Слід сокири

Опубліковано: 2008.08.31 | Коментарів: 0 | Переглядів: 393

Слід сокири

Дід Артем перейшов меліоративний канал і ойкнув: “Боже, за що тебе так покарано, за що?” На своєму паю прикляк на колінах, обняв долонями пеньок. По пальцях сочився сік. Сочився з осередку і збігав у землю. Ледь терпкий, солодкуватий. Довкіль пенька зволожив травичку. У солодощах бігали верткі мурашки. Метрів зо два від пенька, мов розхристане дівча без хустини, лежало галуззя, вірніше червоні, тендітні гілочки, які ще могли розростися. Сокирою стяті од стовбура. Вони, були неначе прикуті до землі, мовби малята біля материнських грудей, тримаючись її живучості. З набухлих бруньок зсувалися коричневенькі лусочки, ледь-ледь пробивалися білоцвітні пуп’яночки. До волі. До сонця, на світ сущий тяглися, як і сама Природа, що вдарила весняним соком в польовий розмай.

Сивоголовий Артем, вісімдесятка якого сріблом відклалася на скронях, ледь похитуючись, не зводив погляду зі зрубу.

— Так-так, — покректуючи зубами, промовив. — Люди-и? До чого ми дійшли? Чого так нищимо Зелений світ? Вкорочуємо самі собі своє ж життя…

Артем бачив на кожному зарубі сокири на пеньку залишену промоєчку. Пальцями вишолопував її з-під слизі.

По сліду сокири можна було б відшукати й самого браконьєра. Можна б?.. Але спробуй піти в село на оглядини сокир. Зрештою, чи всі люди покажуть ту ж саму. Подумають хтозна-що… А то, чого доброго, можуть дати пенальті у задню частину штанів.

Звівся на ноги й обійшов немічну крону.

— Іринко-о, Іринко-о... Йди-но сюди! Мерщій!..

— Йду-у! — озвалася онучка.

Прийшло дівча, тримаючи в руці букетик синього рясту. Посеред квіточок — встромлена гілочка верболозу. Мов гусятка, виглядали на ній розквітлі бруньки: жовті, злегка сіренькі, з білими животиками і темнуватими смужками на вершечках.

— Квіти весни, бабусі подарую, — усміхнулося дитя.

Враз отетеревіла, опустила ручки. Подивилася на гіллячко й заплакала.

— Дідусю, це що?.. Хто-о... зрубав нашу черешеньку? Скажи, хто-о?.. Така малесенька, нею піч не напалиш. Я не матиму більше ягідок, — витирала кулачками сльози.

Артем узяв внучку на руки.

— Цить-цить, якось зарадимо, — і в самого сльози полились.

У задумі поринув у минуле. Згадав. Дванадцять років тому гостював у родичів на Закарпатті й привіз її. Вже двічі черешенька родила. Великі чорні м’ясисті ягоди. Медом пахнуть у спілості своїй. Гудять бджоли в сонячні гарячі дні. Бувало Петрик візьме драбину від курника, забереться на неї і скидає черешні у кашкетик сестричці. З них навіть баба пироги варила.

Іринка зсунулася з рук. Зібрала всі трісочки, поскладала біля пенька квадратиком, а поверх нього вмостила квіти.

…Дід тримав руку онуки. Стояли мовчки, начебто прислухалися, чи озветься черешня з підземелля.

— Дідусю, а що ти придумаєш із черешенькою?

Він стер з очей дві сльозливі блискітки, незграбно висяк носа.

— Бачиш цю черешеньку, — показав пальцем. — Вона — дичка. Саме на ній я приживу живчика з цієї, що зрубана. А зробимо так. Завтра ми повернемося знову. Я візьму пилочку, ножик, молоток і кілочок-клинець. Ти приготуєш розчин з жовтої глини. Трішки замішу з черетику. Загатку з тканини. У пляшечку наллєш ложечку соку з бруньки, додаси дрібку цукру.

Наступного дня обоє, як домовилися, були на меліоративному каналі. Весняне сонце золотило нерозорану землю. Красуня припізнилася через заливні дощі. На білих березах видзвонювали синиці. Мов на органних нотах виспівував не в звичній манері лагідний жовтобрюх. Сойка торохтіла в кущах і скрекотала вертка сорока.

Артем зрізав вершечок черешні-дички, у розколений стовбурець вклав акуратно зіструганий живчик, щоб співпала кора щепи і прищепи, налив усередину цукристого сиропу. Поволі розхитав клинок, витяг із розколу і обліпив зріз жовтою глиною, щільно забандажував тканиною.

…Пройшли літа. Не стало Артема. Повиростали онуки. Одружилися. Виросла черешня. Повна кроною. Родить великі, чорні, м’ясисті ягоди. Медом пахнуть у спілості своїй. Гудять бджоли в сонячні гарячі дні. Висвистують шпаки при ласощах, викидуючи з дзьобиків зернятка-кісточки.

А діти, пастухи?.. Гай-гай… Смакують ягодами. Їдять і не нахваляться: “Черешня Артема”.

Зіновій Гресько, с-ще Войнилів

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу