти ту вічну вимотуючу втому.) Звідки ця раптова дивна погідність серця й затишок? Так, ніби в дитинстві. Де вона, п’ятирічна пастушка, лежить в глибокому вертебі, а довкола — запахущий чебрець і перші спілі суниці. А нижче — тихо плюскоче джерельна вода в рівчику, і ліниві обважнілі джмелі гойдають великі, як горнята, дзвоники.
Такого в житті нема. Таке буває в романах.
(Врешті, все її життя — низка романів, в яких здебільшого лише натяки на щастя.) Ні, це швидше новела. Події вповільнено. І цей дивак поряд, що ставиться до неї якось... по-рицарськи. Чому? Чому, коли виходять з автобуса в обласному місті, він іде з нею далі, вже по тій самій вулиці, затіненій старими липами? Він і досі не знає, чого вона йде туди. Але вона відчуває, що в неї вже не опущені плечі. Чує в собі той вільний легкий лет голубої бабки. Що би їй не сказали там!
Години за дві вони знову мають стрітися на автостанції. За той час вона залагодить свої справи.
І — знову сама... Ця брама. П’ять метрів асфальтівки. їх треба пройти, далі — відчинити масивні двері.
...О четвертій вони сидять у невеличкій пристанційній кав’ярні. В нього вигоріло не дуже, на декілька баксів, а в неї... Словом, вони бенкетують. Вона саме збирається йому розповісти все-все. Підшукує слова (даремно, він з її осяйного обличчя все зрозумів). Мова її якась уривчаста, нерівна. І серед того шаленства успіху раптом бачить в дверях (чи то видиво?) знайомі риси... її колега з міського телебачення. Він вбраний з голочки. Вуса, зачіска — перукарський шедевр! Підходить до столика і без пояснень усе розуміє.
— Вітаю! — дружньо-пристойно посміхаючись, тисне руку. — Хто рецензент? Який тираж?
Вона надто щаслива, щоб прислухатися до того, що каже її попутник. А той, стискаючи однією рукою гранчак з лимонною горілкою, другою б’є себе по лобі, вигукуючи:
— Чорт візьми, то ти — письменниця!
І в тому — останньому слові — не іронія, не презирство, такі знані їй, — гордість!
Відклавши склянку, він тут же мокрими від хвилювання пальцями стискає білосніжний рукав її колеги:
— Сідай, вип’ємо, — такий день!
Все пливе перед її очима. Це не роман, не новела. Це — її життя. І в ньому — вперше за багато останніх років — щира, чула людина.
 
Ольга ІВАСІВ
 
 
 
 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу