Коли ти скажеш: “Допоможу”…

Опубліковано: 2008.07.27 | Коментарів: 0 | Переглядів: 483

Коли ти скажеш: “Допоможу”…

Милосердя, доброта, повага до старших, співчуття, допомога і порада… Ще з давньоруських часів все це було в традиціях нашого народу. Тож цілком природно вважалося допомогти знедоленому, нещасному, поділитися шматком хліба, дати притулок бездомному, захистити старість, немічність, порятувати хворого чи каліку, заступитися за беззахисного, скривдженого. Українці здавна відзначалися гостинністю. Завжди казали: “Гість у хату — Бог у хату”. Вони були привітними, любили ближніх. Доброта, чуйність, співпереживання, щиросердечність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі та біді — це в характері нашого народу.

Саме таким був безкорисливий порив мільйонів в людей, котрі прийшли на допомогу багатостраждальному народові Вірменії після страшного землетрусу; Україні, Білорусії — після аварії на Чорнобильській АЕС.

Доброта, милосердя — багатоликі. Потреба в них є повсякчас. Навіть тоді, коли немає біди.І навіть там, де гори спокійні, річки не розливаються і земна твердь не хитається під ногами.

Милосердя й доброта — як два крила, на яких тримається людство. Як же могло так трапитися, що милосердя сьогодні втратило свою цінність, а його зміст звівся в основному до милостині? Невже для того, щоб виіскрити доброту з наших сердець, потрібні землетруси, війни? Чи Чорнобильська катастрофа? Хіба без них не можна бути милосердним? Хіба в звичайному плині днів немає людей, які потребують допомоги?

В Україні вже перемішалися усі: нафтові магнати й генерали глиняних кар’ рів, газові принцеси й королеви бензоколонок, піскуни і піховшеки, проститутки в політиці і патріоти там же, ультраправі й ультраліві, ті, що пишуть слово “професор” з двома буквами “ф”, і ті, що з одним, ті, що голосують, і ті, що галасують, ті, що стріляють очима направо й наліво, щоб ще щось “прихватизувати” і ті, що гав ловлять, бо чесні.

Стало нормою міняти партії — заради вигоди, заради лакомства нещасного. Ділити на білих і зелених, на голубих і рожевих. Комусь не вистачає мільйона до мільярда, а комусь гривні на їжу.

Багатії оприлюднюють декларації про доходи, де обгрунтовують, які вони бідні, живуть на одну-єдину зарплату. В українців вже існує такий не то прокльон, не то побажання: “Щоб ти жив на одну зарплату”.

Тож нічого дивуватися, що за таких умов в Україні проживає майже два (а можливо, і більше) мільйони бідних одиноких людей, багато з них — в будинках-інтернатах, їх об’єднює немічність і самотність,інші — у напіврозвалених хатинах, підвалах; а за тими, в яких пристойне житло, полюють квартирні аферисти.

У злигоднях живуть тисячі наших земляків, багато — за межею бідності. (Туди статистика не ходить.) Та це правда життя.

Лікування добротою потребують не тільки хворі й самотні, а й цілком благополучні і здорові люди, в яких душа черства й глуха до чужого горя, які роз’їжджаються на Мальту, Маямі, скуповуючи вілли в Конча-Заспі і в Лондоні, їздять не лише на “мерсах”, а й на “Rolls Royse”, “Maybaсh”, “Bentley”. Деякі з них створили благодійні фонди. Але хіба це благодійність, коли мільярди накрав, а тисячі віддає на пожертву? То ж кому потрібна така українська справедливість?

Лікування милосердям потрібне і тим, хто не бачить і не чує кривди й болю, несправедливості і горя. Із такими сліпими, глухими треба терпеливо говорити, будити їх словом життєлюбним і проникливим.

“Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь з молотком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні ...”, — так писав письменник-гуманіст Антон Чехов.

Думаю, що є сенс чистити від бруду душі наших політиків, які давно у них засалені, точніше, заікровані.

Мудрі французи кажуть: “От якби то молодість знала, якби ж то старість могла ...” Гей-гей, старість — не радість, ніхто її не жде, всяк прихитряється відсунути її небажаний прихід. Одначе вона підкрадається несподівано, раптово впаде, як сніг на скроні, і ти у відчаї: усе краще вже було, все в минулому. А з тобою лише спомини та недуги, самота та немічність...

Сьогодні багато хто женеться за багатством, жертвуючи і своїм здоров’ям, і своїх близьких.

Та не всі такі. Є люди, які навіть попри свої труднощі, життєві негаразди чи проблеми раді ще комусь допомогти. Ось, наприклад, на адресу райдержадміністрації надійшов лист від жительки села Куманівці Хмільницького району Вінницької області Ганни Колодій. Читаємо у її листі: “Прочитала у газеті “Сільські вісті” статтю, де йшлося про проблеми, пов’язані з повінню у Калуському районі”. Пані Ганна щиро співчуває тим жителям, які потерпіли від негоди. Вона рада допомогти.

Пані Ганна пише: “Я старенька жінка. Мені 71 рік, треба допомоги. Одинока. Все, що треба зробити, я наймаю людей. Маю 35 соток городу. Для щастя все в мене є, тільки здоров’я підводить. Я згодна прийняти до себе жінку чи матір з дитиною, або чоловіка і жінку. Я прошу вас: допоможіть мені,і буде добре і мені, і тим людям, які потрапили в біду. Хто виявить бажання із потерпілих сіл Завадка і Негівці, нехай відгукнеться телеграмою і дасть свою згоду. Я нагодую та одягну ту людину.

Прошу ще раз сердечно. Допоможіть мені”.

Із цих слів ми розуміємо, що людина, яка прожила багато літ, набачилася всього на своєму шляху, вірить у людей, свято сподівається на їх допомогу і також хоче їм допомогти.

Василь Паращак.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно авторизуватись.
Ваш e-mail:     Пароль:    

інші новини розділу